Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Євгенія Кононенко / Heroine or bad girl? (частина 2)

Попри свої заклики розпрощатися з ідеологемою поета-мученика ОЗ, одначе, періодично робить спроби «героїзувати» своє минуле, вписати його не в радянсько-кар’єрний, а в дисидентський шістдесятницький контекст, пробує переконати широкий загал, що й вона жила у страшенних злиднях, також багато страждала, була настільки небезпечною для влади, що від юних років до неї підсилали інформаторів. Хоча ОЗ й декларує протилежне, проте досі, або, принаймні, донедавна не втрачала надії, крім іміджу комерційно успішної літераторки, вибудувати собі й гідну національного поета біографію, періодично нагадуючи, що й вона є поетесою-пророчицею. У рамках цього проекту в одному зі своїх інтерв’ю газеті «Високий Замок» ОЗ каже: «У мене є багато віршів, які збулися, — і не тільки в межах моєї біографії, а й у суспільному зрізі. Образ порожнього міста переслідував мене ще за рік до Чорнобильської катастрофи…». Але біографії вона тим поки що не створила, міф не витворився, ні житіє, ні апокрифи не сотворилися, бо ж переповідає свою автобіографію тільки вона сама, люди того наративу не підхопили.

Але паралельно і значно продуктивніше ОЗ вибудовує імідж сучасної успішної жінки, можна навіть сказати, business-lady або political lady, дарма що ні політики, ні бізнесу ОЗ нібито не практикує. ОЗ невтомно переповідає в медіа, як часто вона буває за кордоном (несимпатики ОЗ скажуть, що вона й досі не відійшла від радянських комплексів: закордон — це круто!), як часто вечеряє з нобелевськими лауреатами, скільки перевидань витримали її книги в престижних видавництвах Європи, що працювати усамітнюється не в аварійному будинку творчості в Ірпіні, а в австрійських Альпах.

Але, певне, не перелік премій та закордонних публікацій змушує газетників, радіожурналістів і телевізійників приділяти ОЗ якомога більше уваги. Скоріше вони, як то кажуть, «ведуться на бренд», бо ж у світі творців медіа запанував міф, що «краще за Оксану Забужко ніхто про це не скаже». Також привертає увагу нестандартність її відповідей, агресивний тон, який інтригує, негативна оцінка багатьох авторитетів. Та й серед споживачів медіапродукції виникли шанувальники інтелектуальної й затятої ОЗ, які, як про це свідчать ті ж самі інтернетні форуми, таки повірили, ніби ОЗ направду «знають в усьому світі», що вона гідно несе прапор української культури по Європі, в яку прямує й Україна — і якби ж то вона йшла туди із тим же прискоренням, що й її провідна літераторка!

А поки там що, ЛК нібито зберігала вірність своєму іміджеві, який склався за радянських часів, лишаючись принципово непублічною, вкрай рідко погоджуючись на зустрічі зі своїми читачами й шанувальниками, а відвідуючи такі зібрання ще рідше. Але не тільки культурний дослідник, а й будь-яка уважна людина побачить, що сучасна епоха медіацентричної культури мимоволі втягла у свою орбіту й мовчазну «королеву української поезії». Під час святкування свого 75-річчя в університеті Києво-Могилянська академія ЛК сказала: «…Я фактично обрала навіть еміграцію. Я поїхала не туди, а я поїхала в Чорнобильську зону. І в ці роки я дуже багато була там, тому що мені було в тій Чорнобильській зоні легше, ніж у цій незалежній Україні». Але засаднича і принципова непублічність ЛК після розвалу СРСР, також є, скоріш за все, можливо й неусвідомленим, проте лукавством видатної поетеси, піарним ходом, який продовжує працювати на її своєрідність. Протягом років «декоративної незалежності» (за ЛК), вона не тільки відвідує Чорнобильську зону, про що з певною регулярністю інформує пресу, переповідаючи моторошні деталі про життя і смерть мешканців Зони («Зона — це моя еміграція, — невтомно повторює ЛК, — Я емігрувала від орденів, премій, помпезних урочистостей.

