Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Євгенія Кононенко / Heroine or bad girl?

Фактів нема, є лише інтерпретації
Ф. Ніцше

Першим поштовхом до написання цього тексту стала публікація дворічної давнини рейтингу ста найвпливовіших жінок України в жовтневому числі часопису «Фокус» за 2006 р. — щойно вийшов Фокус-2008 із відповідним рейтингом, який, вочевидь, для цього видання став щорічним. До списку, який складався здебільшого із жінок-політиків та зірок шоу-бізнесу, потрапили дві письменниці: Ліна Костенко (надалі ЛК) та Оксана Забужко (надалі ОЗ). Причому і ЛК, і ОЗ посіли досить престижні місця у списку зі ста позицій. Усвідомлюючи відносність численних рейтингів, які вже давно стали загальним місцем сучасного медіапростору, на які звертають увагу тільки в день оприлюднення, варто визнати: ці дві жінки таки вихопилися з того кола невеликого радіуса, яким є українська література в Україні та по-різному, але реально існують у тому хаотичному просторі, яким є українська культура. Обидві по-різному, але таки привертають до себе увагу. Це дослідження, розпочате вже давно, ніяк не могло добігти кінця, бо в процесі його проведення весь час з’являлися нові матеріали, яких просто не можна не ввести до контексту.

У 1999 р. в рамках проекту Українського центру культурних досліджень «Герої й знаменитості в українській культурі» було написано текст «Співоча душа України», де було зроблено спробу компаративного аналізу трьох українських героїнь-піснетвориць: Марусі Чурай, Лесі Українки й тої ж таки Ліни Костенко. Дослідження було проведено із застосуванням схем американських культурологів Дж.Нахбара та К.Лоуза — на нашу думку, досить конструктивного апарату для розкриття проблематики багатьох культурних героїв, а потім було застосовано до героїв і знаменитостей України. (Див. Герої та знаменитості в Українській культурі. К., УЦКД, 1999; Олександр Гриценко. «Своя мудрість», Національна міфологія та громадянська релігія в Україні. К., 1998). У результаті того дослідження було показано, що в основі кожної культурної постаті — «національний міф про героїчну українку, яка своєю полум’яною творчістю, силою духу, а також силою впливу на маси зрівнялася із чоловіком, одначе, зберегла ніжну душу, відкриту до кохання». Після першого оприлюднення списку впливових жінок виникла спокуса застосувати ту саму методологію типологічного зіставлення вже до культурних постатей ЛК та ОЗ. Бо ж схоже на те, що до трійці українських культурних героїнь-піснетвориць додалася четверта. Отже, вже за незалежності міф про героїчну українку-піснетворицю здобув іще одне, вже четверте втілення? Чи четверта — то лише знаменитість, не героїня? У будь-якому разі порівняння ОЗ з ЛК є науково плідним і культурно вмотивованим.

Оскільки культурні дослідження проводяться в Україні не так і часто, а згадана книга виходила давно невеликим накладом і не мала ні належної критики, ні належного розголосу, варто коротко нагадати ті основні орієнтири, що їх запропонували Нахбар і Лоуз для аналізу героїв культури.

1. Чи існують загальновідомі міфологічні розповіді діяння героя?

2. Як герой репрезентує свою та інтерпретує сучасну епоху?

3. Чи існують відомі фрази самого героя або сказані про нього?

4. Яка суспільна (етнічна, культурна, вікова) група ідолізує саме цього героя? Які цінності захищаються за допомоги героїчної цієї особистості?

5. Які візуальні образи цього героя є найвідомішими?

6. Чи існують святині, які асоціюються з цим героєм?

7. Як виходить, що герой «кращий від нас, а водночас — один із нас»? Які аспекти його та особистості свідчать про його «скромність у повсякденному житті»?

8. Чи існують «негідники», антогоністи героя, пов’язані саме з його особистістю й діяннями? Чи часто герой має ворога, кидає йому виклик?

9. Чи має герой сьогодні те саме значення, що й у свою епоху?

