Учасники

Автори / Емма Андієвська / «Кацапендія – це наша проблема»

Вона дуже подібна до своїх фото, а водночас і до своїх картин. Це наче чарівна фея у премилому капелюшку, котра завітала до вас у гості на горнятко кави й принесла з собою замість кількох пиріжків величезний енергетичний заряд. Її невпинна активна жестикуляція, виразна жива міміка, неперевершена гра голосом (не минули надаремне роки роботи на радіо «Свобода» в Мюнхені) – все це створює феєричну театральну атмосферу з навдивовижу органічною акторкою у головній ролі, а ім’я їй – Емма Андієвська.

У готелі ми десь пів на дев’яту ранку. Питаємося на рецепції, чи вже прокинулася пані Емма. Нам кажуть, що вона, здається, й не лягала, бо… всю ніч малювала. Стукаємо в двері її номера. Кажемо, що прийшли взяти інтерв’ю. Андієвська просить зачекати п’ять хвилин. За п’ять хвилин пускає нас до кімнати, дуже перепрошуючи, що змусила чекати, але ж у неї на те вагома причина – мала одягтися, бо як правило, малює в негліже – інакше б вся була у фарбі.

– Пані Еммо, якнайперше вітаємо Вас із одержанням Мистецької премії «Глодоський скарб». Як Ви відреагували, коли дізналися про нагороду? Чи стало для Вас це несподіванкою?

– Очевидно, що несподіванкою. Я знаю писання Григорія Гусейнова, знаю його «Кур’єр Кривбасу». Це дійсно подія — такий журнал. Бо в ньому знаходять платформу зовсім протилежні напрямки, і це чудово. Це дійсно демократичний журнал. Бо решта – позалишалися радянськими журналами. Головне, що в «Кур’єрі» завжди актуальний матеріал. Сам же Гусейнов – дуже активний чоловік, великий патріот і просто чудовий письменник.

І це дуже зворушливо, що він заснував таку премію. Міг би собі покласти гроші в кишеню й сказати: «А ви мастіть собі голову, як хочете, я без вас обійдуся». Тож це дуже-дуже зворушливо. Коли отримала від Гусейнова звістку про нагороду, то одразу ж написала йому гарного довгого листа. Але той лист десь загубився, бо пройшло чимало часу, а жодної відповіді не було, а я ж знаю, що Григорій дуже чіткий і відповідальний чоловік. Тоді я потелефонувала Марку Стеху до Канади й попросила дізнатися, чи отримав Гусейнов мого листа. Так і виявилося, лист загубився. Тож я пообіцяла, що приїду з великою радістю, але ж у мене завжди проблема: мистецтво мене поглинає, я ж за нього ні копійки не маю, все тільки роздаровую й роздаровую, а за те й не проживеш. Тож за дорогу в Україну треба платити, а я ж лише з пенсії живу. Тоді Гусейнов (був такий ласкавий) наперед надіслав мені частину грошей із нагороди, і я заздалегідь змогла придбати квиток.

– Яке враження справив на Вас цей візит в Україну?

– Це просто колосально. Насамперед, молодь – це Україна. І мені б хотілося, щоби поети-письменники більше зустрічалися з молоддю, бо де ж вона того українства набереться? Адже весь час по-російському говориться і то катастрофа. Росіяни ж по-українськи не говорять? Дуже гнітюче враження справляє те, що багато хто просто вважає: «Ото ми такі нещасні, такі бідні, такі погані…» А я їм кажу: «Знаєте, імперії завжди змушують думати той народ, який вони уярмлюють, що він поганий». Але то аж ніяк не правда. Вивчайте свою історію і будете знати, які ви надзвичайні. А я при кожній нагоді розповідаю про Україну та її історію. Адже Україна фасцинуюча! Треба тільки не мати почуття меншовартості, тоді все буде гаразд. Але то важко, якщо імперія ще сидить на карку. Воно так називається: вивіска вже є, а змісту ще нема.

Тож, це було велике щастя, і велика подяка Гусейнову за організацію мого візиту до Києва та за мандрівку на Черкащину. Це було шалено: ми весь час із кимось зустрічалися. Звісно, це було дуже важко, але просто чудово. І я, звичайно, в захопленні.

