Автори / Павло Маков / «Моя мета — купити якомога більше вільного часу»
«Абсурд зводити культуру та туризм, навіть не думаючи про те, що при цьому виходить міністерство культуризму. Коли сміх викликає назва такої інституції, це як зізнання в коханні з помилкою»
За версією журналу «Фокус» Павло Маков один із 10 найдорожчих художників України. Ціна офортів майстра сягає 20 тисяч доларів. Маков член Королівського товариства живописців та графіків Великобританії, академік Академії Мистецтв України.
Його роботи є в Третьяковській галереї, музеї «Вікторії та Альберта» у Лондоні.
«Українській правді. Життя» художник розповів про вбивство Толкієна, роботу вантажником, аукціон Sotheby’s, продажне мистецтво, смішну комісію з захисту норм моралі та спільну книгу з Тарасом Прохасько.
«Батьки раділи, що їх пацан малює, а не цікавиться вулицею»
— У шкільному віці кожен з нас розмальовував задні сторінки зошитів. З чого починався художник Маков?
— Я любив море і вітрильники. З другого класу за допомогою ножа і долота я вирізав ці кораблики власними руками. У сьомому класі в мене вже стало дещо виходити.
Я перечитав всю морську літературу, включаючи «Одісею капітана Блада» Рафаеля Сабатіні. І вже в сьомому класі виникла проблема: я зрозумів, що вже не можу робити моделі кораблів на тому рівні, на якому мені хочеться. Без спеціального інструментарію вже було не обійтися.
І тоді я почав малювати. Я подумав, якщо не можу зробити, то намалювати я можу. Я став купувати білячі пензлики, олійні фарби, ватман — і малював. Батьки були щасливі, що їх пацан в сьомому класі сидить і малює замість того, щоб цікавитися вулицею, дівчатками, марихуаною.
Проблеми почалися пізніше, коли я повідомив, що йду в художнє училище. Батьки не чекали від мене такого рішення, оскільки самі були лікарями. Однак я свого рішення не змінив.
— Вам коли-небудь говорили, що ви займаєтеся не своєю справою?
— Про те, що не своїм, — не говорили. Зате говорили, що імідж художника, як і зараз, викликає великі сумніви. Адже є певний штамп, що всі художники — безгрошові п’яниці, хоча одне з іншим погано комбінується.
Тому мої батьки були проти обраної мною професії. Їм здавалося, що цим гроші заробляти дуже складно або взагалі неможливо. А ось моя перша дружина Таня була дизайнером. Ми одружилися, коли я навчався в художньому інституті. Але нас це взагалі не лякало. Із другою дружиною, Машею Глущенко, на якій я одружився у зрілому віці, у нас також збігалися «ідеали».
Я завжди кажу своїм студентам: художник — це не професія. У художника немає мети стати багатим. Він повинен просити багато за своє мистецтво, але його метою не повинно бути збагачення. Приміром, моя мета — купити якомога більше вільного часу.
«Потрібно продавати зроблене, але не можна робити те, що продається»
— Участь Ваших робіт в аукціоні Sotheby’s Ви вважаєте визнанням власного таланту? Успіх і талант — це різні речі?
— Усе залежить від того, як людина зможе розпорядитися своїм талантом. Успішний і дорогий художник — це терміни, які з’явилися останнім часом. Катя Дьоготь, дуже серйозний московський мистецтвознавець, сказала: «От раніше був талановитий художник, зараз з’явився термін ?дорогий художник?, подивимося, що буде далі» …
Я вважаю, що художник не має права думати про ринок, займаючись своєю роботою. Ринок, так чи інакше, ним користується. Насправді все зводиться до дуже простої формули: потрібно продавати зроблене, але не можна робити те, що продається.
— У Гребенщикова є пісня зі словами: «Я співав 10 років і, нарешті, став відомим співаком… у колі друзів». Чи потрібна художникові популярність?
— Це завжди приємно. На це питання дуже добре, щиро відповів Матісс: «Я не впевнений, що займався би мистецтвом, коли б жив на безлюдному острові». Життя художника щільно пов’язане з соціумом. Хоча би у вузькому колі мати визнання дуже важливо.
