Автори / Роман Балаян / «Заздрю композиторам і художникам – вони можуть працювати для себе. А кінорежисура – професія промислова»
Знаного філософа у режисурі Романа Балаяна українці вважають своїм режисером, росіяни – своїм. Вочевидь, і в Азербайджані, де народився відомий кінорежисер, і у Вірменії, де він навчався, мають претензії на цю творчу особистість. Сам Роман Гургенович ідентифікує себе так: «Я – радянсько-український режисер вірменського походження». Про найсприятливіші часи для творчості, проблеми українського кінематографа і акторів-талісманів – в ексклюзивному інтерв’ю Романа Балаяна «Високому Замку».
«Усе, що я зняв після 1987-го, міг і не знімати...»
- Пане Романе, за останній час ви отримали не одну солідну кінопремію: російську «Ніку» – за «Найкращий фільм країн СНД і Балтії», українського «Скіфського оленя» – «за значний внесок у світове кіномистецтво»... Нагороди для вас важливі?
- Про такі призи говорити смішно... Є чотири кінопремії, яких у мене немає, - «Оскар» і головні призи Берлінського, Каннського та Венеціанського фестивалів. Найбільше хотілося б отримати каннську «Золоту пальмову гілку». Про «Оскар» не надто задумувався, адже, щоб мати шанс на відзначення цією нагородою, потрібно працювати за кордоном. У мене наразі такого бажання немає.
- Ви – з тих режисерів, які не продукують фільм за фільмом. У 2000-х ви зняли тільки дві повнометражні картини – «Ніч світла» і «Райські птахи». Про ці стрічки ви сказали: «Зняв їх, бо захотілося, а не через гроші»...
- Коли я говорив, що «не через гроші», мав на увазі, що був у той час фінансово забезпеченим. У мене ж є своя студія («Ілюзіон», що на території Кіностудії ім. О. Довженка. – Г. Г.), ми знімали серіали, і я регулярно отримував гонорар. Щодо «захотілося», то це, коли розумієш, що ось цей сценарій – «твоє»: близьке серцю, розумінню кіно. Що є що сказати, чим поділитися. Та, за великим рахунком, постановка питання «хочу!» у кіно закінчилася для мене у 1987 році. Знявши фільм «Філер», я закінчив етап, у якому робив те, що мені хотілося. І то у «Філері» були труднощі: оператор Василь Трушковський чомусь боявся мене, у нього з рук валилася камера... А все, що я зняв після 1987-го, міг і не знімати...
- ?!
- До 1987-го на знімальному майданчику я не працював, а грався, мені було весело. Опісля ж розпочався період, коли потрібно було трудитися, а я трудитися не люблю... Після 1987-го я перестав знімати для себе. Захотів знімати для багатьох. Та якось не вдається...
«Українську кіногалузь врятують 50 млн. доларів»
- Ваші найновіші фільми «Ніч світла» і «Райські птахи» не мали в Україні широкого прокату в кінотеатрах. Вам як їх творцеві через таку кінополітику прикро?
- Звичайно, прикро. Тим паче, що ці фільми цілком надаються до перегляду. Та це – запитання до продюсерів, прокатників. Вочевидь, вони гадали, що ці стрічки навряд чи дивитимуться. Тому й зробили обмежену кількість копій. Прокатники – потужна організація...
- Маєте рецепт виведення української кіноіндустрії із тупика?
- Щоб збільшити кількість фільмів, які продукуються в Україні, треба піти шляхом Росії, яка шість-сім років тому кинула в кіногалузь 150 мільйонів доларів. Машина кінематографа, у якій задіяна маса людей, запрацювала на повну. За перший рік у Росії зняли близько 80 (!) фільмів. Там розуміють, що кіно – це пропаганда, агітація, просвіта... Тільки такий сценарій зможе врятувати українське кіно: ділимо суму вливань на три (за кількістю населення у наших країнах) – й отримуємо 50 млн. доларів (не 50 млн. грн., які влада обіцяла (а виділила у 2009-му аж 5 млн. грн. – Г. Г.). Такі кошти піднімуть нашу кіногалузь.
- Які корективи у роботу вашої кіностудії внесла фінансова криза?
- Відмовився орендувати на Кіностудії ім. О. Довженка близько 300 м кв., які раніше були у моєму розпорядженні. Мені достатньо двох кабінетів, а додаткові площі братиму в оренду під конкретні зйомки. Раніше у нас щомісяця була робота, а за останні півроку ми нічого не знімали...
- Як ставитеся до дубляжу? «Райські птахи» були продубльовані українською...
- Ставлюся нормально. Дубляж потрібен не з політичних міркувань, мовляв, усе повинно бути українським. Через 20 років усе таким і буде – не поспішайте! Не можна добиватися чогось насильством. Жінка, яку зґвалтували, завжди боятиметься нормального сексу... Дубляж потрібен передовсім для тих глядачів, які погано знають українську. От і вчилися б на усіх тих блокбастерах. У мене був один негативний досвід, пов’язаний із дубляжем. Коли «Райських птахів» показували на «Молодості», нічого неможливо було розібрати. Ми зробили якісний дубляж - у системі Dolbi, а зал був зовсім не пристосований до такого звуку. Навіть я не міг зрозуміти, про що говорять мої персонажі... Моя дружина сиділа поруч із дружиною Президента і так хвилювалася, як вона це розуміє. Та Катерина Ющенко заспокоїла: «Я читаю субтитри». Англомовні...
«Параджанов тиснув своєю геніальністю»
- Серед ваших учителів був славетний Сергій Параджанов. Ви неодноразово казали, що перебували під його гіпнозом... Що головного перейняли від цього кінотворця?
