Увійти · Зареєструватися
 
Потік Товари Інформація

Автори / Ігор Савченко / Ігор Андрійович і соціалізм

Виповнилося 100 років з дня народження Ігоря Савченка, видатного українського кінорежисера, автора «Богдана Хмельницького» (1941) і «Тараса Шевченка» (1951), а також педагога, «автора» таких творчих особистостей, як О.Алов, В.Наумов, Ю.Озеров, М.Фігуровський, М.Хуциєв, Г.Габай, Ф.Міронер, Л.Файзієв, та С.Параджанов. Той же Параджанов постійно згадував слова свого вдіківського вчителя: «Люди, які мислять асоціаціями, швидко зношуються». Ігор Андрійович справді прожив своє життя швидко. Народився 11 жовтня 1906 року, помер 14 грудня 1950-го. «Тараса Шевченка», Сталінська премія за якого (1952) могла б у Ігоря Савченка стати третьою, доробляли вже учні. Хоча й сам він устиг за 44 роки неймовірно багато.

Згадка про Сталінські премії (у множині) неминуче наводить на думку про офіціоз. І «Тарас», і «Богдан», і тим більше «Третій удар» (1948, премія 1949 р.) багато в чому ним, звісно, були. Як же інакше в роки, коли ці премії присуджували? Згадується недавня дискусія в Будинку кіно з приводу іншої постаті того самого часу: Олександра Довженка. Дехто вважає його першим українським дисидентом. Та чи був він таким? Дехто відносить його (а тим більше Савченка) до найкомуністичніших діячів вітчизняного кіно. Чи то теж правда?

Щодо Довженка є все-таки достатньо, так би мовити, свідчень неортодоксальності. Але й Сталінських премій він мав не одну: за «Щорса» — 1941 року, за «Мічуріна» — в тому ж 1949 році, що й Ігор Савченко за «Третій удар». Отже?

Не будемо вишукувати якісь приховані дані на користь чи на шкоду Ігореві Андрійовичу Савченку, чий ювілей відзначається все ж таки недаремно. Хай він отримував призи від вождя: на зйомках «призового» «Третього удару» вперше спробував себе третьокурсник С.Параджанов. Хай умів подобатися владі; але вмів і не подобатися — під час роботи над стрічкою «Тарас Шевченко» мусив внести десятків сім змін на вимогу партійної цензури.

Не сподобалася владі свого часу й перша повнометражна стрічка, знята Ігорем Савченком самостійно — «Гармонь» (1934); але про неї трохи згодом…

Дебютові 28-річного режисера передували вже півтора десятка років театральної й кінематографічної активності. Народився І.Савченко у Вінниці, там на початку 1920-х став відвідувати театральну студію, грати в театрі, малювати декорації, потім — організовувати самостійні постановки; нарешті, він вступає (умовно, не склавши іспиту з математики) до Інституту сценічних мистецтв у Ленінграді. Освіта його була досить далекою від тодішніх авангардних течій, проте переддипломна практика 1929 року показала, що Ігор Савченко — саме та людина, на яку чекали в далекому Баку, аби вдихнути життя в новостворений Театр робітничої молоді (скорочено ТРАМ). Треба сказати, що ТРАМи першої п’ятирічки — то був один з останніх сплесків масової хвилі захоплення новаціями. Сьогодні ми вважаємо їх авангардистськими, тоді ж вони зазнавали сильної критики як формалістичні. З яскравих і колоритних спогадів тодішніх колег Савченка можна дізнатися про нестримне його експериментування з простором, кольором декорацій, сценічним рухом, а головне — про спроби зафільмувати окремі епізоди, що в складі вистави з’являлися потім у вигляді проекції на екран, причому експериментатор Савченко демонстрував їх радикально авангардним способом — догори ногами. Це мусило означати перевернуту свідомість приватних власників, які лише під кінець кульмінаційного епізоду спектаклю «Нафта» ставали на правильні колективістичні ноги: «моє» перетворювалося на «наше». Там же, в Баку, Ігор Савченко, тепер уже режисер і сценарист, робить два фільми: навчальний для політехнічної школи «Люди без рук» та по-юнацькому задиристий агітаційний фейлетон «Микита Іванович і соціалізм». Микитою звався куркуль, виразно зіграний самим Савченком. Фільм палко агітував за колгоспи, але, згідно з неформальними спогадами (схоже, стрічку забуто, про неї не згадують офіційні довідники), гротескними вийшли не лише куркулі, а й комсомольці. Один із них марно намагається, наприклад, стерти нові калоші, бо ж треба мати зношену гуму, аби було що здати на вторсировину. Цим і завойовує серце коханої — комсомольського секретаря.

У Баку Савченко здійснив і більш солідний, хоч і не самостійний, кінодебют. Разом із М.Жаровим він зіграв у «26 комісарах» режисера М.Шенгелая. Грали не комісарів, а есерів, тобто представників, так би мовити, «іншої революції»; вийшло переконливо.

1932 року Ігор Савченко з ТРАМом потрапив на гастролі до Москви, де й залишився худруком аналогічного тамтешнього театру. Невдовзі познайомився з поетом Олександром Жаровим (не плутати з актором Михайлом), чию поему «Гармонь» заходився екранізувати. Працював завзято, і зрештою з’явилася перша радянська музична комедія. Саме з «Гармоні», а не з «Веселих хлоп’ят», починає свій відлік хода мюзиклу по СРСР.

Чого тільки «Гармоні» не закидали: «незначущість теми, відсутність сюжету, „трамівські“ прийоми у зображенні людини, слабкість виконавського складу і т.д.» Це — з робочої програми «Начерки з історії радянського кіно» 1951 року, тобто вже по смерті Савченка. Можна зустріти й витонченіші — щоправда, сучасні — вислови сумніву в адекватності «Гармоні» вимогам ідеології. За словами совєтолога Н.Друбек-Майер, можна лиш дивуватися тому, що реабілітація простонародного музичного інструменту відбувається саме тоді, коли село мало б бути електрифікованим і радіофікованим, не кажучи вже про колективізацію як руйнування звичного народного життя. Принаймні знаємо, що «батькові народів» «Гармонь» не подобалася. Проте деякі ентузіасти намагалися оголосити її ліричною кінопоемою або ж «комсомольською оперетою». Сам Ігор Савченко виконував у фільмі роль куркуля (знов гротескного), якого переграв на гармоніці співучий комсомолець.

Після музичної комедії Савченко робить не надто вдалу спробу зняти у 1936 році романтичну комедію «Випадкова зустріч», а наступного року переробляє на стилізовану під українську «Думу про козака Голоту» повість А.Гайдара «РВР». Студія «Міжрабпом», де він тоді працював, саме перетворювалася на «Союздитфільм». Робота, здійснена начебто для дітей, провокує в її автора недитячий потяг до рідної, ненадовго призабутої ним України, чиєю другою після Довженка кінематографічною постаттю він буде майже всі ті роки, що йому лишилося прожити.

Тут, власне, й починається відлік шедеврів. Хоча не всі одностайні в оцінці «Вершників», які знімалися в Києві протягом 1938–1939 років, не запам’ятатися ця кіноверсія повісті Ю.Яновського не може. Сюжет смертної ворожнечі братів, які опиняються по різні боки лінії вогню, у протилежних таборах, сьогодні здається варварським. Тоді ж він видавався епічним (хоча, власне, ці два поняття часто означають майже одне й те саме). І на тлі такої от архаїки стає незабутньою гра С.Шкурата, П.Масохи, Л.Свердліна. Останній дістав найбільш штучне, плакатне за характером завдання — зображати командира червоного загону, сталевара Чубенка — втілення пролетарської класової свідомості. Проте у варварському епосі оживають і такі персонажі. Шкурат же, з його присягою загиблим односельцям, просто перебуває на рівні вродженої своєї епічності, монументальної народної експресії.

Після «Вершників» І.Савченкові випадає нагода, як сьогодні сказали б, вигідно скористатися кон’юнктурою. 1939 рік: до України приєднано її західну частину. На хвилі офіційних антипольських настроїв стає можливим задум «Богдана Хмельницького», що вийде перед самою війною 1941 року. Знов епос, цього разу віддалений у часі (саме три сотні років для епічного зображення подій є оптимальною дистанцією). Цей фільм бачили всі, тож зупинятися на ньому не будемо. Набагато менше людей бачили Савченкові новели у фронтових кінозбірниках, його перший дослід у техніці трьох кольорів «Іван Нікулін — російський матрос» (1944) та його «Старовинний водевіль» (1947), і лише трохи краще відомий недавно реанімований «Третій удар» (1948).

Після війни у сталінському СРСР визрів задум монументальної пропаганди у циклопічних масштабах. Мав бути створений цикл фільмів нового, спеціально винайденого жанру — художньо-документального, який допускав вигадку митців лише в обмежених масштабах, використовував масу свідчень, фрагменти хронік, виводив на екран як дійових осіб реальних генералів, а головне — вождя, чию роль в організації перемоги мусив уславити тим надійніше, чим переконливіше мімікрував під справжній документ. Встигло вийти три стрічки, серед них «Третій удар» був найпершим, експериментальним (потім були ще «Сталінградська битва» В.Петрова та «Падіння Берліна» М.Чіаурелі). На «Третьому ударі», що оповідав про визволення Криму 1944 року, апробовано було способи зображення битв з участю справжніх військ, простих людей у них — ще не так пунктирно, як у «Сталінградській битві», і ще не міфологічно, як у «Падінні Берліна». Була здійснена масштабна перевірка акторів на придатність для ролей Сталіна (О.Дикий, що грав «батька народів» без грузинського акценту) і Гітлера (С.Мартінсон). Дикого ще раз використав В.Петров (М.Чіаурелі віддав перевагу грузинові М.Геловані), Мартінсона більше полюбила публіка, ніж режисери (він, правда, грав Гітлера ще раніш, під час війни).

Начебто все це дуже офіційно, з демонстративною дружбою народів, втіленою в образах трьох друзів — російського матроса, українця-піхотинця й молодого солдата-узбека. А проте, почнімо дивитися фільм, і ще до появи на екрані героїв нас вразить орнаментика старовинного українського письма, що нею оформлено титри. Витиснене національне почуття повернулося бодай у цьому. Ще цікавіша у титрах вказівка: «Асистенти й виконавці епізодичних ролей — студенти третього курсу ВДІК». Їх було близько двох десятків, цих практикантів — уся майстерня Савченка. Більшість потім зробила вагомий внесок у кіно (декого ми згадали на початку).

Вони ж, учні, грали й асистували під час зйомок «Тараса Шевченка» — останнього твору митця, за його власним сценарієм. Без них «Шевченка» не побачив би глядач, бо завершити фільм Ігор Андрійович Савченко не встиг. Згасав у нескінченних переробках, швидко зношувався, пропускаючи все через себе.

На щастя, маємо можливість на столітній ювілей Ігоря Савченка побачити під час ретроспективи фестивалю «Молодість» деякі фільми — його самого та його учнів, без жодної роботи ножиць цензора, хоча, можливо, і не так, як ці стрічки було задумано.

Михайло Собуцький, «Дзеркало тижня»

 
 

Додав Art-Vertep 20 жовтня 2006

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска