Лесь Подерв’янський / Сон Подерв’янського породжує «героїв»

Новий арт-проект Леся Подерв’янського представлено в галереї «Колекція»: «Герої: 9 картин і 9 текстів». З дев’яти робіт лише одну — «Солдат і відьма» — створено в 2001-му, інші — трохи пізніше. Художник не робив своїх персональних виставок десять років. Експозиція триватиме до 10 березня, потім вирушить до Одеси (галерея NT-ART).

Дана виставка привернула помітну увагу громадськості. Картини Подерв’янського виставлялися в різних країнах, деякі зберігаються і в Національному художньому музеї, і в приватних колекціях. (Одна з картин — «Воїн, Смерть і Диявол» — прикрашає колекцію американського кінорежисера Вуді Аллена.)

У нинішній експозиції Подерв’янського відгомін ліричності... Сам художник не бачить себе в ролі екскурсовода. Тому й супроводив своїх «Героїв» таким собі «вступним словом».

У його «пояснювальній записці» значиться: «...у відповідь на запитання «Що ви хотіли сказати цією роботою?» живописець терпляче пояснює, розуміючи безнадійність ситуації... Відчуття фальші вимагає від обох ввічливості. Слова складаються в речення; вони можуть бути якими завгодно і не мати ніякого значення. Заплутавшись остаточно, живописець і глядач дивляться на полотно, а полотно дивиться на них. Далі, з гуманістичних міркувань, розуміючи, що робить дурість, живописець пише текст, у якому детально пояснює, що відбувається на полотні, і чіпляє його поруч із роботою. Таким чином, після бою з полотном і фарбами, проливаючи «чорнильні сльози безсилля» у спробі самовираження і в творчому пошуку, живописець переймається запитанням: «Що ще залишилося не прибитим до стіни? Може, варто підвісити туди ще й глядача, а потім повіситися самому?»...

…Щоб не витрачати енергію на таку гру і фальш, художник і супроводив кожну картину розгорнутим коментарем.

У результаті вийшов живописно-літературний «мікс». Хоча сам Подерв’янський признається «ДТ»:

— Чим менше говориш про живопис, тим краще! Я принципово жодним чином не трактую свою творчість. На живопис потрібно дивитися! І спостерігати. Це як у ресторані — їжу потрібно їсти ротом. А живопис — це та сама їжа, тільки їсти її треба очима. Якщо ви почнете в ресторані багато говорити, то мало з’їсте. Живопис і література ніяк не перетинаються. Вони існують паралельно і апелюють до різних речей. Живопис — невербальне, література — вербальне мистецтво.

Що ж до поданих текстів... Це провокація. Будь-яке пояснення живопису — абсурд. Я помітив, що в музеях на картини звертають уваги менше, ніж на етикетку. А потім іще й кличуть екскурсовода. А якщо не буде екскурсовода й етикетки, на роботи навіть не подивляться.

Кожне полотно я супроводив текстом. Він міг би бути яким завгодно. Тільки картина від цього не зміниться. Тому що вона — первинна. Правда, багато хто сприймає ці тексти за чисту монету. Той, хто підписує свої роботи, — ідіот. Але той, хто читає це, — ще більший ідіот! Я пишу, а всі читають.

***

У деяких його картинах відчувається відвертий стьоб. Ось, на перший погляд, лірична робота на рожевому тлі — «Рожева курява 2» із серії «Провінція Африка» (2009)... Орнамент «у квіточку», як у сільській хаті. І тут-таки — конання античного героя. І підпис: «Луцій не міг згадати Кассія. Передовий загін, яким він командував, був вирізаний варварами ще ввечері, і вже цілу добу їхні тіла замітало піском. Кассій і Луцій були коханцями. Їхньою мрією було вислужити належне, вийти на пенсію і жити щасливо в одному з тих затишних невеликих міст на узбережжі Середземного моря, які побудував спеціально для ветеранів африканських легіонів божественний Август»…

Або його полотно «Солдат і відьма» (2001), витримане в сірих тонах (картина з приватної колекції). Обличчя відьми сховане, вона немовби відвертається від тебе. Не спіймати! «Відьма-гадалка нагадала солдатові смерть. Солдат звик до того, що відьми завжди ная…ють і не звернув уваги. Відьми гадають в залежності від ситуації. Коли ти їдеш в електричці — тобі випадає дорога, коли ідеш на війну — смерть. Поки солдат розмірковує над цим, сріблястий туман сповиває його ноги і плечі. Сум огортає обох, відьму — тому що бреше, солдата — тому що не вірить».