Те, що потрібно моїй душі, я знайшла у Чорнобильській зоні»). Але, окрім регулярних відвідин Зони, ЛК стала почесним членом кількох українських університетів, читала курс у Києво-Могилянській академії, відмовилась від ордена, який давав їй екс-президент України Леонід Кучма, отримала в Італії премію імені Петрарки, висувалася на Нобілевську премію з літератури, була довіреною особою кандидата в президенти Віктора Ющенка, стала Героєм України, щоправда, нагрудний знак («політичну біжутерію»), згідно з усними нараціями, із рук Президента не взяла.

А також, що декому буває зовсім важко збагнути, ЛК принципово не погоджувалась і не погоджується на перевидання своїх віршів — у незалежній Україні виходив друком тільки її роман у віршах «Берестечко». Та напрацьоване великою поетесою за радянських часів виявилося таким грандіозним, що продовжує працювати на незабутність її неповторної особистості навіть у сучасну епоху, коли знак став важливішим за те, що він символізує. Вірші ЛК лишалися й лишаються досі найбільш запитуваними поезіями, створеними в Україні у ХХ ст. За свідченнями продавців книгарень, з української літератури й досі найбільше запитують саме ЛК, що породжує непідробну напругу в комунікації продавця з покупцем, оскільки покупцям нема чого запропонувати, і покупці нерідко обурюються відсутністю книжок ЛК. Бо перевидавати власні твори, попри пропозиції багатьох видавництв, незламна й неповторна Ліна вперто не хоче. А в букіністів ціна на незугарно видане 1990 р. ВИБРАНЕ сягає астрономічних сум. А тут іще поезію ЛК та її «культовий» роман у віршах «Маруся Чурай» ввели до обов’язкової шкільної програми, факт, який іще більшою мірою підвищив попит на книжки, яких нема.

А книжки ОЗ — чергові перевидання невмирущого ПДзУСа, невеликий за обсягом доробок белетристики, створений уже після ПДзУСа, і збірки віршів та есеїстики, гордо шикуються на полицях київських книгарень, зваблюючи читачів долучатися до того, до чого варто було долучитися вже давно. Минулого року до перерахованих вище книг долучилвся й ваговитий (більш як на 600 сторінок) запаморочливий есей про Лесю Українку Notre Dame d’Ukraine. А також ОЗ перевидала свої давні перші спроби в прозі, які зараз цілком можуть продатися вже без відповідних піар-акцій — бренд «Оксана Забужко» працює успішно.

Отже, типологічне зіставлення творчості й біографії знаних літераторок, дає змогу відповісти на наступне питання із «питальника» Нахбара і Лоуза: як саме «герой» презентує свою й інтепретує сучасну епоху? Епохою ЛК, яка її породила, загартувала, зробила тим, чим вона є, — то винятково радянська епоха, в опозиції до якої вона перебувала, дарма що політичної опозиції, навіть «декоративної», в ті часи не було за визначенням. Саме радянська епоха зробила ЛК особистістю, попри виведений ОЗ на сторінках її ПДзУСа «закон українства» про одвічний український вибір «між небуттям і буттям, яке вбиває», ЛК зуміла перебути в епоху небуття, реалізуватися, саме як українка в досить несприятливий для того час. То була непоширена форма буття, але ЛК довела життям, що буває й таке. А ОЗ, навпаки, повністю асоціюється із сучасною епохою з усіма її комерційними та промоційними законами, згідно з якими вона й існує в актуальному медіапросторі. ОЗ сама повторює у своїм інтерв’ю, що діє згідно з законами сьогодення, рекламує свої книги «по-дорослому», тому й має успіх. Вочевидь, тому й немає великого інтересу до її радянського минулого. Іноді хтось із несимпатиків (заздрісників?) ОЗ нагадує, що вона була починала робити кар’єру за радянською схемою: членство в КПРС, захист дисертації, членство у Спілці письменників — і все це в дуже молодому віці, хтось цитує написані з необхідним вогнем вірші ОЗ про її комсомольську зрілість, яка вправно римується з хлопчиком «в пальтечку на виріст». Але ця інформація не підхоплюється і не резонує у суспільстві. («Який стосунок має Забужко до радянської культури?» — питання, що звучить як абсурдне.) Значно цікавіше, як відома особа функціонує у своєму часі.