– Ви завжди наголошуєте, що не були і не є приналежною до жодного угрупування, але Вас повсякчас продовжують називати «нью-йоркчанкою». Як Ви це можете пояснити?

– Дуже просто, бо комусь там вигідно мене так називати. Я жодних спільних маніфестів не підписувала, жодних спільних напрямних моєї творчості не було, бо всі люди по-різному пишуть, тож я з ними спільного практично нічого не мала.

Коли я приїхала 1957 року до Нью-Йорка, то в мене вже була тоненька книжечка 1951 року, але вона більше важила, ніж будь-які томища. У мене був уже написаний отакенний філософічний роман «Герострати», який я чекала двадцять років, щоби можна було опублікувати, і я його читала на моїх вечорах кожному, хто хотів мене слухати. І в мене вже була готова збірка «Народження ідола». А ті лише збиралися щось там робити. То комічно, щоби я була групою! Я ніколи в жодній групі не була. Тільки почали вони наполегливіше заявляти, що я «група», тоді я почала заявляти: я не група, я Емма Андієвська. Знаєте, вони ще під стіл ходили (хоча й не припадає так казати), коли я вже була сформованою людиною у поетичному розумінні.

– А зараз Ви підтримуєте якісь стосунки, спілкуєтеся з колишніми «колегами» по групі?

– Переважно колеги – великі егоцентрики, і їх крім себе ніщо не цікавить. Богдан Бойчук симпатичний, милий чоловік. Так сталося, що ми колись в одному будинку жили. Тож коли випадково бачилися, то дещо згадували, розмовляли.

Я не пересварена ні з ким, але я не нью-йоркська група.

– Що являла собою літературна громада української діаспори?

– Нічого не можу сказати, бо я її ніколи не знала. Я жила за межами України, але ніколи не була діаспорою. Я мусила заробляти. З дев’ятої ранку до пів на шосту вечора я працювала на радіо (не по-радянськи, а по-американськи багато працювала: тут мало хто навіть знає, що то — працювати), крім того треба було вести господарство, у мене був чоловік (Іван Кошелівець. – Ред.), і ще десь виривати крихту часу для моїх писань.

Тож люди, звісно, милі, але мене то зовсім не цікавило, я не мала на те часу. Скажімо, Михайло Орест (неокласик, дуже культурна людина), — ми з ним інколи робили невеличкі мандрівки. А поза тим близько практично ні з ким не спілкувались, то все вигадки.

– Поезія, проза, малярство – це все займає у Вашому житті однакове місце, чи є якісь пріоритети?

– То все абсолютно однакове і дуже велике. У чотири роки, коли я ще української мови не знала і писати не вміла, я склала перший вірш. Коли ми, унаслідок моїх хвороб, переїхали до Вишгорода (мені трохи менше шести років було), то я вперше почула українську мову, і оскільки була та зневага до українців, то мене це обурило. Я почула якесь речення нормальною українською і сказала мамі, а мама жахнулася, бо вона виховувала мене на росіянку, хоча й була козацького роду. Але ж знаєте – кон’юнктура, неперспективно…

Я дуже люблю людей, дуже люблю спілкуватися, особливо з молоддю, бо це майбутнє України, а воно для мене найважливіше, справді, бо інакше б я ніколи не писала українською мовою. Знаєте мені якось сказали: «Такая талантливая девочка, и вдруг этот ужасный украинский язык». Насправді я ж не зв’язана мовами.

– Ви мешкаєте в Німеччині, є громадянкою Сполучених Штатів. Але ще з раннього дитинства зробили свідомий вибірна користь українства, стали, за власними словами, «на бік пригнічених». Чи ніколи про те не шкодували? І чи досі вважаєте українців «пригніченими»?

– Я ніколи в житті не шкодую, що вирішила робити так, а не інакше. Я завжди знаю, що роблю. Моє серце полетіло до них, до тих пригнічених. Я з дванадцяти років за межами України. Я би могла кількома іноземними мовами писати, але… не плазую заради вічності. Все зроблю, поки живу, щоби Україна існувала. Я її люблю, а любов – це найбільше чудо цього світу, і як ви когось чи щось любите, то ви можете все. На жаль, я не мільярдер і не політик, але я творю державу в слові, і це єдине, що можу.