З приватних колекцій на виставці ще дві роботи Подерв’янського — «Рожева курява 1» і «Два бійці».

— Живопис має продаватися, — каже Подерв’янський. — Тому що непродані картини для художника — як доньки, які не вийшли заміж. Чи знаю я своїх покупців? Так, знайомий з деякими. Що між ними спільного? Це люди з грошима, а також певними духовними потребами. Дебілів серед них немає. З деякими я навіть дружу, і вони досить приємні люди.

Мені самому мої роботи подобаються лише доки їх пишу. І вже менше — через якийсь час. Чим більше минуло часу, тим я холодніший до них. Люблю нове. А зі старим розстаюся, щойно зроблю останній штрих. До побачення!

***

Що таке процес творчості для Подерв’янського? «Це — проста робота, без очікування музи. Приходиш у майстерню — і пишеш». А натхнення чи його відсутність? «Це категорії дилетантів. Іноді робота веде художника, а іноді художник визначає траєкторію руху. Важко це все осмислити логічно».

Як відомо, батько Леся — відомий український художник Сергій Подерв’янський, працював у різних напрямах, він був на «ти» з будь-якою технікою...

— Природно, батько — мій перший учитель, — каже художник. — Саме він учив мене тримати в руках пензель, олівець. Спочатку батьки не хотіли, щоб я був художником, потім вони зрозуміли, що переробити мене не можна, тому й не заважали моєму становленню.

***

У представленій експозиції лише одна робота — «Сон Дмитрика» — відбиток реального прототипу, друга художника. Картина виконана в піскових тонах: огрядний чоловік верхи на леві. При детальному розгляді вимальовується безліч додаткових планів... А в текст пояснює: «Вранці Дмитрик іде до школи. Дебіл Iлюша, що живе на першому поверсі, свистить Дмитрику навздогін. Дмитрик оглядається, дебіл Iлюша сидить за столом біля відчиненого вікна і п’є каву з молоком, він посміхається Дмитрикові і пальцями робить таємничі знаки, за його спиною висить китайська картинка в рожевих і блакитних кольорах. На картинці зображений китайський богатир У Сун, він сидить верхи на тигрі і гамселить його кулаками.

Дмитрик прямує до школи, уроки вивчені, день не провіщує нічого лихого.

Колись Дмитрик виросте і стане адвокатом, він заробить купу грошей, його будуть любити жінки і друзі…»

— Я не знаю, як охарактеризувати стиль моїх робіт. Це взагалі не моя справа, — каже художник. — Якщо дуже узагальнено — це наративний живопис, який має риси постмодернізму. Визначати стиль — завдання мистецтвознавців, людей, які розбираються в цьому. Справа художника — просто писати. Справа публіки — дивитися. Як правило, у живописі ніхто, крім професіоналів, не розбирається.

Проте непідготовлені, але сенситивні люди можуть відчувати енергію живопису і кайфувати, навіть якщо вони нічого не розуміють у мистецтві. Вони відчувають вібрацію, яка йде від полотна.

***

Одна робота в цій експозиції вирізняється помітним розмаїттям кольорів — «Ніч конкістадорів» (до речі, після відкриття виставки ця картина потрапила в приватну колекцію). І підпис: «Вночі загін дона Хорхе Ернандеса Ескобара потрапив у засідку. Воїни інків винищили всіх, за винятком кількох солдатів, які загубилися у сельві ще звечора; самого Хорхе Ернандеса шаман інків перетворив на ягуара…»

— Як уже казав, можу написати й до цієї картини ще десять чи двадцять текстів, які будуть зовсім різні. Чому багато кольору? Мені цікаво ставити собі різнопланові завдання. Одні набридають, вигадую інші... А зараз я просто розгублений. Потрібно починати все з нуля, робити інше. Втім, це нормальний стан після того, як уже створив експозицію. Приходиш у майстерню — бачиш біле полотно... Моторошно, тривожно, але цікаво й чудово.

Катерина Константинова, «Дзеркало Тижня»