Автори / Фоззі / Історії про життя, або ностальгія по-харківськи
Сказати чесно, з творчістю гурту «Танок на майдані Конго» я знайома не дуже: знаю хіба що загальновідомі «Зроби мені хіп-хоп» чи «Шопопалошоу», на котрі, однак, свого часу хотілося відреагувати цитатою «із них же» – «мамо моя рідна, як мені набридло»… Тому коли стало відомо, що музикант «ТНМК» Олександр Сидоренко (Фоззі) написав книжку, я відразу подумала, що це, напевно, якийсь молодіжний хіп-хоп з фатальним коханням, чи чергові мемуари «як я став музикантом», чи спроба показати «внутрішній бік шоу-бізнесу». Проте вже з перших відгуків стало зрозуміло, що книга не про це, а отже, її можна читати :).
Узагалі факт того, що автором книги «Ели воду из под крана» є музикант відомого гурту й розкручений телеведучий, додав інтриги до обговорень. Так, серед громади прозвучала думка, що Фоззі проліз у літературу з чорного ходу, використавши власну зірковість і що є багато талановитих, а головне професійних письменників, котрі пишуть також російською, але значно цікавіше, – і їх не друкують! Щодо першого, то тут ніби й не посперечаєшся: життя взагалі несправедливе, хоча що заважає цим талановитим письменникам пробиватися до літератури з парадного? А що ж до професійності, то, скажемо чесно: нині перший-ліпший студент, який прослухав на філфаці курс теорії літератури, уже цілком серйозно вважає себе фахівцем, хоча не факт, не факт… Як і багатолітня присутність у довколалітературній тусовці не є гарантією таланта :).
Знайдуться, очевидно, і прибічники ідеї «зради» Фоззі ідеалам україномовної групи «ТНМК» – для чого, мовляв, написав книжку російською, та ще й з матюками, та ще й з пацанами і сємками на районі?.. Досить нам уже цього в українській літературі! Ніякого патріотизму так не виховаєш… На питання ж, де ми востаннє читали про тяжкі будні простих пацанів, почуємо банальну відповідь: у Жадана. Не так і густо. І насправді багато хто вирушив до книгарні за книгою Фоззі саме в пошуках романтики втраченого покоління дев’яностих. Книга не підведе читачів, хоча поза тим у ній показані різні верстви і різні райони, а час дії сягає наших днів. Прості історії про життя – і не думаю, що діагноз «просто цікаве оповідання» загрожує летальним кінцем :).
Хоча порівнювати дебютантів із Жаданом уже давно стало поганим тоном, не можу не відзначити, що при всій подібності проблематики Фоззі більш реалістичний: із поетики спальних районів перший творить власну міфосистему, а другий побутові замальовки. Крім того, в актив Сидоренка йде й загадана вище російська мова викладу – нарешті в читача не виникає когнітивного дисонансу, викликаного тим, що прості громадяни говорять літературною українською мовою, вишукано вставляючи мати для створення постмодерного колориту :).
У книзі Олександра Сидоренка немає багатої метафорики й стилістичних експериментів, та й мораль, за великим рахунком, зводиться до середньо-філософського «в нашей жизни все бывает», як співала Софія Ротару. Але навіть я, незважаючи на всю нелюбов до романтики дев’яностих, на деякий час примирилася з власними спогадами про ці каламутні часи, коли ми їли воду з-під крану й боролися за виживання. Іронічні, але не жорстокі оповідання Фоззі примиряють також із сучасною дійсність – ну, от така вона, не фонтан, знайдемо ж і в ній життєствердні моменти…
По суті, єдине, чого хотілось би більше в книзі – це Харкова :). І думаю, людина, котра 1989 року заснувала колектив «Новые дома», який потім став «ТНМК», має що розповісти про Харків…
Тетяна Трофименко, «Медіапорт»
Додав Art-Vertep 30 липня 2009