Я отримав свою першу серйозну нагороду — Гран-прі I Всесоюзній бієнале графіки в далекому 1990 році. Для мене, в першу чергу, це була підтримка, точно так само, як моя перша зарубіжна нагорода — бронзовий приз на VI Міжнародній Бієнале графіки й малюнку (Тайпей).
Так, це були шалені гроші, але, в першу чергу, важливо було усвідомлення того, що моя майстерність цікава не лише в межах країни. Завжди хвилює хоч найменше визнання за кордоном.
— У Вас є учні?
— У прямому сенсі слова — ні. Є люди, з якими я щільно спілкуюся на різні теми. Я нікого не вчу. Над книгою «Утопія» працювали втрьох: Маша Норазян, Ілюша Павлов, Танечка Борзунова. Вони тоді були студентами худпрома (Харківської державної академії дизайну і мистецтв), майбутніми графіками-дизайнерами. З ними було дуже приємно працювати.
Я працюю з Гамлетом Зіньківським. Він приходить, допомагає мені, це абсолютно нормальний хлопець. За допомогу я йому плачу гроші, а в процесі роботи ми про щось розмовляємо.
Прямий педагогічною діяльністю можна назвати майстер-класи в Києві. Раніше мене запрошував Олег Векленко (президент міжнародної трієнале графіки і плакату «4-й Блок», професор кафедри графічного дизайну Харківської державної академії дизайну і мистецтв). Я читав свого часу його лекції студентам.
— Молодий художник повинен бути скандальним?
— Я не люблю, коли художники нарочито прагнуть бути богемними. Мені це неприємно. Деяким персонажам я м’яко, ненастирливо на це натякаю. Я дуже не люблю, коли люди слов’янської середовища підписуються латинськими літерами. Це твоя рідна мова, твоє ім’я та твій підпис. Але це я скоріше раджу.
«Вантажник — символічна професія для творчої людини»
— Найнеймовірніше заняття, яким Вам доводилося займатися?
— Я працював вантажником. Я вважаю, це символічна професія для творчої людини. Марк Твен теж, до речі, працював вантажником. Мені потрібні були гроші на поїздку до Москви. Великі гроші в Радянському Союзі можна було заробити тільки фізичною працею.
У Сімферополі на залізничному вокзалі я працював місяць. Отримав багатий досвід. Часом згадую спілкування з тими вантажниками і розумію, що як люди, вони були набагато симпатичніше, ніж багато громадян, які володіють великими грошима. Для мене вже тоді було зрозуміло, що людина оцінюється не владою та грошима, а тим, яка вона людина.
— Художник повинен виходити «в народ»?
— Це основне джерело інформації для роздумів. Книги, виставки, музеї — це все надбудова, полірування того, що відбувається всередині тебе. Реальне життя на вулиці набагато цікавіше.
— Яку професію вибрали Ваші діти?
— Син навчається в Харківській юридичній академії. Спочатку я був проти, але потім змирився. Лише сказав, щоб вступав сам, без хабарів. І він вчинив. Дочка закінчила Києво-Могилянську академію. Вона економіст, працює в рекламному бізнесі. Теж дуже далека від професії батька.
Коли син тільки вступав, я зовсім випадково зустрів у Івано-Франківську Юрка Андруховича в кафе. Ми розговорилися, я розповів про сина. Андрухович у зв’язку з цим розповів цікаву історію.
Один з його знайомих по закінченню сином десяти класів сказав своєму нащадку: «Ну що, синку, є тільки єдине місце, куди я не можу тобі влаштувати, — Києво-Могилянська академія. От туди і поїдеш». Мої діти приблизно за цим принципом і вчаться.
«Ми живемо у феодальному суспільстві»
— На художника впливають вибори?
— Ні, тому що в контексті нашої країни це нічого не значить. Сфера моїх зацікавлень — це менталітет, а не особистості президента чи тих, хто сидить в парламенті. Якщо завтра виберуть ідеального президента, ідеальний парламент, менталітет не зміниться. Це відбудеться тільки через покоління.
