Автори / Олександр Денисенко / Дві думки про «Сердечний рай» Олександра Денисенка
Роксана Харчук. Крізь опцію любові і смерті
2000-тисячні роки збагатили українську шевченкіану передусім цікавими драматургічними творами. Маю на увазі «детективну хроніку» О. Денисенка «Сердечний рай, або Оксана» і трагіфарс С. Росовецького «Шевченко під судом» (остання видана у: «Збірка п’єс лауреатів «Коронації слова» 2006 та 2007 років. – К.: «Нора-Друк», 2008). Якщо друга п’єса так і не набула сценічного втілення, то твір О. Денисенка під назвою «Божественна самотність» («Оксана») 2003 р. було поставлено в Академічному драматичному театрі ім. Івана Франка (постановник - О. Білозуб, роль Шевченка виконав П. Панчук). Нині «Оксана» прийшла до читачів у розкішному виданні, ідея якого належить Діані Клочко. Йдеться про доповнення тексту п’єси відеорядом, підібраним переважно з мистецьких творів самого Шевченка. Акцент поставлено на жіночій тілесності, оскільки темою п’єси є любов (інша опція: смерть увижається радше фіналом, до якого не був готовий сам Шевченко - великий життєлюб).
Видавець утілює у своєму виданні тезу про рівновелику геніальність Шевченка-поета і Шевченка-митця, потребу інтерсеміотичного погляду на його спадщину. У «Післямові до видання» Д. Клочко навіть стверджує, що Шевченко-митець «став модерністом до модернізму, вперто вивчаючи класику». Хоча я не є спеціалістом у галузі мистецтвознавства, проте дозволю собі не погодитися як із популярною нині тезою про рівновеликість генія Шевченка-поета та Шевченка-митця, так і з припущенням про модернізм у його художніх роботах.
Втім, п’єса О. Денисенка далека від дискусій на тему Шевченка-поета і Шевченка-маляра. Варто все-таки зазначити, що для автора Шевченко передусім є поетом, який зруйнував Російську імперію і висловив українську правду, правду зневаженого, слабкого народу, що опинився між двома шовіністичними потугами: Росією і Польщею. Опосередковано (у постаті Г. Честахівського) драматург приділив увагу іншій, не менш важливій ідеї у творчості Шевченка-поета – його критичному ставленню до українського етносу і передусім до української еліти. Остання, в розумінні Шевченка, виявилася надто примітивною для державотворення. Українська еліта, а за нею й маси так і не спромоглися пожертвувати власними інтересами задля суспільного добра: «А ще гірше – спати, спати / І спати на волі». Хоча Шевченко й показав шлях самопожертви, інтереси України і в Шевченкову добу, і в нашу, на жаль, існують виключно у риторичній формі. Сподівання Шевченка на ідеалізм української спільноти, її безкорисливий патріотизм і почуття власної гідності актуальні й досі.
Напевно, головним здобутком «детективної хроніки», що присвячена пам’яті батька драматурга В. Денисенка, який був режисером і співавтором сценарію фільму про Шевченка «Сон» (1964), є образ самого Шевченка –переконливий і психологічно вмотивований. Олюднюючи Шевченка (адже у п’єсі йдеться про інтимне життя поета, його сватання до Ликери Полусмакової), наповнюючи текст іронією і гумором, О. Денисенко, однак, ніколи не грішить несмаком чи тривіальністю. До позитивів п’єси варто віднести й двомовність, навіть тримовність персонажів. Окрім української і російської, дійові особи згідно із тогочасним розуміння аристократизму уживають також французької мови.
Я не бачила постановки драми О. Денисенка, проте можу з певністю сказати, що читається вона легко і з непідробним інтересом. П’єса складається з невеликих за обсягом 30 картин, швидка зміна яких робить її динамічною. «Сердечний рай» позначений, з одного боку, документалізмом (персонажі переважно мають реальних прототипів), з іншого - ліризмом. Текст свідчить, що автор ґрунтовно обізнаний із біографією Шевченка, зокрема з подіями 1860-61 років (спогади сучасників, зокрема М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, а також працею П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка» та К. Широцького «Шевченкова наречена», спогадами Г. Честахівського, в яких є згадки про Одарку Соколенкову – більше про неї ніхто не згадує).
