Степан Процюк / «Троянда ритуального болю» Степана Процюка: продовження ритуалів
Книжку Степана Процюка «Троянда ритуального болю» прочитав ще у рукописі. Мав до неї певні зауваження і відповідно перестороги для автора, які частково і проговорю тут. Ця книжка - про історію життя Василя Стефаника, але історію більше внутрішню, ніж подієву (зовнішня подія). Тут читач не побачить фактографічних обманів, всі зовнішні біографічні етапи чітко верифіковані історичними розвідками, у цьому плані немає свавілля. Частково це зумовлено тим, що реальні життєві події у книжці займають питомо досить малий простір. Історії з життя Стефаника - це та площа опори, з якої стартує автор у власні рефлексії щодо певних психовідчуттів покутського письменника.
Відомо, що творчість Степана Процюка у стосунку до інтегрованості у читацькі маси є досить замкненою. Його читацька аудиторія певною мірою сформована, і те, що цей автор взявся за написання біографічного роману, можливо, примножить його потенційного читача (про це скажу згодом). Цей жанр в сучасній українській літературі не надто представлений. Певні зразки існують, але якщо говорити про український літературний канон, то тут персон, які могли би стати предметом романного дослідження, є безліч. Суть біографічного роману, як на мене, це насамперед заангажування читача у художній простір певного автора. Колись, ще у школі, прочитавши «Байрона» Андре Моруа, я був просто в захопленні від центрального героя цього роману, і перечитував все, що міг дістати цього життєлюбного шибайголови. Біограф відкрив мені британського поета.
Книга Степана Процюка, і це абсолютно логічно, подає його візію життя Стефаника. І тут можна сміливо твердити, що у цьому романі більше Процюка, ніж Стефаника. Латентність біографічного фактажу зумовлена тим, що на перший план подано власне історію неврозів Стефаника, його болісних пошуків в літературі. Творчість письменника, як видно з роману - це фіксація його внутрішніх тягарів: «Життя і побут покутського села кінця ХІХ - початку ХХ віку не можна вивчати за його творами! Бо він не реаліст-побутописець, а співець екзистенційної епілепсії» [С. 61]. Це визначення за градаційною схемою могло би підійти і до книжки Степана Процюка «Троянда… болю». Непідготовлений читач не отримає від цієї художньої речі відповіді на стандартне запитання «які особливості життєвого і творчого шляху Василя Стефаника?». Натомість промандрує лабіринтами складних неврозів покутського письменника, побачить його людську чуттєво-тілесну природу, подивиться на цей образ без соціальних «совкових» окулярів. Стефаник у книзі живе з власним звіром в душі. Ім’я цьому звірові - таїна: «Вона роздряпує мою душу, б’є по ній лапами в найтяжчі хвилі» [С. 6]. Книжка серед читачів, які слідкують з інтересом за творчістю Степана Процюка буде ще одним витком його літературної історії і сприйметься цілком у дусі його прози. Але незнайомий з творчістю письменника читач може або захопитись подібним письмом, або відхреститись від прочитання книжки. Все залежить від горизонту сподівань кожного, хто візьме цю роботу до рук.
Автор роману майже на самому початку виставляє певні окриси простору у якому працюватиме, так він інтуїтивно відчуває думки Стефаника: «Се він [звір - Б.П.] примушує мене видіти лише біду, тілько нещастя поміж загалом тихим і монотонним життям покутського люду. Мене не цікавлять щасливі. Мені нудно там, де радіють. Моє царство і мій світ - там, де плачуть. Кажуть, що у плачі нема краси. Та хіба ходить за то - Мужики із тим плачем вивергають із себе найліпше, весь прибитий буднем цвіт своїх душ. У минуту трагедії людина є направду великою. Тогди вона не гнеться до землі. Горе приближує її до неба. Чистить душі. А що ми варті без туги за чистою душею? Хто ми тоді? Завошивлена отара без пастуха, не більше…» [С. 6]. Скажу, що подібна подача крізь час образу думки письменника належить до одних з найсильніших моментів роману. Так у книжці формується духовний простір Стефаника.
В одному зі своїх інтерв’ю Галина Пагутяк сказала: «що є факти, коли йдеться про людину?» Слова ці могли би слугувати сильветкою роману «Троянда ритуального болю». Це своєрідний опір фактографізму, прагнення вийти за межі радянської практики увіковічення письменника. Людські почуття у циклах історії незмінні. Отже, орієнтуючись на певні події, що траплялись у житті Стефаника, можна з вірогідністю пробувати реконструювати деякі мотивації вчинків, формувати внутрішню сторону образу письменника, його психічну активність. Степан Процюк прогаслований в сучасній літературі як автор, центром прози якого є часто психоделічний персонаж. Відтак дослідження неврозу на матеріалі життя Стефаника - річ для цього письменника не нова. Очікування від роману особисто у мене справдилися. В центрі твору герой, який через душевну суперчутливість не може адекватно (стереотипно) проживати своє життя, відтак запої, кидання в крайнощі, складна любовна інтрига, все це виказує власне героя, в інтертекстуальному значенні, Степана Процюка. Майже в усіх романах цього автора ми знайдемо саме такого персонажа - складного, шукаючого, розщепленого. Єдине, що хвилює у даному випадку, що герой цей - Василь Стефаник. Читач не звик бачити його в такій іпостасі. Відтак він отримує певні порції епатажу, пов’язаного з тим, що образ Стефаника тут сконденсовано і подано у абсолютно нестереотипних для письменника з українського літературного канону життєвих ситуаціях.