Аби справдити дослідження згідно з цією схемою, було проаналізовано не тільки і не стільки тексти цих знаних літераторок, як численні матеріали в медіа, пов’язані з ОЗ і не такі численні, пов’язані з ЛК. Для тих, хто не ознайомлений з репрезентаціями героїв і знаменитостей в культурі, відразу слід зауважити: аналізуються ніяк не реальні жінки: це і неетично, і нереально, і аж ніяк не є метою cultural studies. Якщо досліджуються герої, які живуть серед нас, культурний дослідник зобов’язаний напевне абстрагуватися і від особистих вражень у результаті особистих контактів, і від будь-якої інформації з кулуарів, навіть надійної. Якщо в рамках культурних досліджень аналізуються постаті літераторів, то беруться до уваги винятково написані ними тексти, а ще більшою мірою те, як ці тексти сприймаються в суспільстві. З одного боку, це зробити нелегко, майже неможливо, бо відповідної соціології нема, а приватно почуті зауваги хоча й можуть допомогти побачити картину, проте не можуть цитуватись як правдиві джерела. Але, з іншого боку, тут може стати в пригоді такий новітній ресурс культурних досліджень, як інтернетні форуми, ці своєрідні віртуальні літописи, які певною мірою фіксують ті зауваги, ті приватні думки тої категорії споживачів культурних цінностей, які є юзерами. Також вагомими джерелами дослідження, подібного до нашого, можуть бути репрезентації публічних постатей у медіапросторі, витворені, в нашому випадку, самими авторкинями. Якби ми аналізували жінок (або чоловіків) із політики або шоу-бізнесу, варто було б говорити про концепції продюсерів, іміджмейкерів, завдяки яким ми бачимо публічних постатей саме такими, а не іншими, бачимо, які саме архетипи колективного несвідомого намагалися наслідувати ті, хто «роблять» героїв у медіа. Література, тим паче в Україні, не є сферою, де працюють люди такого штибу. Якщо відомими стали літераторки, йдеться справді про самодостатніх жінок, про self-made women. Не кожний, навіть досить популярний, літератор у світі має той чітко окреслений публічний імідж, який мають ці дві українські літераторки — в рамках української культури. Одначе, ці публічні образи силою багатьох обставин витворено, і вони є предметом нашого культурного дослідження.

Отже, наші героїні — то дві яскраві українські поетеси, одна старша за другу на тридцять років, тобто на покоління. ЛК так поетесою й лишилася. Зрідка оприлюднені публіцистичні розвідки й виступи на зібраннях не перекрили її саме поетичної ідентифікації. ОЗ також полюбляє позиціонувати себе передусім як поетесу та досі публікує нові вірші, але й заявила про себе і як прозаїк, і як есеїст, і як публічна особа, про яку чули й ті, хто ніколи не читав і не читатиме її віршів.

Дві амбітні поетеси, по-різному — але претендують на почесні місця в українській літературі й культурі. Не тільки претендують, а й зайняли їх! До того ж в Україні був прецедент: жінка вже зійшла на найвищий поетичний Олімп, чим мимоволі благословила з’яву геніальних жінок наступних поколінь. Бо ж і «другою», і «третьою Лесею» стати простіше, ніж просто «нашою Лесею».

На перший погляд, публічною є тільки ОЗ, і її публічність прочитується як прояв життєвого успіху, непересічних досягнень письменниці на ниві літератури і — ширше — культури. Матеріалів, пов’язаних із нею, в медіа багато, вона регулярно дає інтерв’ю в пресі, виступає на радіо й телебаченні. Кожна її нова книга є гучною медіаподією зі згадкою в програмах новин і великим розголосом у пресі. ОЗ запрошують коментувати провідні події України. І вона примудряється коментувати їх так, щоб закцентувати свою рішучу позицію, свою особливу власну думку, перетворюючи свій коментар на подію, вагомішу за те, що коментується. Хоча ОЗ багато часу проводить за кордоном, про що вона регулярно нагадує, вона продовжує бути присутньою в медіапросторі України. Тільки-но про ОЗ як про медіазірку починають забувати, вона вмить нагадує про себе черговим потужним викидом свої енергії в український культурний/безкультурний простір.

ЛК, продовжуючи радянську традицію своєї присутності/неприсутності в українському просторі, є принципово не публічною, окреслюючи публічність як непотрібну суєтність, яка не пасує справжній героїні. «Я не даю інтерв’ю», — висловила вона свою позицію молодому журналістові Богданові Логвиненку, який робив матеріал про неї до її 77-річчя. Протягом усієї своєї поетичної кар’єри ще за СРСР, популярна, але «не публічна» ЛК опиралася не тільки самій тоталітарній добі, а й тим крихтам уваги до неї з боку письменницького істеблішменту, які останній був все-таки готовий їй приділити. Певне, це робилося, можливо не усвідомлено, щоби довести до граничної межі свою нерекомендованість, максимально загострити стан своєї ізольованості від неправедного радянського культурного простору. Бо ж найкращу промоцію плодів творчої праці поета в ті часи робила влада, забороняючи їх. У тому ж ключі поводиться вона й нині за докорінно іншої комерційної доби — продовжує бути принципово не публічною. Хоча зараз їй можуть бути надані інші можливості. Сучасні українські медіа цілком готові надавати і шпальти, і екранний час гордій ЛК, задіювати її в різноманітних ток-шоу, і то винятково її воля, що вона не користується можливістю нагадувати про себе так само повно, як і ОЗ — бо ж образ мовчазної шістдесятниці став її сутністю, візитівкою, або, якщо висловлюватися медійним сленгом, «фішкою», видатної поетеси.