У нас найголовніше – імперський синдром. Кацапендія – це наша проблема. У ту секунду, як її чорт забере, тобто: якщо в морду дати так, що вони сядуть на сідниці (це єдина мова, яку імперія завжди розуміє, іншої мови вона не знає), тоді зразу нас полюблять, і все прекрасно. А поки так огидно пишуть про Україну, так огидно інформують брехню. Обдудукали весь Захід, а Захід буває і нікчемний. Дивіться на Шрьодера. Йому не треба за копійки, за те, щоб не здохнуть з голоду, плазувати й пантофлі цілувати папи. Так що для мене Україна – диво. І диво взагалі те, що вона досі існує, а не – «маларосы».

Україна – це дуже велика культура. Українці самі не знають, які вони надзвичайні. Вони своєї історії не знають. А де ж їм її знати? Хто вивчає? Подивіться, кожна школа тренує своїх як собачат: гордий, що француз, що німець, що росіянин. Подивіться, що вони влаштовують, це ж просто катастрофа! А де ж українці? Як українець в Україні вимагає, щоби йому дали можливість говорити українською мовою, то він уже фашист. Слухайте, це ж пародія. Я не можу цього терпіти, не можу терпіти несправедливості. Без етичного первня я не існую.

– Після нещодавньої зустрічі з Вами, один професор сказав, що Ви нагадуєте йому колажі Параджанова: своєю безпосередністю, яскравістю, невимушеністю, певною ляльковістю і дитинністю, які не можуть не зачаровувати. Скажіть, будь ласка, а чи не були Ви знайомі з метром особисто?

– Ні, ніколи з «метром» не була знайома. Бачила його фільм «Тіні забутих предків», але сама зробила би то зовсім інакше. Знаєте, він дуже реномований, але… та школа Станіславського – це катастрофа! Суцільні рулади, фальшивий російський соцреалізм, бутафорія ХІХ століття, а всі кажуть: як надзвичайно!..

Я дуже любила Віляра, Комеді-Францез – там дійсно вміють грати. Бачите, росіяни інформують і хочуть сугерувати українцям, що вони єдине справжнє, а насправді вони багато в чому дуже провінційні, страшно провінційні. Вони зробили Україну (і хочуть далі робити) провінційною, бо імперії завжди прагнуть так чинити. Подивіться, що виробляли римляни з греками, а то ж греки їх усьому навчили! Це нормальна історія. Бо коли бандюзі подобається моя вілла, то я маю з неї зникнути, і я раптом уже погана – лише тому, що комусь подобається моя вілла.

– Ви пишете у манері, яку прийнято називати сюрреалізмом. На Вашу думку, цей термін дійсно може означити Ваш стиль, а чи є просто необхідним вписуванням у певні рамки?

– У малярстві мій стиль – андієвськізм. Один німець, мій колега, називає це симетричним візіонізмом. Кожен може називати його, як хоче. Я картину не нормально малюю, а малюю власне видиво вже намальованої картини, тобто – вже тільки переношу це видиво з моєї візії на папір чи полотно.

А в поезії і прозі елементи сюрреалізму, безперечно, є. Це мені дуже близьке, тільки засадничо мій сюрреалізм своєрідний – це сюрреалізм Емми Андієвської.

Справа в тому, що найперше я візіонер. Тож не потребую того, про що писали Бретон і решта. Я не плекаю того песимізму, їхніх поз. Мене все це, особливо зловживання «ізмами», дуже відштовхує.

Натомість моє підсвідоме слухається мене. Не знаю як, але це так. Напевне, тібетці знають. У Кастанеди можна прочитати: коли людина справді щось хоче, вона мусить дати собі переконання-наказ (в якийсь невідомий спосіб), щоби підсвідоме працювало. Як це робиться, я не знаю, але я це роблю. Ймовірно я дуже рано навчилася давати такі накази своїй підсвідомості. Оскільки мого батька вбили, коли мені було лише десять років, а я мала нахил роздумувати над тим, що є що, тож мені стало ясно, що той час, який мені відміряний, може бути дуже коротесенький. А я ж знаю, що крізь мене ріка колосальна проходить, і я мушу її втілити. Як – я не знаю. Але моя підсвідомість якось слухається цього інтенсивного бажання встигнути втілити бодай хоч крихту.

