Автори / Анатолій Солов’яненко / «Світ знає, що таке український талант!» - Анатолій Солов’яненко-молодший

Мабуть, недарма свого часу знаменитий на весь світ український оперний співак Анатолій Солов’яненко назвав сина також Анатолієм.

Солов’яненко-молодший пішов слідами свого прославленого батька – з головою занурився в оперне мистецтво, хоча й не співає, а режисурою займається. Анатолій Солов’яненко - один із наймолодших народних артистів України: це найвище державне звання він отримав у неповні 28 років. Режисер-постановник Національної опери України має три вищі освіти: дві режисерські й одну правознавчу...

- Хоча мені лише 29, мій стаж у театрі – 26 років, - розповідав Анатолій Солов’яненко-молодший кореспондентові «ВЗ». – Я з трьох років у театрі – батько брав мене на всі свої репетиції. Особливий смак мистецтва всмоктав з молоком матері. У дитячий садок не ходив – його мені заміняла Національна опера України. Коли настав час обирати майбутню професію, альтернативи не було. Прийшов до однієї з найкращих українських оперних режисерів Ірини Молостової (її творчості згодом присвятив свою кандидатську дисертацію) з проханням взяти мене до себе на курс у Київський університет ім. І. Карпенка-Карого. Вона того року не набирала курсу, тож порадила здобути якусь базову гуманітарну освіту, яка сформувала б мій світогляд. Мовляв, театр від мене не втече. Обирав між двома факультетами: історичним та юридичним. Останній якраз набирав обертів, тож на нього я й вступив – у Національний університет ім. Т. Шевченка. Закінчив із відзнакою. Та увесь час навчання на юрфаку мріяв про театральний. Тим паче, розумів, що юристів та економістів у нашій країні не бракує...

- Коли ви були студентом, не стало вашого батька (Анатолій Солов’яненко пішов із життя у липні 1999-го – на 67 році життя)...

- Так... Мама відтоді жодного дня не працювала. Бабуся була вже похилого віку. Старший брат тільки розпочинав своє життя – він уже 18 років живе у Канаді, має там сім’ю. Я у 19 років залишився сам на сам із життям. Розпочалося доросле життя: повинен був не просто будувати власну долю, а й утримувати родину. Паралельно із навчанням на юридичному вступив до Інституту театру, кіно й телебачення, що діяв при Київському університеті культури і мистецтв – на театральну режисуру. Тоді ж, у 2000-му, став асистентом режисера Національної опери. А вже через рік дебютував на головній оперній сцені країни – із поновленням у репертуарі театру опери Гаетано Доніцетті «Лючія ді Ламмермур». Це – постановка Ірини Молостової. У ній свого часу співали і мій батько, і Євгенія Мірошниченко. Запропонував відновити оперу не українською, а італійською – так, як це прийнято у світі. Після цієї постановки мене запросили на посаду режисера, згодом - режисера-постановника Національної опери України.

Уже потім, будучи кандидатом наук, маючи звання заслуженого діяча мистецтв і низку державних нагород, я вступив ще й до Національної музичної академії України, де здобув фах музичного режисера.

- Ваш батько також мав не одну вищу освіту – технічну і мистецьку...

- У нас із батьком чимало перетинів долі. Тато з дитинства мріяв співати. Після закінчення школи він, простий хлопець з-під Донецька, поїхав вступати на вокал у Ленінградську консерваторію. Його не прийняли. Але у приймальній комісія була одна жінка похилого віку, якій сподобався батьків голос. Коли батько розповів їй про те, що він – із Донецька, порекомендувала йому зустрітися зі співаком Олександром Коробейченком, її другом. Навіть листа йому написала.

Коли батько повернувся додому, його тато, мій дід, який був шахтарем, порадив йому здобути кваліфікацію – так тато вступив до Донецького політехнічного інституту. За кілька днів пішов до Донецької опери, відшукав Олександра Коробейченка. Той запросив батька додому, прослухав – і запропонував брати у нього уроки, причому безкоштовно. «Дам вам десять уроків, - сказав. – Якщо за цей час відчую, що робите зрушення, навчатиму далі». Від безоплатного навчання батько відмовився – хотів, щоб кожен відчував міру відповідальності. Приватні уроки з вокалу тривали десять років - відбулася тисяча уроків.

Донецький політех батько закінчив з відзнакою – і його запросили в аспірантуру до Москви. Випускника із глибинки запросили до столиці! Але тато відмовився – через заняття співом. І залишився працювати у Донецьку – викладачем на кафедрі нарисної геометрії.

- Анатолій Борисович не прийняв запрошення не лише із Москви. Він, уже як співак, міг залишитися у Мілані, Нью-Йорку...

- Будь-де! Але батько не уявляв себе без України – жодного дня. Він змалечку виховував у нас із братом любов до України. А сам був єдиним в усьому Радянському Союзі українцем, який отримав Ленінську премію, не будучи жодного дня членом Комуністичної партії. Тато примудрився за все своє життя не заспівати жодної радянської пісні.

- Йому пробачали це за його талант?

- Гадаю, так – усі були захоплені тим, що він робив. Батько за один вечір прославився на весь Союз – після того, як його як учасника конкурсу самодіяльності у Москві у 1962 році показали по всесоюзному телебаченню. Про нікому не відомого гірничого інженера з Донецька, який виконав дві мегаскладні оперні арії, дізналися мільйони. Потім були стажування у Ла Скала, запрошення до Большого театру... До консерваторії батько вступив, будучи вже народним артистом СРСР.

- На що ваш батько звертав особливу увагу у вихованні дітей?

