Дмитро Стус / «Нас із татом мирило КДБ» Син поета Дмитро Стус одержав Шевченківську премію
Дмитро Стус, зустріч призначив у кафе «На Євбазі». Каже, це зручно, бо неподалік редакції «Київської Русі». Уже рік Дмитро очолює цей новий літературний журнал.
Стус прийшов разом із поетом Олексієм Зараховичем. У Дмитра часто дзвонить мобілка. За книгу про батька «Василь Стус: життя як творчість» він отримав премію імені Шевченка. Знайомі вітають, хоч офіційне нагородження відбудеться 9 березня. 
- Виріс я у Святошино, на межі міста й села. Ті — з штахетами, ті — з кастетами. Я був «сложним рєбьонком», — посміхається Стус. Дістає з чорного кисету люльку, запалює. — У
Ти до армії одружився?
- Мені було 18. Оксана закінчувала КПІ. Вона старша за мене. Донька відомих людей,
Василь Стус знав, що народився онук?
- Йому лист прийшов від мами. До тата підійшли й сказали: «Письмо не дадим. Но у тебя внук родился». Це стало причиною одного з батькових зривів. Він за це у «бурі» відсидів. У нього останні роки нервової системи взагалі не було, — каже Дмитро. — Це Леонід Бородін розповідав — російський письменник, що з ним сидів.
У дитинстві батько ганяв?
- У років 4 побив якось. А я йому прокусив палець до кістки. Іншим разом поїхали з татом у Прохорівку. Це помістя Максимовичів, навпроти Канева. Я його тоді добряче дістав. Батько каже: «Все. Лишайся, а я пішов». Я — за ним. Реву: «Со мені, бідному, самому лобити?» Це десь
Пам’ятаєш, як батько прийшов із табору?
- У
Як не парадоксально, нам допомогло КДБ. Прийшли до школи. Батько саме очолив Гельсінкську спілку. Це був грудень
Хто?
- Якийсь чувак у плащі. Директор школи викликав мене. Я розповів, що думаю і про того дядька, й про директора. Із ненормативною лексикою. Хоча я небагато її знав, — сміється Стус. — Тільки найпростішу.
Олексій Зарахович приносить чарки, воду, каву.
- Після того в нас із татом було майже ідеальних п’ять місяців, — продовжує Стус. — Він мені відкрив Ахматову, Пастернака, Гете, Рільке, і я йому вдячний.
Що в дитинстві було найважчим?
- Мамі було дуже важко. Її підтримував дєдя Василь, мамин тато, який мене виховував. Його рідний брат на Житомирщині радянську владу встановлював. У селі Попельня поставили йому пам’ятник. Коли петлюрівці з Києва відходили, мого двоюрідного діда розстріляли. А дідуся його мама викинула у вікно, і він утік.
Як тобі служилося?
- Задовбувало. Служив у стройбаті. Щотижня міняли моє місце служби. Для молодого солдата, «духа», це непросто… На якомусь етапі дійшло до операції. Ну, «очнулся — перелом», — пояснює усміхаючись Дмитро. — Копали трохи ногами. Усіх били, не тільки мене. В армії раз на два тижні мав зустріч із особістом. Пресинг відчувався. Але, коли бахнув Чорнобиль, той же особіст допоміг, щоб я поїхав додому. Я в Хімках служив, у Підмосков’ї. Провідав маму, побачив малого.
А що за операцію ти згадував?
- Пам’ятаю, що мене обмивали. Завезли до медсанчастини. Температура, запалення… Як же воно зветься? Запалення різних вен. Кругом побитий. Температура не збивається. Відправили в шпиталь аж у Іваново.
Після шпиталю до Дмитра приїхала мати. Дали дві доби побачення.
- Ми першу добу перебули. А далі сидимо — пустка, ні про що говорити. Мама каже: «Поїду я додому». Поїхала. Менше, ніж через добу вона приїжджає з тіткою. Повідомляє: «Тато помер». Дали мені десять діб відпустки, й ми подалися до табору, в Кучино Пермської області. Повезли нас на табірний цвинтар. Показали свіжонасипаний горбик. На ньому стовпчик — із бляшаночкою. А на ній кернером вибито номер "9" — дев’ята могила в ряду.
Дмитро після армії подав документи в Київський університет, на філологію.
- Із
Вірші писати не пробував?
- Це було ще до війська. Потім до цього не вертався.
До якихось політичних сил не приєднувався?
- Одна людина пропонувала місце в передвиборчому списку. І певні гроші. Я тоді проявив відвертий цинізм. Сказав посередникові: «Скажи тому чуваку, хай в кінці допише нолик, тоді почнемо говорити». Це десь у
Знову закурює люльку.
Чому люлька, а не цигарка?
- Коли перейшов на люльку, бронхіт минувся. Я граю по вихідних у футбол. А палю здавна. Ще в тата цигарки тягав. Сини теж курять. Але що тут зробиш? Вони вже дорослі. Ярослав учиться на п’ятому курсі КПІ, а Стефан — у
Тривалі заняття Стусом прирікають людей бути не зовсім успішними. Для жінок це важко. Тому я пішов від першої дружини. Три роки живу з другою, Тетяною.
Де?
- У селі Дмитрівка, під Києвом. Жінка купила півхати, а я в неї у приймах. Тетяна — донька вчителів, з Луганщини. Поряд із хатою цвинтар, ліс. У дворі обливаюся холодною водою. Два відра — зранку, два — ввечері. Ще в мене є сад, — згадує Дмитро. — Два роки як посадив. Одне деревце торік дало плоди.
А яке хобі?
- Маю 10 хвилин, — виправдовується Стус, дивлячись на годинник. — У мене ж автобус останній. Хобі? Вогонь. І ліс. Машини нема. Велосипед.
Як сприймаєш вручення премії?
- Приємно, — каже після паузи. — Зроблю ремонт. Спокійніше ставитимуся до того, що Стефанові вступати до вузу. Піде на платне відділення. На економічну кібернетику. Дах перекрию. Якусь «меблю» куплю.
- 1966, 15 листопада — народився в Києві у родині поета Василя Стуса
- 1981 — закінчив 8 класів СШ N 140
- 1981 — вступив до
механіко-металургійного технікуму - 1984 —
хіміко-технологічний факультет КПІ; одружився з Оксаною - 1985 — народився син Ярослав
- 1985, 8 червня — пішов до армії, служив у Росії
- 1988 — філфак Київського університету
- 1991 — народився син Стефан
- 2003 — одружився з Тетяною Щербаченко
- 2006 — очолив редакцію журналу «Київська Русь»
- 2007 — лауреат премії імені Тараса Шевченка
Павло Вольвач, «Газета