Наступним пунктом нашої схеми є афоризми, вимовлені героєм/героїнею. Крилаті слова, які пішли, тобто полетіли, в народ. Для поетеси роль таких афоризмів, які окреслюють і шліфують героїчний імідж, цілком можуть виконувати рядки з її поезій. ЛК запропонувала їх українській культурі більше ніж достатньо: «Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів», «О, не взискуй гіркого меду слави», «Поезія — то завжди неповторність», «Нерівність душ — то гірше, ніж майна», «У майбутнього слух абсолютний» — цей список, може бути вельми довгим. На неофіційному сайті ЛК, зворушливо створеному руками й умами її шанувальників, прямо наведено список отих крилатих цитат, які в українській свідомості асоціюються з ЛК. Поезія ОЗ такого списку народних цитат запропонувати не могла, що не є свідченням того, що її поезія — невартісна, просто більшою мірою розрахована не на народ, а на елітарних шанувальників. Проте, як буде показано в пункті «скромність», ОЗ приписує собі авторство більшості ідей, які носяться в українському повітрі від самої перебудови, втілених у слогани, які весь час на слуху.

Отже, й переходимо до пункту «скромність». Ці жінки стали знаменитому по-різному, і тому для кожної з них по-різному реалізується положення нашої схеми про «скромність у повсякденному житті», коли «герой/героїня кращий/краща за нас, але водночас є одним/однією з нас». (На берегах варто зауважити про велику привабливість «скромності» як засадничої риси відомої людини, — героя або й «селебриті». Зуміти переконати громадськість у своїй «скромності» — велике досягнення відомої людини).

То як же втілюється сакраментальна «скромність» у контексті наших героїнь? Небажання ЛК мати справу з істеблішментом сучасної України, яка так розчарувала її та не лише її, сприймається багатьма саме як вроджена скромність великої людини. Невходження ЛК до будь-яких структур сучасної України цілком інтерпретуються у свідомості «фанів» поетеси як те, що реальна незалежна, самостійна Україна не гідна таких борців за неї, як велика ЛК. Як «скромність» розцінюється навіть її небажання в цю «нескромну», неправедну епоху перевидавати власні твори, яких так чекають українці. Культура інтернетних форумів дає змогу наводити слова «народу» — скористаємося цим для ілюстрації щойно сказаного: «Взагалі-то Ліна Костенко не друкується, бо має особливо вимогливий характер. Тобто співпрацює лише з тими людьми, яких може поважати. І якщо хтось під час гонінь переходив на інший бік вулиці, а тепер співає дифірамби, то вона намагається уникати такого. Втім, певна кількість контактів у неї є, але вона, певно, не настільки зосереджена на промоції, як на власне літературній роботі. Ходять легенди про її робочий графік на всю ніч. Плюс ЛК в цьому плані унікальна — їй органічно чужа ситуація, коли її хвалять. Тож вона по максимуму уникає всіляких тусовок, виходячи на люди в унікальних випадках. Але якби захотіла — журналісти її просто штурмують. Плюс чимало часу вона проводить не в Києві, а в Чорнобильській зоні. На зустрічі якійсь ЛК казала, що написала три прозові іронічні книжки». Це є логіка відданих шанувальників, справжніх «фанів», коли сотворений «кумир» не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий.

Ось іще один коментар про скромність ЛК: «Біля ятки «Веселки» стоїть літня жіночка. На скромному стенді — вбогий асортимент кількох новинок. Представниці «Веселки» похнюплені. «Коли ви вже видасте Ліну Костенко? Вона ж написала сім збірок», — цікавиться жінка. «А їх не буде. Вона не хоче, щоб її видавали», — лунає у відповідь. «Як?! Адже ми так довго чекаємо!» — шокована почутим незнайомка. «Розумієте, у неї дуже тонка душа...» — спробувала пояснити видавець. Жінка нічого не зрозуміла і пішла приголомшена».