Стосунки Стефаника з жінками у романі представлено досить тактовно. Автор, очевидно, свідомо уникає «полунички», хоча міг і розгорнути тут власне такий дискурс. Почуття Стефаника до Євгенії - це напевно найсильніший фронт книжки. Смерть Євгенії, її трагічна любовна приреченість, подивугідна посвяченість в любов до Стефаника - все це виписано у відповідних налитих темним тонах. Степан Процюк у своїх творах вміє відтворювати трагіку у почуттях між закоханими. Наголошую, трагіку, а не мелодраму. Тут зразком може бути і «Інфекція» і «Жертвопринесення» і «Тотем», можна би було додавати назви. Світоглядна, а відтак стильова наснаженість Степана Процюка є явно трагіко-песимістичною, що і дає йому переваги у відтворенні певних важких моментів у житті Стефаника.
Стефаникове дитинство подане відповідно до загального звучання книги. Відома історія з вчителем Вайгелем обіграна цілком у дусі психологічних мотивацій, притаманних героям Процюка. Вони полягали у наступному: гімназійний вчитель залицявся до міщанки, вона йому відмовила і він, виміщуючи злість, збиткувався над малим Василем, кепкуючи з нього перед усім класом. Подібна колізія додає книзі цікавинки, зрештою, автор має тут повну свободу. Період гімназійний у книзі позначений тим, що Стефаник є «інакшим». На його відірваності від загалу поставлено сильний наголос. Він вибраний, помазаний.
У мовчанні між періодами творчості Степан Процюк теж бачить дію: «Його мовчання теж було творчістю, а не філістерським гниттям. Спресовану енергію слів заміняв промовами. Листів писав значно менше. Це була тривожна тиша перед другим коротким вибухом…» [С. 128]. Тут навіть можна побачити Стефаниківську лапідарність вислову. Вона подекуди досить промовиста, додає стильової рвучкості книжці.
Зрозуміло, є момент і з другим одруженням батька письменника. Цей епізод неможливо пропустити біографу, оскільки тут, у листах, виплеснувся Стефаник як такий.
Що насторожує у цій книзі? З одного боку, прагнення Степана Процюка подати образ одного з найсильніших українських прозаїків - завдання складне, але ж і благородне. А з іншого - персона Стефаника подана у стильових параметрах власне Степана Процюка. Можна побачити тут багато перегуків мотивів з іншими книжками цього сучасного автора. Наприклад міркування про самовбивство письменника у збірці есеїстки «Аналіз крові» (есей «Наодинці з порожнечею») суголосне роздумам про прокляття стефаниківського роду. Можна додавати приклади, які засвідчать велику кількість ремінісценцій у книзі «Троянда… болю» з інших текстів цього автора. І це не мінус, але створюється враження, що образ Стефаника не виривається з цього стильового поля. Він виписаний як продовження попередніх героїв Процюка, як своєрідний лейтмотив творчості сучасного письменника. Стосунки Стефаника з Пшибишевським, які оформлені у романі через діалог ілюструють цю тезу: «Але найважнішими є переходові стани нашої психіки… коли хочеш, смертельні конвульсії виродженця… вільне плавання зруйнованих мізків… жах і прокльони… божевілля і муки… - шепотів свою мантру нетверезий напівбог» [С. 49]. Стильове наповнення у книзі близьке до попередніх романних проб автора.
Степан Процюк - автор досить сильних прозових текстів. Цей твір - не найвищий його художній пілотаж. Уникаючи по змозі фактографічних острівців, роман не відповідає на запитання «ким був Стефаник?», він лише відкриває певні ґрані життя цього письменника. Цей текст може використовуватись як додатковий посібник для вивчення творчості Стефаника, але він не може представляти образ письменника читачеві, який завідомо необізнаний з біографією автора «Камінного хреста». У Степана Процюка сильніше виходять зболені, розтрощені психологічно люди без права на майбутнє, тому образ Стефаника, попавши в лабораторію Процюка, сформувався приблизно в таких параметрах.
Ще дещо про сприйняття роману «Троянда ритуального болю». На сайті »Буквоїд» є міркування Євгена Барана з приводу цього твору. І висновок полягає у тому, що цей роман «цілком вписується у номінаційний контекст» Шевченківської премії. Подібними твердженнями критик зі стажем може поставити під сумнів критерії за якими він визначає рівень виконання художнього твору, простіше кажучи, підірве довіру до своїх рецензій. У Степана Процюка є художні речі значно сильніші за роман «Троянда ритуального болю». Насамперед я би виділив «Інфекцію». За цей текст - можна цілком справедливо номінувати на згадану Євгеном Бараном премію, але не за художню біографію Стефаника. Можливо у такій заяві зіграв суб’єктивний чинник - тут сказати важко. Знаючи Євгена Барана як досить різкого (при потребі) і принципового критика, який досить широко ознайомлений з творчістю Степана Процюка, то з огляду на це, тут можна тільки знизати плечима.
Але у сприйнятті роману є й інші сторони. Знаю, що його читають львівські лікарі. Медик шукає рецепту у медика. У цьому є свій символ. Думаю, роман знайде свого читача, принаймні ті, хто зачитується текстами Степана Процюка отримають нового персонажа, який з тих, що формують український літературний канон.