Отже, нарешті ми підійшли до відповіді на перше питання нашого «плану»: чи існують загальновідомі міфологічні розповіді про діяння героя? У нашому випадку розглядаються поетки. Тому кілька слів саме про особливості творчості ЛК та ОЗ. Адже якщо героєм є поет, то важлива складова його діяння — це його поезія. Але поезія нерозривно пов’язана із життям поета. То ж кілька слів про особливості творчо-поетичних біографій ЛК та ОЗ.

Яскравий поет здебільшого не виникає на культурному ландшафті одиноко, завжди достигає гроно поетів. Так само й ЛК виникла як поетичне явище під час відлиги кінця 50-х — початку 60-х, у колі обдарованих поетів, таких як Василь Симоненко, Іван Драч, Дмитро Павличко та ін. Але, коли на початку 70-х посилилися репресії проти української культури, вірність ідеалам юності зберегла тільки ЛК. Василь Симоненко помер молодим, що сприяло його героїчному статусові в українській літературі; це відображено в нарисі про нього в уже згаданому збірнику «Герої та знаменитості в українській культурі». Та й у віршах Василя Симоненка, які друкувалися тоді, було чимало того, що вимагала доба, чого не було в оприлюднених текстах незламної Ліни.

Не буде перебільшенням сказати, що в поетеси ЛК в Україні є дуже багато шанувальників. Про поетику її віршів можна сказати все те саме, що свого часу в рамках уже згаданих «Герої й знаменитості в українській культурі» було сказано про творчість того ж таки Василя Симоненка словами Євгена Сверстюка: вірші ЛК не містять модерністських макаронізмів, версифікаційно досконалі, добре заучуються напам’ять, великою мірою завдяки заримованим афоризмам, абсолютно доступні всім, хто вміє читати. Але місце поезії ЛК в Україні не таке, як, наприклад, у суперпопулярного в СРСР, також доступного для всіх, хто вміє читати, російського поета Едуарда Асадова. Вірші ЛК містили заримовану опозиційність до радянського офіціозу, що в часи брежнєвщини приваблювало та інтригувало, чого в Україні майже ніде більше не було. Вірші ЛК для більшості українських читачів є чимсь більшим, ніж просто добра «програмована» (за визначенням Ю.Шевельова) поезія. Досвідчені шанувальники поезії, бува, сприймають її вірші як спрощені й моралізаторські. Проте читачів, не настільки обізнаних із безмірами не програмованої поезії, в Україні суттєво більше, і в них вірші ЛК будять винятково добрі почуття. Багатьох своїх читачів у денаціоналізованій Україні ЛК українізувала, особливо якщо її вірші читалися в підлітковому віці або в юнацтві. Це — поезії, на яких виростають, які, буває, переростають, але які, загалом, лишаються в душах «на все життя». Також вірші ЛК не тільки добре заучуються напам’ять, а й добре співаються. В Україні популярною є співана поезія ЛК у виконанні відомої Ольги Богомолець.

Іншою є поетика віршів ОЗ. На початку 80-х її вірші, тільки-но з’явившись друком, відразу привернули увагу шанувальників української поезії і в Україні, і, як свідчать публікації в тогочасній «Сучасності», на еміграції. Проте ліричні вірші ОЗ майже не містять у собі того ресурсу масової поезії, який із надміром притаманий поетичним текстам ЛК. («Її вірші не заучуються напам’ять!» — подивовані популярністю ОЗ Інтернеті юзери.) ОЗ також з’явилася в українській літературі не сама, а в гроні не менш талановитих і яскравих поетів Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Наталки Білоцерківець, Юрія Андруховича та інших. І тут уже не скажеш, ніби ці колеги й сучасники ОЗ «схибили», відступили від ОЗ, як Драч і Павличко відступили свого часу від ЛК, прийнявши лаври і зрадливі дари від неправедного радянського режиму — данина офіціозові останніх років СРСР з боку цих поетів була мінімальною. Але ніхто з поетів-вісімдесятників не здобув згодом такої популярності, як ОЗ. Навіть Юрій Андрухович, який також став успішним прозаїком, а перекладів іноземними мовами та вшанувань поза Україною має чи не більше, ніж ОЗ, не став таким знаменитим на всю Україну і не дотягає до національного героя чи до навіть до національної «селебриті», хоча також, бува, заноситься до престижних списків впливових українців.

