Автори / Зеді Сміт / Мультикультурні «Білі зуби»
Сказати правду, видавничий рік-2009 в Україні поки що майже нічим не порадував. Поетичну амбразуру закрили міцними грудьми Жадан із Коцаревим, а от із прозою… Навіть не підбереш відповідного слова :). Тим більш приємною несподіванкою став вихід у видавництві «Смолоскип» українського перекладу книги «Білі зуби» британської письменниці Зеді Сміт – популярної авторки, фіналістки короткого списку букерівської премії-2005 – і просто красуні, тобто однієї з найбільш вишуканих жінок світу за рейтингами різних гламурних часописів.
Дівчина зі змішаної родини (мати походить з Ямайки, батько англієць), випускниця Кембриджу, Зеді Сміт видала свій дебютний роман «Білі зуби» (2000) у віці двадцяти п’яти років. Роман став бестселером і основою для телесеріалу, його називали «першою літературною сенсацією нового тисячоліття», Салман Рушді висловився схвально про дебют молодої письменниці, стверджуючи, що «“Білі зуби” приносили насолоду, а часом просто вражали. Вони таки добряче кусаються».
Основна проблематика роману Зеді Сміт окреслюється двома модними на сьогодні термінами – постколоніальність та мультикультуралізм. Персонажі твору належать до змішаних лондонських родин походженням з Ямайки чи Бангладеш – або просто євреї; вони мають різні віросповідання – мусульмани та Свідки Єгови – або просто атеїсти; у кожного з них є свої «скелети в шафі», драматична родинна історія – або просто задавнені комплекси. Перебіг життя персонажів, попри їх зовнішню пересічність, надзвичайно динамічний – понад шістсот сторінок роману читаються на одному диханні. А втім, не обов’язково.
Скажімо, російською роман «Білі зуби» був перекладений 2005 року і, за твердженням Анни Старобінець, пройшов непоміченим. Із творчістю письменниці в Росії знайомі переважно літературні критики та інші «вузькі фахівці», незважаючи на те, що за своїм характером твір чи не найбільше надається для визначення «мейнстріму», масової літератури в позитивному розумінні цього слова. Вочевидь, причиною тут стали чужі культурні коди, котрі подає Зеді Сміт, – надто білі чужі зуби («що нам ті лондонські нацмени, пожили б вони у нас» і таке інше). І тут український читач опиняється в унікальній ситуації, коли перекладний роман може стати лакмусовим папірцем його «просунутості» чи «попсовості», а для «творців літпроцесу» – прикладом того, «як це можна зробити».
Бо ж книга Зеді Сміт зачіпає проблеми, актуальні для сучасної України та її літератури, що має виразно постколоніальний характер, виражений усталеним набором тем і образів зі «страшного минулого»: Голодомор, УПА, запроданство синів і дочок України, на крайняк – заборона ходити в драних джинсах у радянській школі. Саме тому на сьогодні основною жанровою формою в українській, умовно кажучи, великій прозі, є мемуари чи «родинна сага» – і їх автори не дотягують до британської колеги не лише кількістю сторінок.
З-поміж усього іншого, у Зеді Сміт варто було б повчитися іронічному переосмисленню минулого і толерантному ставленню до нього. Не заперечуючи наявності автобіографічних моментів у своєму романі (тобто це також певною мірою «родинна сага»), Зеді Сміт показує, як расові, релігійні, культурні протиріччя впливають на взаємини і водночас застерігає від творення культу із драматичної історії країни, історії родини і, зрештою, власних людських комплексів. Більшість її персонажів, принаймні старше покоління, живе ідеалістичними уявленнями про честь, гордість, пам’ять, мучається від власної «неідеальності» – а проте продовжує прищеплювати своїм дітям ті ж погляди й соціальні міфи, що свого часу «зламали» їх самих.
Не дивно, що діти протестують у найрізноманітніший спосіб (від наркотиків до терактів), відбиваючись від того «старого лайна», котрим їх годували з дитинства. Альтернативою для середовища, в якому расова та релігійна нетолерантність, соціальне розшарування руйнували психіку й долі, це молоде покоління бачить інший проект, теж досить ідеалістичний: суспільство, де кожен день його членів не стає «великою битвою між тим, чим вони є, і тим, чим вони мають бути, чим вони були і чим вони будуть. ... Нема великих гріхів. Повне прощення. Нема горищ. Нема лайна на горищах. Нема скелетів у шафах. Нема пра-прадідів. … Вони не плазують перед своїми бажаннями. Вони не носяться, смакуючи те, що вони жахливо поламані. Вони не витрачають свого часу на те, щоб ще більш ускладнити собі життя. Вони просто живуть собі. Щасливі засранці» (с. 578).
Як на мене, такого притомного голосу не вистачає цілій сучасній українській літературі, зацикленій на пошуку своєї передколоніальної автентичності та нездоланних внутрішніх конфліктах – і то від Марії Матіос із її повстанською романтикою до Артема Чеха, головний персонаж котрого ніяк не знайде спільної мови з рідною мамою. Не виключено втім, що якби про ці питання українська художня проза заговорила мовою Зеді Сміт, на неї не знайшлося б попиту, так само, як у Росії, бо ж подібне читання затяжке для прихильників попси, надто просте для «високочолих інтелектуалів» і крамольне для «поміркованих і щирих». Ідея ж відсутності однієї історичної правди, творення альтернативної художньої реальності в сенсі Рушді – взагалі небезпечна розвага. Мультикультуралізм (і це добре показано в романі «Білі зуби») на сьогодні – далеко не толерування «іншого», а бажання, в кращому випадку, його здихатися; у гіршому ж – заїхати по ниркам, хоча про це й не пишуть сучасні українські автори.
Усі ці думки, звісно, можуть бути потрактовані як замах на національну пам’ять, загрозу збереженню власної ідентичності і просто запроданство, а тому я покладаю дуже великі надії на роман Зеді Сміт та його позитивний вплив на масову свідомість :).
Хотілось би також сподіватися на появу в нашій літературі творів із сюжетом (хтось із письменників та читачів ще пригадує, що це таке?), написаних із почуттям гумору; з реальними життєвими ситуаціями, справжнім психологічним аналізом, живими діалогами, достовірними любовними історіями та ненав’язливими історичними екскурсами. Зрештою, якщо це змогла зробити 25-річна мулатка з Лондону, чому це не може вдатися її однолітку з Донецька? :) Такому собі щасливому засранцю.
До речі, про засранців і про «може вдатися». Вихід друком українського перекладу роману Зеді Сміт засвідчив іще одну важливу для літпроцесу річ: сучасний іншомовний роман можна (!) перекласти адекватною (!) живою українською мовою, навіть без матюків (!). Принаймні Нані Куликовій та Ростиславу Семківу вдалося, а отже, це можуть зробити й інші перекладачі, котрі донесуть до українського читача якісну іноземну літературу, котра справить позитивний вплив на масову свідомість, і тоді серед наших письменників з’являться… Здається, я теж захопилася дещо ідеалістичним проектом :).
Тетяна Трофименко спеціально для Арт-Вертепу
Додав Art-Vertep 14 червня 2009
Про автора
Саді (Sadie), що в перекладі означає «співчуття, милість» або «принцеса», народилася 25 жовтня 1975 року в південно-західному Лондоні. Її батько – англієць (це був його другий шлюб), мати – родом з Ямайки. Рідні й зведені брати і сестри. Разом п’ятеро діт
супер,покажіть нашим націоналістам і комуноСРСРівцям