Лесь Подерв’янський / Лесь Подерв’янський: «Напружуватися треба, коли робиш лайно»… (Інтерв’ю з митцем)
Подерв’янський наче спеціально уникає спілкування. Він вважає, що речі, які ти робиш, повинні говорити самі за себе. І вони говорять. Бо інакше, як можна пояснити те, що навіть після кількох років затишшя Подерв’янського як письменника на презентацію його останньої п’єси «Блєск і ніщєта підарасів» у одному з київських клубів, прийшло стільки народу, що частина навіть за додаткову плату не могла потрапити до середини. Ті, кому пощастило, сиділи ледь не на барній стійці.
— Лесю, яке визначення —
— Я і то — і то. Я художник і письменник. Але пишу я коли мені стукне в голову, а картини я малюю кожний день.
— Нещодавно у вас в Бабуїні була презентація останньої п’єси «Блєск і ніщєта підарасів». Які враження від самої презентації, від спілкування з народом?
— Та ніяких особливих вражень. Презентація пройшла як завжди, але оскільки я роблю це рідко, то й народу приходить багато.
— Ви продумуєте ці «виходи на публіку», визначаєте, коли варто з’явитися, щоб інтерес не пропав?
— Ні, я нічого не продумую, і взагалі я роблю це дуже рідко. Зараз я просто пристав на пропозицію мого друга Сашка Кабанова виступити в клубі.
— Чи будуть і коли можна очікувати нові п’єси в паперовому форматі?
— Одних «Підарасів» замало зараз для книжки. Я зараз пишу, але поки воно ще не готове.
— Ви плануєте промотувати наступну книжку, як і попередню — запускати в Інтернет її аудіо записи, їздити по Україні і зустрічатися з читачами?
— А я і не їздив ніколи і не займався ніколи промоцією своїх речей. Вони, по моєму і не потребують ніякої промоції.
— У вас є людина, яка займається вашим
— Немає.
— Те, як набула популярність ваша перша книга: її запустили в Інтернет, лінки з аудіо записами п’єс вашим голосом передавалися по мережі, книжки ходили по руках — це все нагадувало сплановану
— Я нічого спеціально не робив, все робилося само. Я переконаний в тому, що все коли робиться само — воно завжди є правильним, а те, що робиться з надзусиллями в кінцевому результаті є лайно. Піарити можна
— Тобто, чим менше ти напружуєшся — тим кращий результат?
— А насправді воно так і є. Якщо ти в своїй творчості є максимально щирий — ото єдине. Ти маєш буди щирим у всьому, що ти робиш і отримувати від цього задоволення. Коли це є — все буде, все прийде само. Напружуватися треба, коли ти робиш лайно.
— А ви вважаєте, що ви робите не лайно?
— Я вважаю, що я роблю не лайно, тому що мені це подобається. Це єдиний критерій. Якщо мені не подобається — то це значить лайно.
А щодо піару, перед тим як піарити щось, треба то зробити. Дехто вважає, що може писнути щось і робити потім галас навколо. Може для когось це правильно, але для мене — ні. Галас, який роблять люди навколо себе дуже часто
— Вас читає і ходить на зустрічі переважно молодше покоління, можете виділити якісь його тенденції?
— Для мене взагалі не існує поділу на молодих і старих, тому що молодь часто буває така ж дурна як і старість, а старість буває така ж обмежена як і молодь, тут все залежить від конкретної особистості. Я знав людей, які у вісімдесят були молодші, ніж ми всі разом взяті, а знав і таких, що у 18 були вже глибокими старцями.
— Ви завжди були об’єктом особливої ненависті літературних критиків, особливо тих, хто вважає, що мату немає місця в літературі…
Щодо критиків я вам скажу таке: критики було досить багато як схвальної, так і протилежної, але і там і там критика ніколи не попадала. Єдиний, хто написав статтю, яку мені було приємно читати, не тому що мене там хвалили або лаяли — це був Сергій Жадан, який не є критиком. Він просто розумна, на відміну від критиків людина і він попав в десятку.
— Ви вважаєте в Україні критиків, чи то кіно -, чи літературних, критиками у загальноприйнятому розуміння цього слова?
— Все це на дуже низькому рівні, це стосується як літературних критиків , так і мистецтвознавців, просто нижче всякої планки. В цій країні багато людей займається не своєю справою, це стосується і критиків, і журналістів, і людей, які працюють на телебаченні. Їх справжнє місце або на суконному комбінаті, або під паровозом.
— Але чи це нормально, що письменники пишуть один про одного?
— Принаймні вони це роблять професійно. От Жадан написав дійсно концептуальну статтю про мене, він доторкнувся до важливих речей, а все інше, то можна не враховувати.
— Для кого ви пишете?
— В першу чергу для себе.
— А про тих, хто читає, ви думаєте?
— Я не думаю про них. Я пишу для себе і малюю для себе. Це ідеальна формула творчості, коли ти робиш все для себе. Це як питання енергетики. Я можу сказати професійно, що ніякої енергетики в картинах немає. Енергетика — це абсолютно конкретні речі. Це те, що китайці називають словом Чі. Чі — це фізична субстанція, яка може триматися тільки в камені. Камінь тримає як позитивну, так і негативну енергію, причому безконечно. А полотно складається з фарб, олії і самого полотна.
— Лесю, люди творчі переважно не люблять товстосумів, кажуть, що справжнє мистецтво за гроші не купиш…
— Мені здається, що це все тільки балачки і понти. Якщо у художника купують роботи і купують за грубі гроші, то це завжди приємно. Я не думаю, що Медічі був такий чистенький, але він колекціонував роботи, з його ім’ям пов’язана епоха Відродження. На мою думку, найбагатші люди і є тим чинником, який формує мистецтво, але проблема в їх культурному рівні. Коли цей рівень низький, то й культура низька, і насправді від них дуже багато залежить. Тут і є проблема України, тому що тут немає людей, яких би можна було порівняти не те що з Медичі, а навіть і приблизно з тим же Морозовим. Але це теж є проблема часу — не вони, так їх діти стануть більш вихованими.
— Те, що зараз називають меценатством в Україні дійсно можна так назвати? Адже воно передбачає спокійну і планомірну роботу зі збирання творів мистецтва, допомоги митцям, а не шум навколо навіть мінімального і нічим не особливого проекту.
— Я вважаю, що добре, що процес хоча б пішов. Тому ще років п’ять тому цього не було взагалі. Можливо, ця тенденція стане визначальною. Я б хотів, щоб було так.
Юлія Гудз, спеціально для «Іншого Боку», фото автора