Учасники

Автори / Ігор Андрющенко / Cвої

Складні речі враз стають простими, коли починають вважати тебе «своїм». Вони роками лежать на узбіччі, забуваючи про власне існування, але коли повз проходить потрібна людина, своя людина, в дошку своя, вони кажуть: «Життя прекрасне, дядь!» — і все починається спочатку. В Мелітополі я опинився вдруге за три тижні. Готельний номер з вікном на рівні стелі, кондиціонером над ліжком, і моїм недолікованим бронхітом-порушником цієї ідилії. Нічні прогулянки порожніми вулицями і сценарієм, що наче поставив себе на «repeat», сценарієм великої бійки з місцевими елементами, сценарієм приголомшуючої перемоги.

Мелітополь — медове місто, якщо вірити грекам. Я ж, натомість, звик довіряти власним спостереженням. Місто можна порівняти з чоловіком середнього віку, який після університету залишився працювати над дисертацією, до сорока п’яти так-сяк захистив її, і тепер, коли зустрічає своїх однокласників, що забацали власний бізнес чи крутять сумами в державному апараті, він щоразу ніяковіє і комплексує. Йому сорок п’ять — і жодних перспектив. Мелітополю…скільки? Не пам’ятаю. За двісті, здається. Бачив будинок з написом «1894». Бачив порожні зупинки маршруток. Бачив безлюдні вулиці і вщент забитий молоддю парк. Бачив суцільну приватну забудову, кілька висоток в центрі та давні споруди в нижній частині міста.

Мелітополь застряг між морем і степами, не дотягнувши лише трохи до берега, але зрадивши типовим ландшафтам центру країни.

Їдучи в затісній маршрутівці, де водій зачиняє двері за допомогою мотузки, де поряд сидять перелякані індуси з ящиком з-під бананів, наповненим помідорами, де шикарний чоловік у рожевій сорочці і нетиповим виразом обличчя дивиться у порожнечу, де всі, хто потрапляє у поле зору, мають далеко не благородну засмагу, де за спиною сидить дивна істота, існування якої підтверджується перегарною хмарою і супінням над вухом, САМЕ В ЦЕЙ МОМЕНТ розумієш, що

Україна — це не Київ, не Хрещатик, не підбитий, наче підводний човен, Ленін, безрукий і безносий, не жовто-сині поле і небо, не Каховське водосховище, символ бездарності і любові до води перших «штиків» держави, не кам’яні баби, не села-привиди, не площі Соборності чи Незалежності. Всі ці явища — лише наслідки.

Справжня Україна — суцільні мелітополі. Це недо-міста, але пере-села. Це вірші з римою, що часом губиться, а часом виходить на перший план. Це вічне запізнення на потяг Сімферополь-Берлін. Це дротик, що влучає в металеве коло, яке оперезує «десятку», і безвільно падає на підлогу.

Справжня Україна складається з тих, хто голосує на виборах, тих, хто віддано читає газети, дивиться регіональне ТБ, купує пиво, розмовляє про погоду. Саме вони — українці. І скільки б менеджери вищої ланки не обідали в ресторанах, скільки б їхніми краватками не грав вітер, скільки б грошей вони не втратили через кризу, це не зробить їх українцями в повному розумінні слова. Великі міста виховали в цих красенях щось своє, щось надмірне для українця. І різниця відчувається одразу, варто тільки стати «своїм» для передмістя чи спального району. Але чи справді варто ставати таким, чи краще залишитись поза провінційною українськістю — питання радше генетичне. Ми не обираємо ані Батьківщини, ані статків наших батьків, ані президентів. Лише на мить Мелітополь пустив мене до себе — і одразу переміг за усіма статтями. Щойно поїзд прибув на перон, я скочив до шостого вагону і зміг видихнути лише після того, як вокзал за вікном почав рухатись. Цього раз я втік. Я — знову «чужий», я знову — я.

П.С.: Скільки б поети за черговим «Мартіні» не писали про Велику Країну — все до одного місця. Українці їхніх творів ніколи не прочитають

Додав Art-Vertep 07 липня 2009

Про автора

.