ОЗ і скромність — це навіть і для фанів відомої письменниці «дві речі несумісні». Якщо ОЗ й зуміла переконати своїх шанувальників у тому, що вона «така, як усі», то це своїм ПДзУСом, який багатьма прочитується як автобіографічний. Читачки, котрі якимсь боком уподобали ПДзУС, потішилися, що навіть від такої видатної жінки, яка поїхала до Америки не чистити рибу на Гудзоні, а викладати в університеті, також пішов коханий мужчина, і вона не змогла тому дати ради. Читачкам із народу трохи зігріло душу те, що «збіса добрий художник» у стосунках із «поетесою» так само виявляв низьку статеву культуру, говорить їй у відповідальні хвилини «не ті слова», як банальний мужик простій жінці.

Але в цілому ОЗ не любить демонструвати себе «такою, як всі». В одному зі своїх інтерв’ю, давши ствердну відповідь на питання, чи зіставляє вона себе з Лесею Українкою, ОЗ каже: «В тім-то й річ, що «брудна білизна» геніїв має зовсім інше походження, — інакше пахне, аніж брудна білизна сусіда Васі а чи будь-кого з тих «новинних» героїв, що рясно мелькають на наших екранах». А від «химери» на ймення «скромність» ОЗ звільнилася назавжди як від ідеї, яка заважає належним чином репрезентувати свою непересічну особистість невдячним, або, скажімо так, недостатньо вдячним українцям. Важко не навести ще один комент юзера мовою оригіналу: «Со своей скромностью Оксана рассталась достаточно давно (выделилась своим творчеством и воспарила над другими застенчивыми дамами), в связи с чем стала предметом рассматривания уличных зевак, политических спекулянтов и прочих микробиологов».

Із текстів та інтерв’ю ОЗ випливає, що вона бачить себе продуцентом мало не всіх ідей, які згодом починають носитися в українському повітрі. Вона робить щось більше, ніж просто видає підхоплений масами афоризм, якесь недолуге «маємо, те, що маємо». ОЗ продукує слоган, який потім вібрує в просторі без авторства, як народна пісня. Список прикладів такої саморепрезентації ОЗ може бути таким же довгим, як список народних цитат із поезії ЛК. Наведімо деякі з них. У черговому інтерв’ю ОЗ каже: «Можу при цій нагоді звірити невеличкий секрет: термін «українська ідея» був після розвалу СРСР запущений в обіг мною — у книзі «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. Потім його розучили наші політики. Книжка ж ця, торік перевидана, писана, нівроку, 1991 року, починала я над нею працювати ще за часів СРСР»…

У своїй книзі «Let my people go», виданій невдовзі після Помаранчевої революції, ОЗ позиціонує себе як одного з ідеологів тих подій, і не просто ідеологів, а й містичних каталізаторів. Помаранчева революція тільки тому й відбулася, що до її глибинного визрівання додала полум’я свого серця невтомна ОЗ, як алхіміки додавали свої душевні зусилля до кипіння інгредієнтів у колбі — наводити цитату, яка ілюструвала би цю містичну ідею було би задовго, відсилаємо охочих до фрагмента щоденника ОЗ за 1 січня 2005 р., наведеного у згаданій книзі. У цьому ж фрагменті свого щоденникового запису ОЗ зазначає: «…про промову Ющенка в ніч після 26?го: сказав, бач, що в 1991?му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.).], — те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала» (!!!) Також на сторінках цієї книги ОЗ так само без зайвої «скромності» дорівнює себе до письменників, які у світовій письменницькій ієрархії належать до тлуму найбільших, з якими вона (певне, десь в астралі, куди ОЗ, згідно з її повістю «Інопланетянка» виходить регулярно) познайомилася дуже близько і тому відгукується про нього дуже фамільярно: «крім Забужко, був іще один чувак, … і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський». Панібратство з великими особистостями історії, культури й міфології — одна з рис творчого стилю ОЗ, якщо розглядати вимір «життя як творчість», бо ж і Христос у публічному дискурсі ОЗ — це також «чувак».

