Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Інформація

Автори / Хамерман Знищує Віруси / «Ми радше смішні, ніж злі чи радикальні»

Київський дует з сумським корінням «Хамерман знищує віруси» — досить незвична арт-фігура для українського культурного поля. Володимир Пахолюк і Альберт Цукренко називають себе театрально-поетичним кабаре з елементами стадіонного техно. В самому визначенні відчутна іронія, хоча і елементи кабаре, і техно, яке за наглістю використаної фонограми, тобто «фанери», можна віднести до стадіонного жанру, присутні. «Хамермани» поки що відомі у вузьких колах просунутої аудиторії, яка складається з журналістів, хакерів, молодих заввідділами банків, політичних технологів та авторів рекламних слоганів. Приголомшливі виступи електропанк-шансоньє Вови й Альберта, як вони себе самі називають, дуже часто замішані на порушенні всіляких табу — від національних до сексуальних, але за цим сценічним божевіллям насправді криється іронія до суспільства і до самих себе, що, як відомо, є рятівною технологією виживання у цьому непередбачуваному і веселому світі. Про табу, іронію та існування радикального мистецтва «Галицький кореспондент» розмовляє з Альбертом Цукренком, одним із «Хамерманів».

— Ви, як кажуть, «широко відома група у вузьких колах». Як би ти відрекомендував «Хамерманів» для франківської аудиторії?

Як групу, від якої бозна-чого чекати: вам на нашому концерті може бути весело, а може бути й огидно, залежно від того, що ви за людина. Незалежно від ваших уподобань, кола інтересів і того, що вам розказали про нас ваші знайомі. Коротше, це ризик.

— Часто бувають випадки, коли людям тяжко на ваших концертах, і чому так стається?

По-перше, коли люди недостатньо розкуті в плані музикальних смаків. Тобто якщо людина (чомусь) вважає, що музика повинна бути якоюсь такою, а не якоюсь іншою, що музиканти повинні на концерті грати на музичних інструментах, а не «валіть фанєру», що є музичні стилі, яких не повинна торкатися рука музиканта, що «хоч трохи себе поважає». Що, маючи музичний хист, не можна «от так пускати його коту під хвіст», звалювати в купу «високі» і «низькі» жанри, виставляти фронтменом чувака, який співати не вміє, замість он того другого, в якого голос ого-го, гоцати, співаючи про щось справді серйозне, і таке інше. Це те, що нам доводилось чути від незадоволених.

По-друге, буває, що хтось із публіки може нервово відреагувати на текст якоїсь пісні. Йдучи до нас на концерт, варто знати, що ми можемо як розсмішити і розважити вас, так і торкнутись чогось болючого для вас особисто. Хотіли б ми цього, чи ні.

Нарешті, тяжко буває не тільки публіці, але й нам самим — якщо нас заносить «нє в ту стєпь». Таке іноді трапляється, і вирулити буває не так вже й легко.

— Про фанеру: ви свідомо використовуєте її, але в той же час вас слухає, так би мовити, «просунута публіка». В чому феномен?

Можливо, в тому, що «просунута публіка» розуміє, що ці табу (грати наживо, мати «смак» і «відчуття стилю», розрізняти «високе» і «низьке» в музиці) — гальма, що це не критерії, що вони не допомагають, а навпаки — заважають сприймати пісні. Така вже у нас мова, і частина публіки її, очевидно, приймає і розуміє.

— Власне про табу: ви порушуєте всі можливі табу — моральні, релігійні, національні. Чому не боїтеся і чи є такі табу, через які ви не можете переступити?

Ну, сказати, що ми порушуємо всі табу, — це було б натяжкою. На фоні української рок-сцени — можливо, але ж цей фон не такий вже й різноманітний, щоб на ньому було важко виділитись. Якщо ми щось і порушуємо, то тільки те, що порушити можна, а іноді й варто: трохи більше — культурні, національні і мовні табу як найменш серйозні і багато в чому надумані, менше — моральні і зовсім мало — релігійні.

Чого ніколи не зробимо? Нічого з того, що не зробив би, наприклад, ти. Тобто ми гетеросексуальні одружені чоловіки, хрещені в православній вірі, соціально відповідальні і, як сказали в одній телепрограмі, «дещо навіть інтелігенти». З усім, що з цього витікає. Ми радше смішні, аніж злі чи якісь радикальні. Але, звичайно, не у всіх людей однакові уявлення про смішне і несмішне, а тим більше — про почуття міри.

— Ви не надто вписуєтесь у рамки стандартної культури, отже, мабуть, є все-таки контркультурним явищем. Що для тебе є контркультурою в Україні?

«Контр» означає «проти», так? Тоді, мабуть, це музиканти і взагалі митці, які ставлять себе в опозицію до масової чи, як ти її називаєш, стандартної культури. Мені здається, щоб бути «проти», треба бути молодим або, як мінімум, мати запальний темперамент. Ми з Вовою вже досить дорослі і вже не такі палкі, щоб бути «контрою». Ми радше «паралельна культура», ніж «контр». Я не вважаю, що культура має ділитись на два фронти. В ній можуть існувати паралельні течії, яким мало діла одна до одної, а також тихі болота і глухі закутки. Щодо ХЗВ, то ми не боремось із стандартною культурою, скоріше, тільки коментуємо її, коли бачимо щось таке, що хотілося б прокоментувати. А ще нагло користуємося деякими її засобами.

— Все ж ви не досить знані, на жаль, великій аудиторії. Ваш епатаж — це метод стати більш відомими?

Якби епатаж був для нас методом досягти більшої популярності, ми б давно від нього відмовились — очевидно ж, що він не спрацює, якщо не спрацював за десять з гаком років. Це, скоріше, спосіб зробити наші пісні цікавими насамперед для самих себе. Наш епатаж приваблює одних і відштовхує багатьох інших, тож для нас це ще й спосіб відсіву аудиторії, не свідомий, а, скоріше, імпульсивний.

Розмовляв Влад Требуня, «Галицький кореспондент»

 
 

Додав Art-Vertep 27 серпня 2009

 

Коментарi

28 серпня 2009

Б-ГИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска