Олександр Кабанов / «Який стосунок до краденого газу має велика українська література?»
Олександр Кабанов вважає себе російським поетом. Проте це зовсім не заважає йому жити в Києві, видавати журнал «ШО», любити Україну і втручатися в її літпроцес. А на дозвіллі Олександр Кабанов – один із засновників українського слему та координатор Міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври». Побільше б нам таких російських поетів!
- Ваше дітище – журнал «ШО» – позиціонує себе як «журнал культурного опору». Можна детальніше – чийого опору і кому-чому?
- Гламуру, жлобству, вульгарності, шароварним «цінностям»… Чому ще може опиратися журнал про сучасну культуру?.. А з іншого боку, крім опору, «ШО» – це журнал примирення слов’янських культур. Сучасні українські, російські, білоруські письменники, художники, музиканти мимоволі втягнуті в політичні розбірки. І це – сумно. У політиків – своя Україна, Росія, Білорусь, а в людей мистецтва – своя. Вони майже не перетинаються. Яке відношення велика українська література має до краденого газу? А велика білоруська література до розбавленого молока? Тому на сторінках журналу «ШО» ми говоримо не про політичні симпатії того чи того автора, а про якість тексту, про особливості сучасної музики, про проблеми кінематографу в світі, в Європі, на пострадянському просторі, в Україні.
- «ШО» із самого початку закидали багато чого – і спроби зденаціоналізувати літпроцес, і невисокий рівень публікацій, і ледь не «руку Москви»… Проте караван досі йде – як вам це вдається?
- У нас же традиція така – спочатку розчавити, а потім починати розбиратися. Адже у нас суспільство експертів. Реальних менеджерів від культури – нуль цілих хрін десятих, а ось оцінювачів – цього «добра» навалом. Будь-яка нормальна справа попервах оточена таким ось штучно створеним ореолом маячні: «рука Москви», «виплодок денаціоналізації» тощо. Тому ми дуже багато зусиль доклали до асенізації цих чуток і домислів. Виявилося, що культурний опір – це ще й ретельне розчісування на проділ мозкових звивин нашої «культурної громадськості». Створюючи журнал, ми ще не до кінця розуміли, в якому агресивному оточенні опинимося. Цілей, крім вище зазначеного культурного опору, було кілька: зробити авторитетний і не занудний гід по сучасній культурі, знаходити і просувати молодих авторів, відродити перекладацькі традиції, протистояти обидленню українського культурного простору… Все це відбувалося під улюлюкання і шизофренічні завивання тих, хто стояв на сторожі інтересів «перших українських слонів» і «давніх українських бджіл з вертикальним зльотом». А потім вони та їхні адепти з розгубленістю читали в журналі «ШО» вірші і прозу: Жадана, Андруховича, Федюка, Кичинського, Дереша, Малярчук, Кіяновської, Коцарева, Антиповича… Їх починало трясти від внутрішньої суперечності: чому «рука Москви» публікує інтерв’ю з Забужко, Рябчуком, Матіос, Прохаськом, Тарнавським, Іздриком, Подерв’янським?.. Як ми, «денаціоналізатори», можемо так розсудливо міркувати про проблеми українського документального кіно? Більш того, як ми сміли допомогти виданню в Росії книг Прохаська і Жадана, публікацій в журналах «Новий світ» і «Знамя» поезії Ігоря Римарука та інших українських авторів? Адже журнал «ШО» за п’ять років свого існування провів сотні подібних акцій. Заснував в Україні слем, возив молодих письменників по країні з виступами, влаштовував спільні читання в Мінську, в Москві, в Казані, у Львові та Одесі… Перший відгукнувся на підтримку Олеся Ульяненка, коли його книгу було заборонено Нацкомморалі. Не словами допоміг. Грошима і справами.
Це і є культурний опір: професійно займатися своєю справою, а не миготіти перед телекамерами і заламувати руки, «уболіваючи» за українську культуру. Нас не побачиш у черзі на отримання грантів та розпилюванні бюджетного пирога, ми не сидимо в комісіях з облагороджування вітчизняного книговидання. Ми справу робимо.
- У яких ви стосунках із сучасною українською літературою? Адже це однозначно не нейтралітет – ви активно впливаєте на сучукрлітпроцес…
- У журналу «ШО» – тираж, котрий спокійно накриває сукупні тиражі всіх українських літературних видань. Ми поширюється по всій Україні, так само в Росії. Журнал «ШО» проводить найбільш представницький у СНД літературний захід – Міжнародний фестиваль поезії «Київські Лаври». Напевно, ми активно впливаємо на сучукрлітпроцес… Іноді ми навіть створюємо його. Щоб у цьому переконатися, приходьте 13-16 травня в Київський Будинок вчителя на п’яті «Київські Лаври». Вхід – вільний. Ви почуєте вірші 120-ти провідних поетів з України, Росії, Білорусі, Грузії, Польщі, США, Німеччини, Бельгії…
- Які, на вашу думку, особливості цього самого сучукрлітпроцесу? Хто-хто, а ви можете багато сказати з цього приводу…
- Я б розділив цей процес на дві категорії. Покоління письменників, що відбулися як автори і володарі дум у радянські часи – більшість із них зайняті «серйозними» справами: політикою, державотворенням, освоєнням грошей на культуру… Деякі, особливо в провінції, продовжують щось писати і мляво видаватися, напівзабуті, недооцінені. Активні – середнє і молоде покоління, саме від них я і чекаю нової якості в українській літературі, самобутнього різноманіття. Чекаю як читач і редактор журналу. Дивує і бентежить наступне: дуже мало авторів працюють у жанрі фантастики та детективу. Можна по пальцях перерахувати. А це ж благодатні, популярні жанри. Сучасна українська літературна критика – у зародковому стані. От за що я спокійний, то це за поезію – багато чудових, різнопоколінних імен… Сукупно – справи не такі вже й кепські. Ми спостерігаємо процес бродіння молодого вина. Хочеться, звичайно, прочитати український роман європейського рівня. Побачити в Нобелівських лауреатів українського письменника.
- Якби вам доручили сформулювати меседж усім сучасним українським письменникам, як би він виглядав?
- Бути самим собою. Тікати від політики. Написати книгу, за яку тобі самому не соромно. Щодня вичавлювати з себе по краплині «жлоба», «хохла», «куркуля»… Світ прекрасний. Бог є. І він – у тобі.
- Чи маєте ви улюблених письменників? Кого перечитуєте довгими зимовими вечорами?
У мене є набір письменників, яких я обов’язково перечитую раз на рік – Гоголь, Сарамаго, Гордер, Довлатов, Маркес, Дік… Такий от «вітамінний комплекс» – оздоровчий. Як писав Бродський – це мій «засіб боротьби із задухою»…
Спілкувалася Атанайя Та, «Друг Читача»
Біографічна довідка
Олександр Кабанов
Народився 1968 року, закінчив Херсонську морехідну школу та факультет журналістики Київського університету, працює в сфері реклами та журналістики. Автор восьми книг віршів: «Тимчасова прописка» (1989), «Час літаючих риб» (1994), «Ластівка» (2002), «Айлов’юга» (2003) та ін., а також численних публікацій у газетній та журнальній періодиці, в Інтернеті. Вірші перекладені на українську, англійську, грузинську, німецьку і голландську мови. Лауреат Міжнародної премії ім. Великого князя Юрія Долгорукого (2004), премії журналу «Новий світ» (2005), премії «Планета Поета» ім. Л. М. Вишеславського (2007), Міжнародної Волошинської премії (2009), «Російської премії» (2010).