Хоча поетеса ОЗ не здійснила своєї української версії горацієвого EXEGI monumentum aere perennius, але приміряє цей амбітний проект на себе. В інтерв’ю УНІАН ОЗ сказала: «Проблема нашей культурной элиты на сегодня — у нас критически мало таких людей как я, Олег Скрипка, которые не вступают в игры с политиками, которые не продаются, которые достаточно независимые, в том числе и экономически, чтобы делать свое дело и как говорил Пушкин: «Истину царям с улыбкой говорить». (Звичайно ж, ОЗ знає, що «Истину царям с улыбкой говорить» — це версія горацієвого Пам’ятника пера Державіна, не Пушкіна, у Пушкіна «чувства добрые», що їх він «лирой пробуждал». Просто непересічна ерудитка провадить експеримент, чи хтось із малограмотних українців помітить її провокацію…) Сама ж ОЗ, коли в когось побачить помилку — відразу робить її найширшим надбанням, ганьбить того, хто помилився, як сувора вчителька двійочника, за її ж словами, «оттягивается на нем по полной программе».

ОЗ щиро вважає (принаймні, так випливає з її публічних інтерв’ю), ніби мало не всі процеси в політиці й культурі України відбуваються тому, вона дала їм хід силою своєї думки. Ось як вона презентує ліричну героїню свого ПДзУСа: «Це був незвичний голос, перший направду потужний жіночий голос, який змінив і канони літератури, і спосіб буття в літературі, і тематично заявив про нові напрями... Знаєте, Юлія Тимошенко у нас з'явилася вже потім, а те, що жінка має свій власний голос, вперше прозвучало саме в цій книжці...» Якщо вірити ОЗ, то, якби не вона, в Україні зараз узагалі не було б української літератури, зокрема жіночої: «я… як казала Анна Ахматова, «научила женщин говорить», відкрила дорогу для відвертого жіночого самовираження»….

Таку саморепрезентацію не варто кваліфікувати як «нескромність» або «кепське виховання». Це — стратегія створення торгового бренду, коли митець рекламує себе як «товар». Про це ОЗ замислилася вже давно. Ще у своїй повісті «Інопланетянка», написаній і оприлюдненій в «доПДзУСівський» період, лірична героїня рефлектує щодо того, як би письменникові здобути побільше читачів: «Господи, та невже таки справді частину свого життя треба покласти на те, аби паралельно з текстом витворювати власний міф — цю необхідну пропускну прокладку межи текстом і світом?!» І, трохи вище, про письменника, який здобув славу, вона висловилася ще відвертіше: «Він мав би успіх, щоправда, й тоді, коли надряпав би крейдою три літери на паркані, бо все, що виводила його рука, пульсувало світним ореолом імені (курсив ОЗ), голого тексту ніхто вже не бачив».

Схоже, ОЗ окреслила мету вже давно. Для того, щоб її досягти в інформаційному суспільстві, потрібно створити бренд, а створивши, не зупинятися на досягнутому і постійно розвивати його. Адже бренд — це філософський камінь просування на будь-якому ринку, який будь-що перетворює на золото. Треба тільки запровадити його в колективне несвідоме, а там він працюватиме самотужки. А згідно зі стратегією просування бренда на ринку, хвалити треба все, всі параметри того явища, яке брендується. І навіть те, що хтось вважає хибою, треба рішуче перетворювати на безсумнівну перевагу. У нашому випадку товар — це публічна письменниця «Оксана Забужко», отже, значущими є факти письменницької біографії, динаміка зовнішньої впізнаваності, стиль поведінки. Треба рішуче загострювати увагу споживача на тому, що привертає увагу як на стократ успішнішому за те, що мається в «конкурента», — дарма, що конкурентів в ОЗ в Україні нема. Як показують ті самі публічні розмови з ОЗ, вона діє саме так. Наприклад, той факт, що її в дитинстві виховував батько, поки мати працювала, ОЗ в інтерв’ю ВВС коментує так: «Безперечно, я татова доця. Це синдром не тільки за численними літературознавчими, соціологічними, культурологічними дослідженнями… Це американці проводили дослідження і дійшли висновку, що всі успішні жінки, ким би вони не були, бізнесменами, кінозірками, письменницями чи художницями, але всі успішні жінки є татовими доцями» (жінки, які в дитинстві товклися при мамах, не мають шансу стати успішними).

