Автори / Дмитро Павличко / Урок тяглості й (не)розуміння
Він став одним із тих, хто врятував шкільну програму з української літератури, і не лише для мене.
Василь Дмитрович
Я згадую свій одинадцятий клас, цей специфічний час, кінець дев’яностих, коли у школі добігала кінця цілковита свобода, коли потихеньку наново впроваджували шкільну форму. Ще не було масових рефератів і загальнодоступного інтернету, але вже не було панічних настроїв епохи гіперінфляції. Трамвай підліткового життя зі скрипом переповзав на якусь невідому колію, і з ним, здається, вся країна.
Чи варто казати, якою убогою видавалась нам програма з української літератури? У нашому специфічному й строкатому класі більшість уже починала активно шукати себе – у бізнесі, творчості, любові чи алкоголі – а тут раптом усілякі вірші та проза тридцятих-сорокових-п’ятдесятих. Когось із нас могли зацікавити двадцяті – але вони пролетіли повз нас, як невидимий американський супутник-шпигун. У той час, як із російської та зарубіжної літератур усе ж часом виринало щось, здатне здивувати чутливішого й привабити актуальністю проблем простішого учня, програма української безжально й безпомильно обирала для нас найгірші з усіх можливих творів. Найнудніший і найштампованіший соцреалізм, часом «розбавлений» національним пафосом.
Вивчення шістдесятників збіглося в часі з приходом нового вчителя на ім’я Василь Дмитрович. Він викликав фурор своєю не зовсім звичною зовнішністю, розмовляв із центральноукраїнським акцентом (що для тодішніх харківських школярів, набагато менш мобільних за нинішніх, було справжньою сенсацією), був суворий, але справедливий. Сьогодні я розумію: він ніби зійшов до нас зі сторінок поезії, наприклад, Симоненка – чесний дивак. Варто додати, що з нашої школи він незабаром пішов, як казали, нібито через те, що не хотів завищувати оцінки тим, кому було «треба» золотих медалей. Між таким учителем і класом неминуче виникла локальна війна, яку він, завдяки своїй послідовності, так само неминуче виграв. І ось переможець Василь Дмитрович разом із Дмитром Павличком чи не вперше змогли зацікавити наш клас українською поезією.
Підліткова закоханість
Що змушувало нас тоді, кільканадцять років тому, серйозно обговорювати на уроках вірші Павличка, сперечатися про них і справді читати їх удома? Адже саме ці тексти я вперше намагався серйозно досліджувати з формальної точки зору – замислюватися про роль розміру, звукосполучень, епітетів і метафор.
Мабуть, по-перше, бездоганна формальна вправність. Неодноразово серед критиків виникало порівняння Павличка із Зеровим. Уявляю, що багато для кого воно може прозвучати як блюзнірство, хоч би через трагічну долю Зерова або через те, наскільки піонерською й ризикованою була його «окультурювальна» діяльність. А от мені така аналогія не так ріже очі. Абстрагуючись від особистісних моментів, у творчості цих двох поетів чимало спільного. Передусім, власне, оця чіткість мови, чіткість думки, чіткість форми – з усіма подальшими перевагами й недоліками. На тлі найгірших зразків поезії «Розстріляного Відродження», жахіть сорокових років чи об’єктивної безпомічності зародкової літературної мови ХІХ століття (що неминуче ставила свою печать навіть на найкращі тексти) — це справляло враження.
Над поезією Дмитра Павличка можна замислитися – і зрозуміти. Хай суто для себе, хай суб’єктивно, але винести вердикт. А іноді, і то багато для кого, дуже важливо знати, «про що поезія». Дуже важливо це було й для нас, учнів 11-А класу.
Іще одна чудова риса цих творів – специфічна суто шістдесятницька афористичність. Не втримаюся від спокуси докинути тут іще одне драстичне порівняння, цього разу з Володимиром Висоцьким. Здавалось би, зовсім різні тексти, а суть простого, ефектного й цілеспрямованого вислову та сама. Те саме функціональне домінування над іншими художніми засобами. Із віддаленими слідами літературного конструктивізму (не випадково й архітектура шістдесятих мала присмак «ще того, нашого» конструктивізму). «Він не знає, що надійдуть люди,/ Зміряють його на поруби,/ Розітнуть йому печальні груди,/ Скрипку зроблять із його журби» – попри можливі різні смаки, це сказано ємко, чітко і метафорично, це можна співати. Недаремно вірші Павличка навіть дуже успішно лягали на музику. А «Два кольори» незмінно співаються й дотепер.
Поезія Дмитра Павличка – і це особливо виразно відчувалось у підлітковому віці – «гостра», «пряма» й рішуча. Звісно, не вся й не завжди, але за відповідного добору текстів перше сильне враження саме таке. Це теж дух часу, і навіть шістнадцятирічний школяр останніх років ХХ століття чудово розумів, що написати невдовзі по смерті Сталіна «Коли помер кривавий Торквемада…» – сильний і мужній жест. Чи не кожен його вірш і в собі містив більший або менший «вчинок». Виклик натовпу, відчайдушне кохання та маса інших можливостей виявити свою окремішність.
Одним із яскравих учинків цієї поезії був її незвичний (надто як для нашого тодішнього рівня обізнаності в українській поезії) еротизм. Я й тепер не зовсім розумію, як Павличкові дозволили публікувати деякі тексти з такими порівняннями: «ти рішуча була, як повстання». Вірші про любовні перипетії та вірші з відвертими, хоча й метафоричними, сексуальними сценами – просто не могли не хвилювати. Тож через багато років у якомусь випадковому зошиті (хоча, здається, то був не випадковий, а спеціальний зошит для різноманітних «малюнків», для перших спроб «поезії» й «прози», для почутих перлів та антишкільної «пропаганди» – під назвою «Зошит з усього найкращого») я побачив, що на останній сторінці, серед багатьох випадкових фраз є й така: «Я стужився, мила, за тобою». Тим паче, як мені тоді здавалося, той вірш був ну просто-таки про мене.
Похолодання
А далі була історія нерозуміння. Паралельно з Дмитром Павличком, із шістдесятниками, до мене поволі діставався авангард, модернізм, десь раптом вигулькнула й сучасна поезія – спершу у вигляді однієї зі «смолоскипівських» антологій. І мені вже було якось ніяково: як це я міг у зошиті написати «Я стужився, мила, за тобою»? Поезія, що ідеально лягла на душу малообізнаному підлітку, викликала щораз більше запитань та іронії.
Його величність Пафос. Для підлітків, що так чи інакше завжди «шукають правди» (попри всі свої цинічні декларації), пафосу, за умови бодай якогось урівноваження талантом, тематикою і згаданою вправністю, ніколи не буває забагато. Але потім він усе сильніше й сильніше лізе на очі. У Дмитра Павличка чимало віршів, тон яких нестерпно високий, урочистий, загрозливий чи викривальний. Щиро кажучи, їх не те що чимало, а надзвичайно багато. Особливо там, де автор вдається до прямої публіцистики – і, на жаль, актуальна публіцистика наших днів про Чечню або українських депутатів тут не відрізняється вигідно від послань до «угорських комуністів» та іншої ідеологічної полови комуністичних часів. Надмір пафосу, менторства, взірцевих персонажів та універсальних рецептів. По суті своїй психоделічні пасажі – наприклад, про хлопця, який побачив, як його дівчина ступає на колосся, і почав у ній сумніватися, розлюблювати – часто подаються надто «в лоба», не містять жодного очуднення, викривлення, нічого, що вберегло би їх від кумедного побутового трактування, а показало б екзистенційний вимір ситуації. А він у згаданому вірші є – і якщо абстрагуватися від «патріотичного» пафосу, кожен, хто любив і розлюблював, із цим погодиться.
Іще одним бар’єром між мною як читачем і Дмитром Павличком як поетом стала, умовно кажучи, «тоталітарна наївність». Виявлялася вона не лише у щирій пропаганді «реформи людини» чи в дуже вже елементарних іносказаннях. Найбільш показовою річчю для мене стало те, як поет повівся зі своїми старими текстами у нових виданнях вибраних творів. До років написання він пододавав роки виправлення – і ось у віршах виринають повстанські пісні, Бог, а комуністичні пропагандистські речі поступово кудись загадково зникають. Усе чесно, автор сам змінив свої тексти, він має на це цілковите священне право. Але це виглядає дещо кумедно. Кумедно, зворушливо і з присмаком абсурду – саме такою й має бути «тоталітарна наївність».
Не зміг я прийняти й послідовного «народництва» Павличка, його неминучої чи не в більшості віршів демонстративної закоріненості у фольклорну поетику. Власне кажучи, я не прихильник «послідовної боротьби з шароварами» і вважаю, що комплекс несприйняття всього, що віддалено нагадує вишивку і народну пісню, нічим не кращий за, наприклад, комплекс несприйняття постмодернізму. Але всього має бути в міру. А «народна пісенність» у віршах Дмитра Павличка далеко не завжди – в міру.
Та й еротизм-у-широкому-розумінні, що спочатку приємно вражав, із часом став приїдатися. Та видаватися надто пласким – дуже часто це виявлялася лише черговою і доволі передбачуваною метафорою напруженого чоловіка, який готується ввійти в контакт із теплою м’якою жінкою та її неодмінним «кучерявим трикутником». А жінка в багатьох віршах виявлялася лише нецікавим об’єктом, який уміє або спокушати, або чекати. Ось він, недолік Павличкової формальної, мовної й мисленнєвої стрункості – коли все чітко і ясно, то з часом стає нудно. Надто правильно, надто так-як-має-бути. І це, на мою думку, ще один перетин із неокласиками.
Ювілейно-синтетичний фінал
І ось – прохолодна осінь 2009 року. Ні, я не напишу, що «дізнавшись про ювілей Дмитра Павличка, я замислився – і синтезував свої два попередні до нього ставлення». Це відбулося раніше. Десь рік тому я концептуально усвідомив Павличка як перекладача. Усвідомив, скільки потрібної й доброї роботи він зробив для української культури в ролі перекладача, хоч би, скажімо, в антології «Світовий сонет». Робота упорядника важка й незамінна, особливо для країни з постколоніальними хворобами, де можливість ознайомитися зі світовою літературою українською мовою є важливим досягненням. А ще цього року ювілей Богдана-Ігоря Антонича, і не можна не згадати, хто саме повертав це ім’я українській літературі у ХХ столітті. Усім цим, як і своїми віршами, він завжди послідовно виводив українську літературу з тіні художньої диктатури.
Тепер мені вкотре наново відкриваються принади формальної стрункості вже й оригінальної творчості Дмитра Павличка. Я й далі перегортаю ті сторінки, які надто нагадують мені народні пісні, я не скачував з інтернету «Два кольори», я продовжую не розуміти багато чого та багато від чого в цій творчості відмовлятись. Але я знов затримую увагу на афористичних і метафоричних побудовах, мене знов починає цікавити тема романтичної підліткової закоханості, і чи не вперше я замислююсь над Павличковим поетичним виміром дорослішання і старіння – такого побутового, але дуже нефальшивого і пронизливого.
Саме з таким поетом, із яким маєш непрості стосунки, який то подобається, то викликає невеселий усміх, але який ніколи не дає підстав сумніватись у своєму таланті та потузі, найкраще розумієш – це і є культура, це і є тяглість. Павличко справді висловив у всіх суперечностях свій час, час гордого жесту й переляканого прогинання, різними творами він зайняв різні важливі ніші – від традиції міцного регулярного вірша чи східної стилізації аж до «українського шансону». Саме з цими речами перебуває у природній полеміці та (не)порозумінні сучасна українська література всіх напрямків. Тож залишається тільки побажати ювіляру всіх можливих гараздів.
Олег Коцарев, «ЛітАкцент»
Додав Art-Vertep 30 вересня 2009