Знаєте, я не маю таких умов, як тут мають. Мої колеги кажуть: «Я можу писати лише в тиші, лише…» Я ж можу писати навіть біжучи, як шаленець. І то так все життя. Я не маю часу. Вірші викочуються самі, малесенька проза так само, але велику прозу ви мусите виписувати – фактуру виписувати. Не перечитуючи попереднє, я продовжувала писати. Писала «Роман про людське призначення» десять років, бо ж працювала повний робочий день і мала купу обов’язків, тож часу завжди катастрофічно не вистачало.

У «Всесвіті» зараз готується до друку моя збірка «Ідилії». Це чергові 232 сонети. Чому так багато сонетів? Бо найважче мені завжди дається найлегше. Такий мій принцип. Можливо, тому що я все життя все екстернами складала. Те, що нормальні люди дуже довго вивчають, я блискавично засвоювала, адже в мене дуже добра фотографічна пам’ять (слава Богу, досі), і це мені дуже допомагає.

– У ваших творах (як літературних, так і малярських) завжди багато тіла. Найчастіше фігурує голова та загадково неймовірна кількість пальців. Поясніть, будь ласка: то просто випадковість, а чи певний знак?

– Я ніколи про це не думала, але це правда. Я бачу простір, інколи він довший, тож відповідно й стільки пальців – пропорції збільшуються. Особливо в казках я хочу показати, що дійсність така незміренна і така багатюща – це просто чудо якесь. Я хочу, щоби кожен зміг тим користатися: не тільки я, а й кожен, бо це колосальні сили.

Усе дуже просто. Бог, провидіння, абсолют, як ви хочете це назвати, те, що поза нами, бо ми не знаємо джерел нашого існування, ми припускаємо, шукаємо пояснення в релігії. Щось існує поза нами, і це очевидно. Дехто каже, що нічого немає, бо були у космосі й не зустріли там бога. Та це ж примітивізм! Нині фізика доходить туди, де починається метафізика. А це бар’єр, бо людина замкнена у трьох вимірах, а ми знаємо, що їх набагато більше існує, а контакту встановити неможливо.

Я хочу показати, який цей світ несосвітенний. Жодна фантазія не може того вималювати. Щосекунди нова бульбашка з’являється, і нам нову фасету показує, тільки треба вміти її побачити. Саме це я і прагну втілити.

– Пані Еммо, чи встигаєте Ви, попри всю неймовірну зайнятість, стежити за сучасним літературним процесом і що допомагає Вам творити?

– Я добре орієнтуюся в літературному процесі та всіх напрямках. Я багато і дуже швидко читаю, тож маю великий багаж. І коли про щось пишу, то перевіряю всі джерела інформації. Якось один мій герой їхав зі Стокгольма на Схід, то я навмисне взяла книжку циркуляції кораблів, аби все відповідало дійсності.

У нас пишуть так: чув дзвін та не знає, де він. Люблять щось там таке повторювати дуже розумне, а навіть жодного слова латиною не вивчили. Я ніколи не любила прикрашуватися чужими перами. Натомість випрацьовувала дисципліну. Знаєте, маркіза як ішла на ешафот, то спершу робила зачіску, а тоді вже їй відтинали голову. То було – noblesse oblige. Це певна дисципліна, яка дуже багато вам помагає.

Я ніколи не була рабою, але я людина обов’язків, бо без обов’язків людина не є людиною. Але ці обов’язки я обирала сама. Вони були дуже обтяжливі, але вони були мої, тож і жодної претензії нема.

Насамкінець, я хочу сказати молоді, щоби вона вірила у власні резерви! Менше жалійте себе, інших жалійте, але себе – менше.

І, звісно ж, не давайте себе уярмлювати і будьте вільними. Провидіння, чи Господь Бог, дарує кожній людині незміренні сили. Але переважно людина не чує їх, бо вона захарастилася. Тож треба по змозі розгребтися, і тоді можна просто дива вершити.

Розмовляла Наталія Ксьондзик, «ЛітАкцент»

Додав Art-Vertep 24 квітня 2009

Про автора

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. в м. Сталіно (тепер Донецьк) в Україні. З 1943 р. на Заході. У 1957 р. закінчила Український Вільний Університет. Американська громадянка. Тепер живе в Німеччині.