- Для батька найважливішими були дві речі: щоб ми із братом виросли порядними людьми і були професіоналами у своїй справі. Тато ні до чого нас не примушував. Був мудрим – так із нами бесідував, що рішення, які ми приймали самі, були найправильнішими. Батько повторював, що ніколи не хотів би потрапити на хірургічний стіл до лікаря, який фах хірурга лише «успадкував».

У нашій сім’ї взагалі були унікальні стосунки: в обох батьків – перший і єдиний шлюб. Вони все життя прожили пліч-о-пліч.

- Ви працюєте у театрі, з якого свого часу в не дуже коректній формі попросили піти вашого батька... Не було психологічного бар’єра, коли погоджували на цю роботу?

- Психологічного бар’єра не було. Людина, через яку батько був змушений піти з Національної опери, у театрі на той час вже не працювала. У мене ж було і є інше – бажання реалізуватися. А це бажання повинно супроводжувати кожного митця до його останніх днів. Мене вчили: до кожної своєї постановки потрібно ставитися наче до останньої. Тоді вона буде переконливою.

- Особливе місце у вашій діяльності посідають постановки опер українських композиторів...

- У 1990-ті більшість українських оперних театрів виживали лише завдяки гастролям за кордоном. А вивезти до Італії чи Німеччини, скажімо, «Наталку Полтавку» було зі сфери фантастики. Український національний репертуар залишався поза увагою наших оперних театрів. Я вирішив змінити ситуацію. У моєму доробку – постановки двох українських опер: «Мойсей» Мирослава Скорика, що розпочинав свій шлях зі сцени Львівської опери, і «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди. Радію, що відбувається відродження національної оперної традиції. У Національній опері Україні 20 відсотків опер та балетів – український репертуар. Такого раніше не було!

- Як виглядає українське оперне мистецтво на тлі світового?

- У радянський час Україна була творчим донором для Москви, а сьогодні – для усього світу. Володимир Гришко, Михайло Дідик, Вікторія Лук’янець, Анатолій Кочерга, Валентин Пивоваров, Стефан П’ятничко, Андрій Шкурган, Олександр Теліга, Ольга Микитенко, Сергій Магера... Молодий співак Дмитро Попов через десять років буде у п’ятірці перших тенорів світу... Світ знає, що таке український талант!

- У вашому доробку – десятки офіційних заходів. З ким із політиків товаришуєте?

- Знайомий з усіма українськими політиками, з представниками дипломатичного корпусу. За цими людьми цікаво спостерігати і формально, і неформально, оскільки саме від них залежить доля кожного із нас. І доля високого мистецтва. Високе мистецтво – не шоу-бізнес. Для утримання оперного театру необхідні великі гроші. Вони ніколи й ніде у світі не компенсуються вартістю квитків. Найдорожчий квиток на виставу Національної опери України коштує 200 гривень. У світі ціни сягають 800-1000 доларів. Хоча й витрати українських та зарубіжних опер – різні. Зарплата провідного соліста української опери, народного артиста України – близько 10 тисяч гривень. У світі за найменшу партію соліст отримує мінімум 5 тисяч доларів – за одну виставу. Щоправда, з цього гонорару вираховують податки, відсотки для імпресаріо... Артист сам оплачує свої перельоти, проживання у готелі, харчування, уроки з концертмейстером...

- За що ж існують найвідоміші опери світу?

- Частково – за рахунок державних дотацій, але здебільшого на спонсорські кошти. Меценатів високого мистецтва вабить престиж цієї справи, а також – податкові пільги, які отримують їхні підприємства. Великі заклади культури у світі навіть проводять тендери – від якого спонсора взяти гроші? Якщо потенційний меценат виробляє спідню білизну, цигарки чи презервативи, не матиме шансів на право утримувати культуру. А в Україні немає закону про меценатсько-спонсорську діяльність. У нас якщо хтось і захоче допомогти закладу культури, його запідозрять у відкатах, відмиванні грошей... Національна опера України змушена розраховувати виключно на державне забезпечення. Прибуток від власної діяльності – виручені за квитки кошти – покривають постановочну діяльність, частково видатки на утримання будівлі, а також витрати на ноти, інструменти, друковану продукцію і транспорт.

- У Національній опері України зараз аншлаги?

- Заповнюваність залу – 73-74 відсотки. Це – хороший показник.

Довідка «ВЗ»

Анатолій Анатолійович Солов’яненко народився 27 квітня 1980 року. Закінчив Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський національний університет культури і мистецтв та Національну музичну академію України. Як режисер-постановник Національної опери України здійснив постановки опер «Мойсей» М. Скорика, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Норма» В. Белліні, поновлення опери «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті...

Окрім опер, у режисерському доробку Солов’яненка-молодшого – постановки сотень офіційних та концертних заходів. Серед них – близько 70 урочистостей за участю Президента України та інших найвищих державних мужів. Із наймасштабніших заходів – проведення Років Грузії, Польщі та Казахстану в Україні. За Рік Грузії в Україні грузини нагородили Солов’яненка найвищою державною нагородою – орденом Честі, який прирівнюється до українського звання Героя України.

На Першому національному протягом чотирьох років був автором і ведучим програми про музично-театральне мистецтво «Антракт з Анатолієм Солов’яненком».

Галина Гузьо, «Високий замок»

Додав Art-Vertep 18 червня 2009

Про автора

Народився Анатолій Солов'яненко у Донецьку. Брав уроки вокалу у соліста Донецького театру опери та балету Олександра Миколайовича Коробейченка. Закінчив Донецький політехнічний інститут і Київську консерваторію (у Ленінградську його не прийняли).