- Мій учитель – Тимофій Левчук. А Параджанов – той, хто мав на мене вплив. Інша річ: може, від нього я й більше узяв. Параджанов тиснув на мене своєю геніальністю, здатністю до моментальної імпровізації: на те, що він придумував за секунду, тобі було потрібно десять днів... Але я зумів вискочити з-під цього тиску. У моїх фільмах безліч недоліків, окрім наслідування Параджанова.
- Одна із проблем, яку піднімаєте у своїх фільмах, - боротьба людини із системою. Ви працювали в умовах несвободи, тепер працюєте за цілковитої свободи. Який час для вас як творця – найкомфортніший?
- З мистецької точки зору я був сильніший у радянський час, бо мені був потрібний супротив. Тоді був важливий підтекст. Цікавими були сюжети, у яких хтось проти когось у кишені тримав кулаки. На Заході такого не розуміли. З моїх «Польотів уві сні і наяву» дивувалися: мовляв, як радянські критики за якимось шалапутом, який бігає туди-сюди, бачать щось іще...
За незалежної України усе стало можна – знімай що хочеш і як хочеш. І нам, вихованим в імперській країні, стало нецікаво. Цензура ж примушувала нас думати, бути у творчому тонусі. До нового життя ніяк не звикнемо... Зараз у мене є сценарій стрічки «Прощальное, величальное». Це картина про людей мого покоління, які ніяк не можуть притертися до нового часу.
- На якому етапі робота над новим фільмом?
- Сценарій «писався» ще у 2000 році - під Олега Янковського... Під його акторську талановитість і чудовість. У цьому фільмі головний герой від 17-ої хвилини – у запої. А зіграти таке нелегко. З часом я, до речі, шкодував, що задумав на цю роль Янковського. Такого героя мав би зіграти хтось не такий інтелігентний, не із князів-графів. Наприклад, Володимир Ільїн чи Сергій Никоненко.
- Скільки потрібно грошей на таку картину? І чи реально знайти ці кошти в Україні?
- Близько півтора мільйона доларів, а може, і менше. А чи реально знайти? Не знаю – не шукав. Бізнесменам кіноінвестиції не цікаві – вони ж хочуть гарантій: коли повернуться їхні кошти. Моїм новим фільмом хіба що якийсь канал зацікавиться. Зйомки коштували б стільки, скільки виробництво 8-серійного серіалу.
«Янковський втілював на екрані моє художнє «его»
- Ви згадали про Олега Янковського... З життя пішли двоє ваших друзів: раніше від Янковського – Олександр Абдулов...
- Досі не можу усвідомити цих втрат... Це були близькі, рідні мені люди... В одному переліку – Янковський, Абдулов, Збруєв, Люся Гурченко... Ми скучаємо одне за одним. Коли бачимося – страшенно радіємо. Суть міцної дружби, мабуть, у тому, що ми – однодумці. Для того, щоб ці люди зрозуміли мене, мені не потрібно з ними багато говорити. Розуміємося з півслова.
- Янковського ви називаєте «талісманом» своєї творчості...
- Янковський втілював на екрані моє художнє «его». Через його типаж і талант я зміг говорити в кіно про долю інтелігенції – в «Польотах уві сні і наяву», «Поцілунку», «Бережи мене, мій талісмане» і «Філері».
- А яке місце у вашій кіноестетиці займав Абдулов?
- Він скрізь у мене грав «розперезаних» молодиків. Йому вдавалося це. Пригадую, як Саша хтів зніматися у «Філері», а ролі для нього не було. От я й вигадав, щоб він в одному з епізодів п’яним виходив... Абдулов був із тих акторів, які на знімальному майданчику постійно щось пропонували, та усе якось «не у тему», «не у стилі».
- Ці великі актори працювали на знос, зовсім не берегли себе...
- Це – доля. Та у цих втратах, на жаль, є й тема для заздрощів – вони пішли у славі, у всенародній любові. Як Фелліні, на похороні якого Рим аплодував. А якби дожили до 80-ти, коли їх уже ніхто не знімає та й мало хто пам’ятає... Коли я побачив людські стовпотворіння на цих двох похоронах, мені на гадку прийшла глупа думка: а коли ти вмиратимеш – прийде стільки люду?.. Мрія кожної людини – побувати на власному похороні, послухати, що про тебе говорять...
- Що вам приносить радість, окрім роботи?
- Спілкування з друзями, відвідування виставок... У кіно я не ходжу. А от галереї відвідувати люблю. Нині йду на відкриття виставки Люби Рапопорт. Її картини – його величність живопис! Без усіх цих абстракцій... Усе життя заздрю композиторам і художникам – вони можуть написати музику чи картину для себе. Їхнє мистецтво – самодостатнє. А кінорежисура – професія промислова...
Довідка «ВЗ»
Режисер, сценарист і продюсер Роман Балаян народився 15 квітня 1941 р. у с. Неркин-Оратаг (Нагірно-Карабахська автономна область, Азербайджанська РСР). У 1961-1964 рр. навчався на режисерському факультеті Єреванського театрального інституту. В 1969-му закінчив режисуру у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Фільмографія: «Злодій» (1969 р.), «Ефект Ромашкіна» (1973 р.), «Польоти уві сні і наяву» (1982 р.), «Поцілунок» (1983 р.), «Бережи мене, мій талісмане» (1986 р.), «Філер» (1987 р.), «Леді Макбет Мценського повіту» (1989 р.), «Перше кохання» (1995 р.), «Ніч світла» (2004 р.), «Райські птахи» (2008 р.)...
Галина Гузьо, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 24 вересня 2009
Про автора
Роман Балаян народився 1941 року в селі Неркін-Оратаг у Нагірному Карабасі. 1969 року закінчив кінофакультет КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Тимофія Левчука).