— А це відбудеться?
— Розумієте, люди живуть приблизно за одними і тими ж принципами з тих історичних подій, які нам доступні. Вивчаючи проблему щодо садів для своєї книги, я зіткнувся з тим, що перші сади на сході були посаджені великими тиранами. Тим не менше, вони висаджували прекрасні сади.
Ми живемо у феодальному суспільстві. Особливо Росія та Україна. Люди чекають сильної руки, тому що самі не в змозі відстоювати свої права. У нас більше республіканський феодалізм, в Росії більш жорсткий.
У всьому світі існує поняття, яке у нас на блатному жаргоні називається «дах». Все залежить від того, хто твій сюзерен. Ти знаєш, що в тебе є сюзерен, а ти його васал. Певною мірою моя спеціальність дозволяє мені стояти трошки в стороні. Хоча, певною мірою це ілюзія: я все одно буду шукати в цій країні сюзерена.
Виходячи з того, що у нас відбулося за останні чотири роки, українська ідея «спаплюжена нанівець». Якщо до цього ще була якась надія, то зараз немає на що сподіватися. На наступні вибори я не піду, тобто піду, але для того, щоб проголосувати проти всіх. Я переконався, що країна в даний момент нікого не породила.
— Ви пишаєтеся тим, що є частиною українського народу?
— Безумовно. У мене немає іншого виходу як у художника. Мені нема про що і нема з ким говорити більше. У мене дуже багато друзів за кордоном. Хоча людська близькість ніколи для мене не грунтувалася на цивільних або кровних зв’язках.
Мені часом ближчі люди, не пов’язані мною ні кров’ю, ні громадянством, ніж люди, з якими я по крові рідня.
«Художники, відібрані для Sotheby’s, до цього не сиділи під землею»
— Міністерство культури робить Україну культурніше?
— Ні, не робить. Почнемо з того, що не в усіх країнах є міністерство культури. Справа в тому, що наше міністерство не може скористатися тим, що в нього вже є. Чому художників, відібраних для Sotheby’s, раніше практично не помічала держава? Вони що — до цього під землею сиділи?
Я не можу поскаржитися на абсолютну відсутність до себе інтересу з боку держави. Але досьогодні немає державного музею сучасного мистецтва! А це сучасне мистецтво, зі смертю мого покоління, стане вже історією культури України. Але тоді буде пізно … Ніхто не поспішає!
Адже рідко коли творча людина до старості з пензлем бігає, сил просто немає фізичних, хворіють люди. Іноді в маразм впадають. Ілля Рєпін, наприклад, так відреставрував власного «Івана Грозного», що реставратори схопилися за голову. Тому що у генія почалися проблеми зі здоров’ям, він кольори перестав розрізняти. Це я до того, що навіть генії не вічні.
У галузі літератури держава нічого не зробила, щоб налагодити видавничу політику. В галузі театру теж конфуз. Один з найвідоміших режисерів чомусь тусується за кордоном (йдеться про Андрія Жолдака).
У міністерства культури немає авторитету. Взагалі, абсурд зводити культуру та туризм, навіть не думаючи про те, що при цьому виходить … культуризм. Коли сміх викликає назва такої інституції, це як зізнання в коханні з помилкою. Ніхто всерйоз до культури в Україні не ставиться. Ніхто! Крім тих, хто нею займається.
— Як Ви ставитеся до діяльності комісії із захисту моралі?
— Зі сміхом. Я не надаю цьому великого значення, тому що заборонити вона нічого толком не зможе. Я вважаю, що аморальне існування телебачення як такого. І не тому, що там показують погане-хороше. Телебачення практично на 99%, за винятком маленьких каналів, залежить від грошей, і, значить, воно залежить від того, хто дає рекламу, значить, воно вимушене враховувати смаки масового глядача, значить, воно постійно догоджає найнижчим інстинктам.
ТБ, в кожному разі, другорядне по відношенню до літератури. За винятком деяких документальних програм, які пов’язані з природою, музикою.
«Коли прочитав Прохаська, зрозумів, що з цією людиною зобов’язаний познайомитися»
— У Вашій книзі «Утопія» присутній епіграф молодого українського письменника Любка Дереша. Що спільного між Маковим і Дерешем?
— Я люблю талановитих людей. Роман Дереша «Культ» щиро мені сподобався, як і «Поклоніння ящірці». «Архе» я, правда, не дочитав, було нецікаво. Хоча моя думка, звичайно ж, непрофесійна.
— Улюблена книга?
— Книги Тараса Прохаська. Все, що він написав, в однаковій мірі. Можливо «Непрості». Ми з ним хороші знайомі.
— Як познайомилися?
— Я не можу познайомитися з Джойсом. По-перше, мені не дозволило б моє соціальне положення — все-таки він — світова величина, по-друге, він вже давно помер. Коли прочитав Прохаська, зрозумів, що з цією людиною я зобов’язаний познайомитися. У мене є бажання зробити книжку «Сади» з його текстами.
Однак, схоже, проект так і залишиться віртуальним. Я чудово розумію Тараса: які б цікаві ідеї не приходили б від сторонніх людей, ти віддаси перевагу заняттю своює ідеєю.
Книга «Сади» буде побудована за принципом енциклопедії. У кожного саду буде свій план і текст. З Тарасом мова йшла не про те, щоб він написав текст до картинок, а щоб він просто написав текст про сад.
Мені не потрібно, щоб текст збігався з картинкою. Навпаки, текст повинен відображати один напрям руху думки, а картинка — друге. І десь посередині, читач і глядач знаходить свій напрямок. Адже я з нерозумінням ставлюся до ілюстрацій.
— Так само як і до екранізацій?
— Саме так. Я не великий любитель Толкієна, але я ставлюся з повагою до того, що він зробив цілий світ. Мені це дуже близько, тому що я чимось схожим займаюся у своїй галузі. Фільм, знятий за книгою, убив Толкієна. Чому він сам довго і не хотів продавати права на екранізацію своїх творів. І продав на самої старості років, за смішні гроші — 10 тисяч фунтів.
Після прочитання книги, у кожної людини був свій візуальний ряд у голові. Тепер у всіх, хто бачив кіно, тільки один образ головного героя, у мільйонів людей — китайців, англійців, японців, африканців, французів, росіян, у всіх один головний герой, ви можете собі уявити!
Жах! Це була твоя книга, а тепер це книга для всіх.
«У нашій країні мішенню себе відчуває кожен»
— У ваших роботах часто зустрічаються мішені. Що значить цей образ?
— У нашій країні, на жаль, мішенню себе відчуває кожен. Коли з боку правоохоронних органів ми спостерігаємо протиправні дії, як же не відчувати себе мішенню?
Це найпримітивніше розуміння. Якщо вдуматися глибше, в українській мові «мета» і «мішень» — два різних слова, в англійському «target» — це одне слово. І мішень для стрільби, і мета до якої ми прагнемо.
Мішенями ми є один для одного. Подружня пара, наприклад, — це дві мішені, які постійно стріляють одне в одного.
— Чим виявився для Вас цікавий харків’янин Олег Мітасов, психічнохворий, який помер у божевільні, залишивши після себе «книгу»? ..
— Квартиру, в якій все було ним розмальовано, продали родичі Мітасова після його смерті. Тоді мене зацікавило, що те, що на візуальному рівні створла ця людина, на мій погляд, найбільше відповідало тому часу, в якому ми жили.
Мистецтво душевнохворих людей у ХХ столітті привабливо тим, що вони соціально незаангажовані. Адже звичайний художник все одно в рамках. Мітасов створив страшний щоденник свого життя, що з його мистецтвом не посперечаєшся! Саме цим він мені і цікавий.
— У Вашій книзі «Утопія» Синагога — це пуп Харкова, де ж лежить його душа?
— Душа лежить проміжку між вулицями Пушкінською та Сумської. Зелений проміжок, починаючи від Синагоги і вище.
За матеріалом «Української Правди. Життя»
Додав Art-Vertep 27 серпня 2009