В ОЗ немає дітей. З цього також варто зробити фішку. ОЗ не просто висловлює ліберальне ставлення до материнства (хочеш — народжуй, хочеш — ні), вона послідовно таврує материнство як рольову стихію, яку накидає жінці патріархат. На своїх публічних виступах ОЗ нерідко декламує поезію «Задзеркалля: пані Мержинська», як свій засадничий «програмний» поетичний текст, де, оповідаючи «альтернативну біографію» Лесі Українки, стверджує, що свій безсмертний доробок «перша Леся» створила тільки тому, що була бездітною. «Ну нет примеров в истории, чтобы женщина могла продуктивно совмещать оба дела, — розробляє цю ж тему ОЗ в інтерв’ю «Газеті по-київськи», коли її питають про дитину, якої вона так і не народила. — А насчет рожать, то когда понимаешь, что живешь в мире, где скоро будут продавать и кислород, и воду, то — а-а-а-а! страшно. Пацаны всего мира объединяются. Им всем важно получить еще несколько нулей на банковский счет, а после — хоть потоп. Как говорил Эмиль Чоран, румынский мыслитель 20 столетия: "Мое виденье будущего настолько точно, что если бы я имел детей, я бы немедленно их задушил"» (народжують дітей тільки дурні жінки, які так і лишаться матерями, не стають творцями).

А взагалі тема ОЗ і материнство могла би стати темою фундаментального дослідження, і, якщо провести його засадничо грамотно, можна було би вийти на універсальне узагальнення «Митець і метафізичне продовження роду».

Якщо йдеться про зовнішні, візуальні прояви особистості ОЗ, на які багато хто звернув увагу, зокрема про її гіпертензійну жестикуляцію й міміку, що стало невід’ємним виміром її візуального образу, то й це треба подати як необхідний вимір творчої людини: «Де ж ви бачили художника без демонстративної акцентуації? Холеричний темперамент, істероїдний тип. Мені по роботі положено.» (художник БЕЗ невротичної жестикуляції справжнім художником не є…)

Тут ми підійшли до питання про впізнавані візуальні образи героя. До речі, оця сама «демонстративна акцентуація» є візуальною фішкою ОЗ, так само, як її характерний різкий гучний голос є її аудіофішкою, фактором упізнаванності на радіо, щоби слухач, почувши забужкіанські інтонації, вмить збільшив звук. Від середини дев’яностих, тобто від того часу, коли ОЗ ставала селебриті, вона подавала в друк винятково професійні світлини, де була заснята чепурною жінкою з гримом та біжутерією.

Згодом, із бурхливим розвитком цифрової фотографії, публічний фотоальбом ОЗ суттєво розширився, і до нього потрапили зафіксовані моменти отих акцентуйованих міміки й жестів, які письменниці «положені по роботі».

ЛК подає в друк значно менше своїх візуальних образів. Вона рідше буває на людях, тож і фотографують, зокрема без її згоди, старшу поетесу суттєво менше. Її візуальний образ для багатьох сформувався ще в радянські часи і лишається тим же.

Які святині пов’язані з ЛК та ОЗ? Пам’ятних дерев, під якими писали ті чи ті вікопомні рядки, і паркових скульптур в Україні наразі ще нема, це попереду. У будь-якій міфології надзвичайно важливим є місце народження героя (Віфлеєм — Моринці — Нагуєвичі — Симбірськ — Горі — Хоружівка…) — ОЗ потроху долучає до цієї вервечки й Луцьк, місто свого народження. Бо ж європеїзм ОЗ походить саме від долученості міста її народження до Європи («Луцьку я завдячую ще дитячим знанням, що народилася неподалік од того самого замку, де в 15 ст. (1429 р., якщо точно) проходив з'їзд європейських монархів, — із цим знанням я зростала. Так що моє "європейство", до відома всіх стурбованих, не по "заграницях" виплекане!») І ЛК чимало поетичних рядків присвятила своєму рідному місту Ржищеву, його історії, річці Леглич. Але ЛК не надає рідному місту того планетарно-космічного навантаження. Зараз у Ржищеві ЛК не буває, їздить лише до Зони.

Продовжуючи далі типологічне зіставлення наших героїнь, розгляньмо в одному пункті, бо так ведуть шляхи нашого дослідження, їхніх шанувальників та їхніх ворогів. Хто звів їх на п’єдестал, які категорії українців та українок захоплюються ними? А також хто воює з ними, хто намагається їх із п’єдесталу скинути?

І ЛК, і ОЗ — досить різні, проте успішні жінки. Хоча ЛК нібито не вписалася у комерціалізований пострадянський простір так вправно, як ОЗ, проте її також цілком можна вважати жінкою, яка успішно реалізувала свій творчий потенціал, яка тримає до себе увагу, попри те, що не видає нових книжок і не перевидає старих, вона й досі є багатьох символом гідності та опору тиранії, хоча тиранія від радянських часів суттєво видозмінилася. І ОЗ — успішна жінка, яка досягла великих результатів без підтримки держави, винятково власною енергією, за її словами, долаючи спротив чоловіків. Успішні жінки сьогодні подобаються жінкам звичайним. І ЛК, і ОЗ мали би подобатися жінкам України. Але тут є певні нюанси.

ОЗ позиціонує себе як феміністку, добре розуміючи, що це таке, вправно захищаючи феміністичні ідеї, спираючись на відпрацьовані формули західної гуманітаристики. ЛК позиціонує свою ворожість до фемінізму, вочевидь, до кінця не розібравшись сама для себе, що це таке. Ставлення до слова «фемінізм» в Україні — то окреме питання, коли в цілком самодостатньої жінки ще й досі виникає спротив, коли її іменують цим словом, спротив більший, ніж від ненормативної лексики. Але, якщо йдеться про ЛК, то, за всіх її в цьому випадку теоретичних неточностей, в її антифемінізмі є якась парадоксальна привабливість. Бо ж феміністки, оголошуючи себе такими, приймають світ із тими чоловіками, які є, шукаючи своє місце в тому світі. ЛК категорично не сприймає світу негідних чоловіків, і тому є надія змінити — і його (світ), і їх (чоловіків). Коли на одному зі своїх виступів ЛК каже: «Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню — вони ніколи не схопляться за зброю», то цей пафосний пасаж мимоволі викликає бодай нетривалу хвилю романтизму з оплесками стоячи в байдужих, а то й цинічних, душах. І не тільки в жінок, а й у чоловіків.

Але, якщо повернутися до фемінізму, то ні декларований фемінізм ОЗ не гарантує їй стовідсоткової підтримки в лавах українських самодостатніх жінок, ні антифемінізм ЛК не відштовхує від неї відповідної категорії, для декого з яких усвідомлення жіночої гідності, власне, й почалося з її рядків. Є досить багато українок та українців, яким подобаються обидві наші героїні як видатні представниці української літератури, які наближали незалежність, і зараз стоять в її обороні.

Євгенія Кононенко
ДАЛІ БУДЕ…

Частина 1

 
 

Додав Art-Vertep у вівторок о 16:58

Автори пов'язані с новиною

Ліна Костенко , Оксана Забужко

 

Коментарi

kirpich
у середу о 10:58

ЦІКАВО І ГРУНТОВНО! НАВІТЬ СПЕРЕЧАТИСЬ НЕ ХОЧЦЯ-ТРЕБА БАГОТО ЗУСИЛЬ ДОКЛАСТИ,

у середу о 16:16

Та не сваріться.... І читати не хочеться всю цю критику ... Ліпше свої книжки пишіть. Щоб було що почитати ;-)

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска