Автори / Леопольд фон Захер-Мазох / Янголи та демони Захер-Мазоха
Янгол та демон Володимира Маяковського, руда володарка його серця та не одного поетичного рядка, Ліля Брік стверджувала, що страждання йдуть Володі лише на користь. «Відьма з ебеновими стегнами» Жанна Дюваль, муза Шарля Бодлера, постійно зраджувала поета, не раз повторюючи, що тільки спраглий до її кохання й тіла митець може створити щось варте уваги...
Фанні фон Пістор та Ганна фон Коттовіце були менш витонченими у своїх діях: відомого австрійця українського походження вони шмагали нагайкою, зв’язували мотузками й зраджували бідоласі із його ж близькими приятелями… Справа не тільки в тому, що фрау мали грайливий характер та страждали на німфоманію. Річ у тім, що виключно такі ігри плекали письменницький талант Леопольда фон Захер-Мазоха, який проголосив на весь світ, що життя – це біль… й благав, щоб його гарненько відшмагали ще, й ще!
У той час, як російський картяр Федір Михайлович Достоєвський підіймав у своїх творах теми переважно «морального мазохізму», до якого тяжіє «душа руська», Захер-Мазох переконував, що тіло має підкріплювати душевні страждання фізичними. Зокрема, твір «Дон Жуан з Коломиї», який приніс першу популярність авторові, повісті «Венера в хутрі» та «Місячна ніч» переконливо свідчать про те, що життєвим кредо автора були слова «зроби мені боляче». Ці три оповідки в українському перекладі увійшли до збірки «Венера в хутрі», що побачила світ у видавництві «Піраміда». У центрі уваги – стосунки чоловіка й жінки, а точніше, чоловіків і жінки. Бо для справжніх страждань конче потрібен «третій зайвий»: «Хіба є для закоханого більша жорстокість за невірність коханої?» - каже з цього приводу сам Мазох.
Історики подейкують, що Ванду фон Дунаєву, – головну героїню повісті «Венера в хутрі», письменник змалював із самої російської цариці Катерини ІІ, відомої жорстким норовом та тяжінням до нетрадиційних любовних утіх. Зокрема, цариця любила шмагати непокірних слуг, а головна героїня твору Венера-Ванда купує для свого коханого саме «руський хлист» - « ...на кшталт таких, які в Росії тримали для непокірних рабів»… Існує також легенда про те, як у письменника виник потяг до побоїв – він нібито впіймав на гарячому свою тітоньку під час її любовних ігор із коханцем, і та відшмагала його нагайкою. Як би там не було, а фізичні страждання перегукуються із душевними в усіх трьох повістях збірки. Хоча оповіді ведуться від чоловічої особи, головні героїні – жінки. Всі, як одна: витончені, прекрасні й норовливі. Випещені батьками, коханням власного чоловіка (зазвичай оповідача) й увагою оточуючих мужчин. Окрім музики, поезії й вишивання, кралі знаходяться в одвічних пошуках Коханого, який би встояв перед їхньою вродою, освіченістю, пихою, норовом, й, - що найголовніше, - змушував би їх страждати.
Після прочитання збірки вислів Ніцше: «Йдеш до жінки? Не забудь нагайку!», - набуває нового звучання. У глибині душі, десь дуже глибоко, кожна жінка любить страждати, бути приборкуваною. А якщо гарно попростити, вона й сама вас відлупцює як слід. От тільки не забувайте: прародичка, яка нібито відшмагала маленького Леопольда, була українкою… Тож будьте уважними до своїх пасій та їхніх захоплень.
Іра Татаренко, «Друг Читача»
Додав Art-Vertep 21 липня 2009