Одначе документалізм і факти для О. Денисенка у «Сердечному раю» є радше тлом. Адже його мета інша - подати власний варіант Шевченкової біографії останнього року з лишком, відстоюючи при цьому своє право на художній здогад. Саме цей здогад надає п’єсі драматизу, що втілюється у двох основних конфліктах. Перший - між образом недосяжної Оксани Коваленко і образом нечупарної, нелюдяної Ликери Полусмак, яка в уяві поета-ідеаліста перетворилася на Дульсінею. До речі, образ Оксани модифікується також у постать «Тієї, що Сама», яка начебто з’являється Шевченкові перед смертю. Саме Оксана була для Шевченка, за версією як О. Денисенка, так і П. Зайцева, дантівською Беатріче, музою. Другий конфлікт – припущення драматурга про таємний наказ імператора Олександра ІІ «подставить девку» нежонатому й неприкаяному Шевченкові, оскільки влада не була зацікавлена, аби поет, який компонував «пасквілі» на владу, жив довго. Саме інтрига влади перетворює історію останніх днів Шевченка на боротьбу із відомими і невідомими вбивцями, серед яких найцікавішою видається постать Г. Честахівського. Він насправді був найактивнішим організатором перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну, який наполягав на похованні Шевченка саме на Чернечій горі, опікувався могилою поета й зазнав поліцейських переслідувань. Що дало підставу О. Денисенкові до такого негативного потрактування Г. Честахівського (як і чиновника Петербурзької митниці Зосима Недоборовського, який спілукувався із Шевченком мало, але також залишив спогади про поета і С. Гулака-Артемовського)? Обидва були чиновниками, тобто державними людьми, а в Російській імперії, як відомо, державна машина може зламати кожного. На думку про те, що Г. Честахівський був людиною не надто чесною, наштовхує також спогад М. Чалого про те, начебто останній заявляв, що був свідком останніх хвилин життя поета, коли той (начебто) заповів поховати його у Каневі. Про непевність цього заповіту писав також О. Лазаревський у спогаді «Домовина Т. Г. Шевченка у Києві». У його описі останнього дня у житті Шевченка також не згадується Г. Честахівський. У підтексті своєї п’єси О. Денисенко натякає, що і Ликера Полусмак, і Г. Честахівський розкаялися у своєму брутальному ставленні до Шевченка, спокутуючи свою вину перед поетом. Цікаво, що Г. Честахівського було поховано у Качанівці, власник якої В. Тарновський-молодший, за спогадами О. Лазаревського, наказав насипати над ним таку ж високу могилу, як і над Шевченком.
О. Денисенко має право на власну інтерпретацію подій і логіку розвитку характерів. під його пером Г. Честахівський перетворюється на узагальнений образ «землячка»: підлабузника, агента й цинічного кар’єриста, який усвідомлює себе «хахлом». Саме Г. Честахівський називає Шевченка батьком – у його вустах ця назва набирає гротескного, знущального відтінку. Прислужник і помічник Шевченка в Академії мистецтв Гавриїл Єфимов є втіленням російського характеру. Якщо Г. Честахівським рухає бажання вислужитися, то Гавриїлом - легка нажива. Недаремно він забирає у вже мертвого Шевченка золотий годинник. Одначе за хвилину людські почуття беруть у Гавриїлі гору – він повертає украдене, стає на коліна, плаче й просить у Тарасія вибачення. Саме цим і закінчується п’єса. Жодної пози, пафосу чи псевдопатріотичної риторики.