Усередині 90-х ОЗ виступила як прозаїк, запропонувавши українцям скандальний роман «Польові дослідження з українського сексу» — хтось із численних критиків цього роману вжив абревіатуру ПДзУС, якою почали послуговуватися численні юзери та блогери. Скористаймося нею й ми, бо ж назва роману — дуже довга. ПДзУС, попри експериментальну немасову стилістику — роман написано довжелезними реченнями, в ньому дуже важко вирізнити наративну канву, він є більше есеїстичним і публіцистичним, аніж белетристичним — завдяки промоції, майстерно зорганізованій самою авторкою, привернув до себе велику увагу читачів. Не будьмо зараз пробувати аналізувати механізми тої тривалої масованої промоакції, якої Україна доти ще не знала, можна тільки сказати, що специфіка тогочасного українського книжкового ринку, яка полягала в майже повній його відсутності, відіграла в успіхові ПДзУСа не останню роль. Власне, саме після оприлюднення ПДзУСа в 1996 р. ОЗ і стала відомою особою. Про неї почали писати, з нею брали багато інтерв’ю, її поряд із тодішньою першою леді України Людмилою Кучмою занесли до списку найвідоміших жінок України. Тобто запрацювала ланцюгова реакція, коли слава сама працює на своє примноження. ОЗ почала викликати зацікавлення до себе і в тих, кому вона не сподобалася. ПДзУС прочитувався як автобіографічний текст, хоча сама авторка підкреслювала, що це художній твір, роман. Автобіографізм — або псевдобіографізм ПДзУСа інтригував і сприяв додатковій скандальності й популярності роману.

Навіть, більше, можна сказати, що, рекламуючи ПДзУС, ОЗ створила не просто медіаподію, вона без перебільшень, створила бренд «Оксана Забужко» як символ нової української літератури, а також успішної української жінки-інтелектуалки. Але чи створила вона справжню біографію національного поета? І чи потрібна така біографія сьогоднішній успішній поетесі, вірші якої увійшли до найпрестижніших антологій світу? ОЗ твердить, що не потрібна. Про це вона говорила не раз, зокрема виголосила у своїй доповіді на публічному поетичному семінарі: «У стосунках до свого ремества ми навчилися бути скромними, негордими й безпретензійними — себто розвинули в собі чесноти, що суперечать самому поняттю Великого Поета, і відтак згори, наперед унеможливлюють його появу». І далі там же: «Поезія цілком може існувати анонімно, не збуджуючи при тому жодного інтересу до авторської особи». А ще раніше, 1993 р., ще до з’яви доленосного ПДзУСа, на ІІ конгресі МАУ ОЗ сказала: «Взагалі, час розпрощатися з давньою, ще романтичного походження міфологемою «поета-мученика», вперше зафіксованою Т.Карлайлем у 1840-х роках, але, як виявилось, на диво часотривкою в українській свідомості. Коли вже вдаватися до, сказати б, «соціальної віктимології», то найпершими жертвами авторитарного режиму падають аж ніяк не поети як такі, а власне мислителі, інтелектуальні координатори, і розгром українського шістдесятництва (І.Дзюба, І.Світличний, Л.Плющ, Є.Сверстюк) це тільки потверджує (до речі, й Стус уперше був заарештований не як поет, а як автор праці «Феномен доби, або сходження на Голготу слави»)».

Але цими словами ОЗ не стлумила в українському народі прагнення мати «національного поета», і з цим уже нічого не поробиш, хіба що можна в черговий раз оголосити український народ дурним. Тому все-таки згадаємо ту саму романтичну біографію національного поета в публічному обігу. Бо ж народ навіть і в безгеройний час (яким є період, який триває від проголошення незалежності України з невеликою перервою на Помаранчеву революцію), потребує героїв, і це стосується не лише недолугих українців, цих невдах від історії. Як свідчать культурологічні розвідки багатьох країн, та й дослідження, наприклад, з огляду на проведені в багатьох країнах проекти «Великі» за форматом ВВС, кожен народ прагне мати героїв у романтичному, високому сенсі, хоча й не завжди відрізняє «гироуз» від «селебриті». А національний поет і сьогодні, у ХХІ сторіччі, згідно з результатами тих самих «Великих», мало не в усіх націй входить до першої десятки «Великих» — британців, французів, румунів, болгар та ін.

