ЧУР / Чур Вас від злого та дурного (Інтерв’ю з музикантом Євгеном Чуром)

«ЧУР» — це не абревіатура, а стародавнє слов’янське слово. Спочатку це було ім’я бога, який охороняв майно та територію племені або родини. Потім це слово стало означати межу дозволеного, право на власність, а пізніше — самого дерев’яного ідола. Походження цього слова легко можна знайти в Інтернеті.

Але мова піде не про ідола, а про новий проект «Чур», який спочатку називався «Рудий чур» з натяком на Збруцького ідола — Рода-Святовида, але потім музикант Євген Чур вирішив прибрати конкретику і узяти назвою саме поняття «ЧУР».

Влітку 2006 року, Чур випустив дебютний альбом «Брате вітре». Партії жіночого вокалу виконали солістка народного фольклорного ансамблю «Славутянка» Вікторія Кумановська та Олена В.

— Вітаю, Євгене. Вважаю, щоби зрозуміти чиюсь творчість, треба починати з самої людини. Тому я хотів би почати із запитань про твій світогляд.

Як давно ти прийшов до Рідновір’я, що тебе до цього спонукало? Чи підтримуєш зв’язки з сучасними Рідновірськими общинами?

— Я б назвав Рідновір’я скоріше шляхом Прави — тоді запитання звучало б не на кшталт «коли ти навернувся до рідновірського руху», а «коли ти почав розуміти мудрість предків і став на шлях совісті та здорового глузду». Так, мені здається, буде зрозуміліше сторонньому читачеві. Для мене віра предків — лише одна з багатьох складових того досвіду, який вони збирали і берегли для нащадків. Просто чим більше я живу, спостерігаю і думаю, тим ясніше бачу — сучасний світ повернув не в той бік. Люди перестали бути народами, родами, родинами, тому живуть не так, як добре всім, а як добре кожному окремо. А коли люди думають тільки про себе, ними дуже легко маніпулювати. Тому все, що відбувається, відбувається на користь обмеженій групі маніпуляторів і на шкоду людству взагалі. А як жити на користь всім, в тому числі і природі, — все це було відомо і перевірено нашими предками. Куди не кинь — народна традиція давно має відповіді на ті запитання, які тільки ставлять сучасні науки. А пояснюється це просто — основа науки — експеримент. А такої експериментальної бази — життєвого досвіду та спостережень, яку має народна традиція, ніякій науці не наздогнати. Тому я не вірю по-казковому в мудрість предків, я бачу її ефективність і намагаюся використовувати в житті своєму та своєї родини. А щодо рідновірських громад — в мене є знайомі та друзі однодумці. І мені байдуже, до яких громад вони належать, не належать чи очолюють — головне, що ці люди щось реально роблять — журнали, сайти, концерти, музику тощо. Людей я оцінюю за справами, а не за словами чи членстві десь. І не маю бажання ставати членом чи очолювати — краще буду мовчки працювати, аби хоч щось змінити на краще в цьому світі для своїх дітей.

— Ти казав, що намагаєшся стати волхвом для своєї сім’ї. Поділися досвідом, чи вдається впроваджувати традиції у сім’ї? Легко це? У тебе був (або є) духовний наставник?

— Є в мене недолік — що в голові, те й на язиці. Спитай — хто мене просив декларувати свої плани в інтерв’ю? Робив би собі справу мовчки. Тож зараз доведеться тримати чесну відповідь за сказане. Я дійсно маю намір набути якнайбільше знань та вмінь корисних для себе та родини. Але намір та його здійснення іноді бувають далекі за часом. Виявилося, що стати волхвом у період життєвого становлення неможливо. Тепер я розумію, чому дітей няньчили діди та баби. Батькі самі ще вчаться, роблять помилки у вихованні дітей, нервуються, шукають себе та здобувають блага для родини — а в цей час діди-баби передають дітям свою мудрість. Здається, повноцінним волхвом я зможу стати лише на пенсії — тоді і темп життя вповільниться, і часу більше стане. Але для всього потрібен досвід, який я заробляю зараз. Наставника в мене не може бути — в мене цілковито відсутня китайська властивість визнавати авторитет сенсея. Я поважаю людину доти, поки її справи на це заслуговують. А життя-буття навколо саме вчить мене розуму щодня.

— Чи досліджував свій родослів? З якого ти роду? Діди твої козакували, чумакували, може, були мореплавцями, підприємцями?

— Коріння моє обрубане радянською владою, як і у більшості з нас. Далі прапрадіда нікого знайти вже не можна. Тому я себе вважаю сиротою — людиною без свого роду-племені. Я думаю, пращури простять мені, що я не знаю їх імен та діянь, якщо тільки я зміцнюватиму їхню правду навколо себе. На тому світі познайомимося. Тож якщо в мене нема коріння, доведеться самому стати першим корінцем. Знаю точно — мій прадід по батькові був донським козаком. Був білогвардійцем, батька-піонера лаяв «краснопузой сволочью», але хрестив його срібною шаблею, так що батька ніяка чортівня не бере.

— У що ти віриш?

— Я не вірю, я відаю або ні. Я впевнений у надлюдській мудрості Рода і вважаю — якщо мені щось здається неправильним чи безглуздим — все одне воно для чогось потрібне. Хоча б для боротьби. Щодо віри — це для слабких людей, яким хочеться знайти емоційну схованку, закрити очі і вуха і не бачити реальності. Я ж намагаюся здобувати реальні знання, тобто те, що працює, що можна використовувати. І найбільше таких знать — саме у народній традиції. А відсутність віри — це не відсутність почуттів. Мудрість у тому, щоб слухати своє серце. В ньому і живуть всі боги, і ми живемо в них.

— Ти живеш і працюєш у Херсоні. Розкажи трохи про своє місто. Досі з Херсону було чути про дві-три групи, більш-менш відомі слухачам. Як там з музикою?

— Херсон — місто молоде, створене за наказом імператриці Катерини. Ніякої давнини тут немає. А ось у степах та плавнях — численні залишки різних культур, котрі тут воювали, торгували і жили. Я тримав у руках слов’янського меча, який витягли з мулу на Дніпровому дні. Він був іржавий, без рукояті, але досі гнучкий, гострий і чудово збалансований. Про групи нічого не знаю — не тусуюся, нема часу. Вважаю, якщо група варта уваги, вона її здобуде.

— Куди б повів гостей свого міста?

— Подалі від міста.

— Маєш якісь особливі енергетичні місця у Херсоні, які б ти часто відвідував, що надихають, підживлюють рідновірну людину?

— Є в мене одне місце, яке дає мені силу і яке всюди зі мною. Це небо. Глянеш на нього — і одразу відчуваєш, що чого варте.

— Херсон — велике Дніпрове місто, а ця ріка не може не надихати! А в твоєму дебютному альбомі немає жодної пісні про воду. :)

— Неправда. У «Брате Вітре» людина звертається до річки, аби та донесла прах його спаленого тіла до підземного світу. Дана-вода — одна з найбільших сил на Землі, найживіша і нарозумніша. Мені шкода, шо люди так паскудять нашу ДАНА-ПР. Собі ж гірше роблять і головне — дітям своїм.

— Фольклор набуває сьогодні популярності. І у автентичному виконанні, і у сучасних обробках. Але тут важливо не скотитися до рівня «шароварного» мистецтва. Тим паче, якщо обрав метал, як форму подачі. Чи ти відчуваєш відповідальність за свою творчість?

— Я відчуваю відповідальність за кожне своє слово та справу. Перед Родом. Тобто і перед Богом, і перед пращурами та нащадками. На «шароварщину» скотитися не боюся — вона виникає, коли музика — це засіб для чогось.

— Тепер ти зобов’язаний давати якісний за змістом матеріал. Люди мають брати від твоєї музики силу, впевненість у своєму світогляді, а не чути звичайні жалібні плачі про богів, що пішли, та заклики до насильства. Останнє, нажаль, переважає у творчості металевих гуртів-початківців. А на чому ти робиш головний акцент у своїй творчості?

— На правді і щирості. Я співаю про те, про що, на мій особистий погляд, варто співати і таким чином, аби це не було дешевим театром, аби це зачепило так, як ця тема чіпляє мене. І пишу музику, яка не вб’є час слухача, а залишить хоч якесь добре слово у пам’яті. Мені соромно було б писати таке, за що потім наді мною сміятимуться діти, коли виростуть і порозумнішають. Мені вибачать технічні помилки, але не вибачать брехні — для грошей чи для самолюбовання. За богами ж плакати не треба — вони нікуди не поділися. А от за нами, що перестали їх чути і втратили їх захист, поплакати треба. За мільйони загублених душ. Щодо закликів до насильства зі сцени. Хто бував у неформальному чоловічому колективі знає — якщо людина лякає насильством вголос, її можна не боятися. Якщо лякає язиком — значить сам боїться. І розповідає про себе саме те, чого не вистачає. Хто може вдарити, робить це мовчки, спокійно, швидко і ефективно. Діти, що закликають до насильства зі сцени, найчастіше підлітки тендітної статури і без статусу в житті, тому вони намагаються бути страшними і злими, намагаються виглядати так, аби до них ставилися серйозніше, ніж у буденному житті, вони прагнуть набути того, чого їм не вистачає. Часто сцена — єдине місце, де вони можуть відчути себе такими, якими хочуть бачити себе у мріях. Для мене сценічний костюм язичника чи блекера — те ж саме, що костюм Бетмена на ялинці у дитсадку. Сам був такий. Правда, іноді ці діти співають про добрі речі — патріотизм, Батьківщину, предків. Але потім йдуть та купують цигарки, горілку, пиво або «план», тим самим фінансово підтримуючи тих, проти кого нібито борються. Все це — театр для самих себе. Хтось переростає, хтось ні.

— Ти замислювався над більш широким використанням у своїх піснях іншої, ніж язичницької, тематики? Тобто, українські народні пісні, козацькі балади, вірші відомих авторів (найпопулярніших Т. Шевченко, І. Франка, О. Олеся, В. Стуса, Л. Українки, Л. Костенко тощо)? У нас взагалі немає чумацьких пісень, а Херсонщина — це ж чумацький край.

— Ні, я не замислююсь над тематикою пісень, концепцією альбому тощо. Я нічого не розробляю, воно саме з мене виходить. Іноді самому дивно. (Це я не про енурез). Розум я підключаю тільки на етапі технічного доведення до ладу. Якщо мене зачепить якийсь вірш і потягне за собою пісню — значить так тому і бути. Байдуже, хто автор.

— Чи ти прагнеш до творів великої форми: симфоній, рок-опер? Написати альбом, пісні якого були б зв’язані однією сюжетною лінією, — це вже опера. Запросити музикантів та вокалістів. Це була би подія!

— Я вже це уявляю — роблю собі пальці веєром та поважно так промовляю — «я пишу оперу». Мені здається, писати оперу — це вже якась претензія на величність. В народі опер не писали. Там пісня в один голос брала за серце сильніше за сто спеціально створених рок-опер. Бо йшла від серця, бо в ній була Правда.

— Чи плануєш залучити до свого проекту ще когось? Які це мають бути люди? Може, є у думках якісь спільні проекти?

— Спільний проект — це зараз не для мене. Час і робота не дозволяє мучити сторонніх людей. Що вони, вночі до мене приходитимуть, коли я за компом музику роблю, поки діти сплять?

— Після релізу першого альбому чи відчуваєш ріст цікавості до своєї творчості? Зворотній зв’язок є? І чи зустрічав відвертих противників своєї творчості?

— Трохи схвальних відгуків є і я вдячний кожному за підтримку. Заважає задерти носа простий факт — будь-яка, хоч найдурніша творчість, знайде своїх прихильників. Бачу це всюди. А ось заслужити комплімент від людей, яким НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ фольк чи метал — оце, я вважаю, справжня заслуга. І ось таких відгуків я заробив доволі багато. І цим пишаюся.

— Вже плануєш чи тільки мрієш про виступ на якомусь з фестивалів?

— Я думаю, якщо почнуться живі виступи, вони почнуться з Севастопольського фестивалю «Сварогове коло».

— Яка твоя улюблена пісня? Можливо зі свого репертуару, або з репертуару твоєї дружини Олени?

— Свою улюблену пісню я ще не написав. Якби її написав хтось інший, я б припинив займатися музикою. Дружині подобаються народні пісні, Стінг, «Коло», «Estatic Fear», пісня «Vollmond» з репетуару «In Extremo». А я впадаю у транс від автентичних пісень в автентичному виконанні. Вони настільки вищі за усілякі фольк-метали, складніші та глибші, що аби залучити їх до сучасної музики, доводиться все спрощувати і примітизувати.

— І, на останок, хто з богів є твоїм покровителем?

— Чур і Род — вони оберігають мій рід на всьому шляху з минулого у майбутнє. Якщо я буду гідним сином роду — вони даватимуть силу і берегтимуть і мене також. Якщо ні — вони мене покинуть. Це не ті вигадані божества, які люблять тебе беззастережно такого, як ти є.

— Що ж. Щиро дякуємо за інтерв’ю.

— Дякую за цікавість до моїх думок.

— Чур Вас від злого та дурного!

— Тримайтеся Прави!

Ігор Чумаченко, спеціально для «Арт-Вертепу»