У «Сердечному раї» О. Денисенко констатує, що Шевченкові виявилися недоступними кохання і родинне щастя. Мотив безжальної Російської імперії з її «п’яним» царем (саме так назвав Олександра ІІ Шевченко), таємною поліцією і шпигами покликаний лише увиразнити трагізм генія, якому було підвладні слово й серця мільйонів «мертвих, живих і ненарожденних». Проте власна доля залишилася нам непідвладною.
Євген Баран. Денисенківський прорив…
Із появою книги прози «Душа ріки» (2008), що вийшла в серії «Приватна колекція», режисер і актор Олександр Денисенко ствердив своє право на уважне сприйняття його літературного доробку. Але зараз мова не про неї, а про Денисенка-драматурга, автора п’єси «Сердечний рай, або «Оксана», яка вже декілька років успішно йде на сцені київського театру Івана Франка. І ось тепер, завдяки проекту видавництва «Грані-Т» (ідея Діани Клочко), вийшла унікальна книга: текст п’єси Олександра Денисенка, у центрі якої інтимні сторінки життя Тараса Шевченка в останній петербурзький період, зокрема - його остання невдала спроба одружитися із колишньою кріпачкою Ликерою Полусмаковою.
Усе у цій п’єсі виписано дуже добре. Майже класичний варіянт трактування загальної сюжетної канви цієї історії, з несподіваним, а то й скандальним трактуванням окремих образів і тем. Зокрема образу самої Ликери Полусмакової, у трактуванні Олександра Денисенка - вуличної розпещеної і розбещеної дівки, яка ніколи не усвідомлювала, з ким звела її доля, ставши добровільним інструментом морального і фізичного вбивства Великого Поета; а також Григорія Честахівського, другосортного художника і кар’єриста, який був приставлений ІІІ жандармським відділенням до Шевченка. За підказкою жандармів він начебто знайшов для непокірного митця оцю молоду особу, аби добити Шевченка.
У п’єсі задіяно багато осіб: Микола Костомаров, - весь у собі, у своїх книжках, далекий від живого світу людей; Михайло Лазаревський, родина Федора Толстого, Айра Олдрідж, Іван Тургенєв, Михайло Остроградський, Олександра Білозерська… Як своєрідний антипод Честахівського з’являється Гавриїл Єфимов, служитель Академії мистецтв, відставний солдат, який теж наглядав за Шевченком, але у якийсь із моментів прозрів у своєму ставленні до Поета. А ще образ-мрія Шевченкового ідеального кохання «Та, що Сама»: час від часу вона з’являється перед Шевченком, нагадуючи своїми рисами його підліткове кохання, Оксану Коваленко…
Сама п’єса розбита на картини, дія відбувається у різноманітних місцях Петербурга (помешкання Шевченка, Санкт-Петербурзький пасаж, Літній сад, Балабанівський трактир, скульптурний клас Академії мистецтв, Невський проспект, Петрівський парк, дача Надії Забіли….). Однак така розпорошеність місця дії аж ніяк не впливає на вивершення головного конфлікту п’єси: цілеспрямованого знищення непокірного митця імперською чужорідною системою, що не цурається найганебніших і найпідліших засобів для втілення своєї мети – вбивства Поета.
Доповнюють се видання коротке Передслів’я Богдана Ступки, Передмова-коментар Олександра Денисенка і Післямова головного редактора Діани Клочко. Увібравши текст п’єси і мистецький супровід, книга стала взірцевим втіленням ідеї, задуму, змісту і форми. І водночас вона є однією із найкращих художніх інтепретацій біографії Тараса Шевченка у новому тисячолітті. Такого Шевченка – Людини, Громадянина, Поета, Художника – нам треба пізнавати і до розуміння такого Шевченка варто йти.
ЛітАкцент
Додав Art-Vertep 20 травня 2009
Про автора
Денисенко Олександр Володимирович, народився 5 вересня 1958 року у місті Києві у родині кінорежисера, Народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Денисенка Володимира Терентійовича, і актриси, Народної артистки України Наум