А для національного поета будь-якої статі його (її) біографія є не менш, а то й більш важливою, ніж, власне, поетична творчість. Національний поет неодмінно повинен мати гідне поета героїчне житіє, принаймні багато страждати за народ, і, дуже бажано, мати дар передбачати майбутнє, себто бути пророком. І поетеса Ліна Костенко має таку романтичну біографію, житіє, засвоєне українцями, дарма що з ними його не розучували, хіба що позиція «пророк/пророчиця» не є належним чином відпрацьованою.

ЛК заявила про себе як поетеса в безнадійно радянські часи ще наприкінці п’ятдесятих. То були часи, коли радянська ідеологія відводила українській поезії лише суворо обумовлене місце в рамках радянської «дружби народів СРСР». Проте полум’яна поезія ЛК вихопилась за ці жорсткі рамки і стала популярною не тільки в дуже вузьких колах україномовної, а й у значно ширших колах російськомовної української інтелігенції, яка і в радянські часи мала сантимент до деякої українськості. Та й навіть люди без вищої освіти зачитувалися віршами ЛК. Під впливом «неповторної» поезії ЛК зросійщені українці стали потроху цікавитися своїм національним корінням, що не могло не обурити радянських ідеологів. Якщо лірична героїня ОЗ із її скандального роману ПДзУС хвалиться, ніби українізувала багатьох своїх зросійщених коханців («койкомісць»), то ЛК українізувала суттєво більше зрусифікованих українських душ своїми пристрасними й доступними українськими ямбами. Тому поезію ЛК забороняли, її вірші протягом шістнадцяти років не друкувалися. Поетеса, згідно з нараціями про неї, жила у злиднях, брала участь у правозахисній діяльності, була за крок від арешту, але лишалася незламною, не йшла на компроміси з тодішньою владою. І народ платив їй читацькою любов’ю, бо ж популярність недрукованої поетеси не згасала. Вірші ЛК було неможливо купити у книгарнях, можна було взяти почитати, вони поширювались у списках. Сьогоднішнім молодим українцям важко уявити той спосіб культурної присутності, який незримо й неповторно демонструвала ЛК, одначе, в Україні протягом кількох десятиріч трималася саме така форма популярності опальної поетеси. І читачі, передаючи одне одному ці носії, підтримували і множили уявлення про винятковість поезій «другої Лесі Українки» — ім’я, яке дали ЛК не критика, а читачі.

ОЗ у своїй праці «Жінка-автор у постколоніальній культурі» з книги есеїв «Хроніки від Фортінбраса» згадує аргентинську газету української діаспори, де її, ОЗ, названо «четвертою Лесею», а почесні титули другої й третьої, відповідно, віддано Олені Телізі й тій-таки ЛК. Але то є рейтинги, складені в досить вузьких колах української еміграції. А масовий український радянський читач здебільшого не знав нічого про Олену Телігу, а ЛК таки любив, до того ж і її поетика не розчаровувала. Нерідко доводилося чути від споживачів культурних цінностей, загалом переконаних у вторинності української культурної продукції, які, одначе, є шанувальниками поезії ЛК: «Єслі би всє укрАінскіє поети пісалі, как она!»

У ЛК є не тільки більш або менш героїчна канонічна біографія. Є й апокрифічні розповіді про її діяльність, зафіксовані в усних оповідях, деякі з яких останнім часом навіть матеріалізувалися в інтернетних форумах, де юзери, перебиваючи одне одного, переповідають той чи той епізод із «житія» ЛК. Наприклад, як було скасовано вечір ЛК у філармонії, як безстрашна поетеса дала по пиці чиновникові, який був буцімто винний у тому. І все це було ще «за совка»…

Євгенія Кононенко

ДАЛІ БУДЕ…

 
 

Додав Art-Vertep 09 квітня 2009

Автори пов'язані с новиною

Оксана Забужко , Ліна Костенко ,

 

Коментарi

у неділю о 12:48

Ланцюжок ЛУ-ЛК справді правильний і очевидний, а ось ОЗ, попри талант і вливовість, у нього не вписується. І може, то добре, бо досить уже нам поетів-страдників. На жаль, ОЗ і досі відома лише студентству та інтелектуалам, в селах ніхто не зачитується її поезією. Та й Віктор Морозов не писав на її вірші пісні. Як на мене, це поет європеїзований, як і ЮА.

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска