Автори / ManSound / Без жінок, але для жінок
Завершення карантину на сцені Львівської філармонії для більшості місцевої публіки знаменував виступ чи не найпопулярнішого українського акапельного чоловічого гурту «ManSound». Хоча насправді у Львові секстет виступає чи не найчастіше з українських міст. Після Києва, звісно. Тож коли запитую «старожилів» колективу - тенора Володимира Сухіна та баса Рубена Толмачова - коли ж востаннє приїжджали до Львова, співаки довго сперечаються - на Різдво чи на свято кави...
- Якою запам'яталася вам львівська публіка?
Володимир Сухін: Це люди, котрі точно знають, на яку музику вони йдуть. Розуміються на жанрах, на музичних тонкощах, з цікавістю спостерігають за тим, що відбувається на концерті. А ми, своєю чергою, робимо все, щоб вони пішли з цього концерту задоволеними, навіть щасливими. Це найголовніша мета нашого приїзду.
Публіка витончена, шляхетна, емоційна. А зал Львівської філармонії викликає в мене захоплення, ще коли студентом Дрогобицького музучилища виступав тут разом з камерним хором «Соноріс» під орудою Ігоря Циклінського. Львів на мене завжди справляв найдивовижніше враження.
Рубен Толмачов: Нагадаю, що ми свого часу виступали і в Львівській опері, і вже вдруге виходимо на сцену Львівської філармонії. Дванадцять років тому мали тут спільний концерт із саксофоністом Олексієм Козловим.
- Та вам ще пощастило й живого Лайонела Гемптона побачити: у США ви виступали 2002 року на його фестивалі, а слова легенди джазу - «Вони й справді співають» - стали епіграфом вашого офіційного інтернетсайта. Із ким ще з легендарних виконавців пощастило спілкуватися?
В.С.: Наприклад, із Фредом Коулом, братом Ната Кінга. Було ще багато цікавих, теплих спілкувань. Доля була щедрою до нас. В Україні грали із згаданим вже Олексієм Козловим та Ігорем Бутманом, під час фестивалів «Російська джазова провінція» познайомилися із «Арсеналом» та Давідом Голощьокіним, Аркадієм Шилклопером і Лєонідом Вінцкєвічем...
Р.Т.: Пощастило виступати із більшістю джазових зірок пострадянського простору.
- Дивно, що в епоху семплів і «тотальної електрифікації» всієї музики знову повертається надзвичайна популярність акапельних чоловічих колективів. Маю на увазі не лише «Піккардійську терцію» зі Львова чи нашого частого гостя - польську формацію «Affabre Concinui», але й численні нові групи Німеччини, Італії, США...
Р.Т.: Мені інколи здається, що акапельний спів потрібен насамперед не публіці, а тим, хто співає. Цей особливий - акапельний - світ тримається передовсім на ентузіастах. А слухач, мабуть, саме за принципом контрасту у вік семплів і «тотальної електрифікації» найбільше потребує сьогодні живого звучання.
В.С: А ще - не хотілося б ображати жінок і, будь ласка, жінки, зрозумійте нас правильно - ми чоловічий колектив, котрий співає без жінок, але для жінок. Проте, на нашу думку, і це підтверджує багатовікова історія, саме чоловічі хори, ансамблі мають здатність звучати особливо. Це непояснювальна магія, древня, в чомусь навіть первісна, тваринна. Мабуть, невипадково європейська музична культура загалом, та й українська зокрема, сформувала особливі чоловічі ансамблі.
- За яким принципом формували свій «Вояж» - останній альбом, де кожна пісня є асоціацією із певною країною.
В.С.: За принципом «музики, яка подобається». Можливо, ми не ідеально відтворили музично кожну країну. Якщо Франція викликала в нас асоціації саме із шикарною, надзвичайною піснею Мішеля Леграна «Les Moulins de mon coeur», яку виконали і на концерті у Львові, то, коли замислились про таку багату на пісні країну, як Німеччина, не змогли пригадати жодної популярної. І тому звернулися до класики, заспівавши Арію Баха. А коли б не з'їздили з концертами до Естонії, нізащо б не вивчили відомої там пісні «Labi saju». Правда, в тій версії, в якій вона звучить в естонців, пісня нам не сподобалася - наша видається кращою (сміється).
- Хто зазвичай створює аранжування?
Р.Т.: Всі потрохи. Я пишу, Володя приєднується. Ще, мабуть, пригадуєте, що 99% аранжувань здійснював Володя Міхновецький (один із натхненників та учасників гурту, передчасно пішов із життя в 2004му - «Пошта»). Їх виконуємо й досі. А на диску «Вояж» записано навіть дві роботи невідомого автора.
Ми свідомі того, що авторські аранжування є візиткою колективу, тому дуже уважно і прискіпливо ставимося до цього процесу. Але їх рідко коли може здійснити людина не з ансамблю: потрібно знати нашу «кухню».
- Свого часу ви записали три дуже цікаві і незвичні аранжування Гімну України. Що спонукало до таких творчих експериментів?
Р.Т.: Хотів би сказати, що почуття патріотизму, але це не буде щиро. Насправді, просто сидів, награвав - деякі звороти гармонії видалися мені цікавими, але потребували збагачення. Відверто кажучи, естетика нашого гімну мені завжди видавалася занадто агресивною, передовсім текст. На мою думку, країна, яка сьогодні декларує європейські цінності, гуманістичну позицію, вже не може бути такою непримиренною. Тому ми спробували надати нашому гімну характер госпелу, додали трішки світла, позитиву і... чоловічності - мовляв, ми - українці - й це дуже добре. Хочете, і ви будете українцями.
- Верховній Раді своєї версії не пропонували?
Р.Т.: В Україні ми виконали її уперше на День незалежності на Майдані. А потім ВР затвердила поправки до указу про національні гімн і прапор, де чітко зафіксувала не тільки текст, але навіть тональність виконання. Ми б не хотіли бути причетними до законотворчих процесів і тим паче, щоб нашу версію канонізували.
- Але деколи включаєте це виконання до своїх програм?
В.С.: Так, але не концертних. Якось виконували після тріумфального для України чемпіонату світу з футболу в Німеччині. Тоді весь зал встав і вітав нас. Також співали на закінчення концерту в Жовтневому палаці. Публіка почала підійматися з місць. А от коли пішла вже несподівана розробка матеріалу, слеповий бас - то хтось сів, а хтось і до танцю пішов. Саме на таку реакцію ми й розраховували (сміється).
- Вас у колективі - шість особистостей із власними, сформованими музичними смаками, уподобаннями, уявленнями... Як вдається підібрати репертуар?
В.С.: Плавно і безболісно. Без смертельних дебатів. Той, хто захоче щось у колектив принести, завжди зможе це зробити. Найголовніше - ідея, яку ми готові обговорити. Дотримуємося думки, що краще нехай у нас буде репертуару на шість концертів, аніж обмежений перелік, з якого не завжди й вибрати є що. Так само і з альбомами: ми не пишемо спеціально до них пісень, вони просто назбируються упродовж певного часу.
Р.Т.: Нічого не чекаємо, просто працюємо. Можливо, з точки зору сьогодення шоубізу, де успіх кожної композиції прораховується наперед, це не дуже сучасно. Але «ManSound» - на жаль чи на щастя - ніколи не був, не є і не буде «проектом». Це певна естетична ідея (це «банда» - із сміхом втручається Володимир Сухін) - під яку вже підбираємо і репертуар, і концертні майданчики, і треклисти альбомів.
- І вільний час також проводите разом? Чи встигаєте набриднути одне одному під час концертів та репетицій?
- Ні, ми приятелюємо. Але це не показово, не якось планово - можемо виїхати на пікнік, навідатися одне до одного, а можемо й по кілька тижнів не спілкуватися. Все залежить від настрою. Це життя, і в ньому все повинно відбуватися гармонійно.
Лідія Мельник, «Суботня пошта»
Додав Art-Vertep 06 грудня 2009
