Фоззі / «Я не думав, що перша книжка вийде такою суто харківською» (розмова з Сергієм Жаданом)
Жадан: Саш, я ось що подумав: насправді ж «Ели воду из-под крана» зовсім не подібна на те, що ти робиш в ТНМК, загалом — на ТНМК. «Танки» в плані текстів пропонують щось гоголівське, а оповідання в тебе по-тарантинівськи жорсткі й чорно-білі. Ти свідомо не хотів переносити стилістику ТНМК на папір, чи це все спонтанні речі, і про жодну концептуальність тобі не йшлося?
Фоззі: Якби я був музиковєдом, який нормально ставився до ТНМК, то назвав би діяльність гурту одним з прикладів еволюції жителів УССР в напрямку українства. Це як люди, які зустрічали Новий Рік строго під куранти, потім зустрічали два Нових Роки поспіль, їхній раніше, наш вчасно =), а потім зосередилися тільки на нашому Новому Році. Так само і з музикою: спочатку це був прикол а-ля Віталій Бадло у виконанні актора Гоші Арнаутова, потім бажання проявити себе, далі транзитом через більш прискіпливе вивчання шорт-версії історії України самоідентифікація самих себе як українців. Так, з російськомовних родин, але українців.
Зрозуміло, що через такі мозкоструси ми трошки нібито зіграли в кіно «Свой через чужих, чужой среди своих», для Заходу ми були східняками, а для вдома — україноспівочими, але це — теж шлях. Тож, ТНМК — це Танок на майдані Конґо, а MMF — MetaMoreFozzey, я є одним з сімки, причому не наймузичнішим і трошки «шью на дому».
Я не думав, що перша книжка вийде такою суто харківською, але в ході процесу зайвого разу пригадав, що можна людину вивезти з Харкова, але Харків з людини — неможливо. Якось воно такось і відбулося. А над стилем я особливо не замислювався, вийшли такі ніби байки з дитинства. Потім вже простіше стало називати це українським вестерном і підводити усіляке підґрунтя, але в задумі нічого подібного не було.
Ж: Продовжуючи тему сподіванок і несподіванок: як правило, коли представник «шоу-бізнесу» починає писати книгу, слід очікувати, що книга буде саме про шоу-бізнес. Тут ти знову «не виправдав» сподівань. А не маєш ідей стосовно книжки саме про музику, про «танків» та все, що з цим пов’язано?
Ф: Ні, я вважаю, що ми ще замало зробили для того, щоб це описувати. Були спроби серед знайомих написати книжку саме про ТНМК, але я був мовчазно радий, коли вони не матеріалізувалися. Я чесно вважаю, що нам ще багато чого треба зробити. А шоу-бізнес... Це книжки типу Кушніра чи Подгородецького, де всі кумири разом стають купою гнід. В принципі, шоу-бізнес і є таким. Тут після Чигракова важко щось додати — «Говорят, музыканты — самый циничный народ». Тож, певні моменти я використовував і планую чіпляти, але кантом бутси=)
Ж: Я чому про це питаю — мені б особисто цікаво було почитати про «харківський період» вашої кар’єри. Ви ж, наскільки я розумію, ще застали рештки «Харківської рок-школи», бачили все це середовище зсередини, середовище, яке зараз фактично зникає — Коротков, Сер. Пам’ятаю слухав вас десь у середині 90-тих, ще далеко до «Рути», і ви тоді грали, здається, якийсь рок, ні? Ти можеш щось узагалі розповісти про ті часи?
Ф: Ми могли лише мріяти про те, щоб обертатися в високих колах харківського рок-н-ролу. ТНМК грали в ДК ХТЗ на «Юных звёздах Харькова» й писали альбоми в консерваторії. Все. Десь там був центр міста, де можна було випадково зустріти Сера чи Короткова в метро, десь там Чіж пив на Сквозняке, але я чисто теоретично знаю, де той Сквозняк був.
Ж: Повертаючись до книги: мені здається ти дуже вдало передав оцей-ось «дух 90-тих»: час героїв (мабуть не випадково виникла і ця геніальна ідея оформити книгу «ковбойцями»). Це, мабуть, те, про що ви співаєте в пісні «Іво Бобул» — потреба такого героя. Загалом, що, по-твоєму, відбувається з сьогоднішніми героями? Ти можеш написати подібну ж книгу, але про 2000-ні? Буде в цьому випадку про кого писати?
Ф: О, так ти читав?=). Приємно. В книжці про нульнульні роки доведеться вже писати по політиків, а мені б цього не хотілося. Це вже інші часи, інша Україна, чистий бізнес. Мені самому не подобається, коли радіо зухвало потакає слухачам, ідеалізуючи 90-ті, але вони видалися дійсно більш яскравими. А у випадку з Україною так взагалі.
Ж: Ну може тоді нам справді потрібне якесь таке повернення в 90-ті, коли з’являлись справжні герої. Всі, до речі, говорять, що 90-ті так чи інакше повертаються. Що ти про це думаєш?
Ф: Тут справа не в героях, а в тому, що тоді великий павук помер і кожний куточок печери був вимушений дбати про себе власноруч. А там вже кого куди винесло. А так все хвилями, ніби в комсомольській правді наприкінці 80тих був смішний колаж, де на прикладі Рінго Старра показувалося, як змінювалися зачіски і що зараз (тобто тоді) Старр виглядає так само, як і 20 років тому.
Ж: А ви не думали в музиці зробити якийсь подібний проект? Якісь «гангстерські балади»? У вас постійно виникають якісь алюзії на гангста-реп чи на появу якихось дивних персонажів у піснях, але щоби зробити саме балади з персонажами і подіями?
Ф: Події були і, сподіваюся, будуть. Але така конкретика краще виходить у Ноггано. Мені ближче щось трошки інше. Хоча брешу, одне щось подібне записав для сольника, «Дім біля води» називається.
Ж: Знову ж таки, про ковбоїв: твої оповідання не автобіографічні. З одного боку, це дуже прикольно, бо нині більшість письменників пишуть про себе, а з іншого боку, думаю, ти би міг розповісти щось у подібній стилістиці й про себе, хіба ні? Є якісь історії, які б ти міг додати до книги?
Ф: Ні, власних цікавих не було. Як пишуть в рецензіях на ігри — «фантастичний шутер від третьої особи». Зрозуміло, що я на щось спирався, якихось знайомих з їхніми використовував, але здебільшого втемну. З кожного щось висмикнув, ось і набралося трошки на історію.
Ж: А чому? Не хочеш? Чи якийсь психологічний бар’єр? Ти ж розумієш, що так чи інакше є певна кількість людей, яким цікаво буде читати про все, що з тобою пов’язано? Скажімо, твої колонки до «Фокуса» — вони ж такі жеже-шні, щоденникові. Не думав написати цілу книгу таких речей?
Ф: Для таких речей існує жж, але журнал без каментів — не те. Без зворотного зв’язку це вже будуть мемуари, а до них ще пхати і пхати.
Ж: Просто мені здається, саму цю тему з ковбоями, з солдатиками, якими ми грались у дитинстві, можна якось продовжити, ні? Ти справді пам’ятаєш своїх «ковбойців»? Бо я своїх дуже добре пам’ятаю. Як співав Шнур, «Я люблю только вестерн и китч. Привет тебе, Гойко Митич!»
Ф: Всіх солдатиків пам’ятаю, навіть була дурна ідея в наступній книжці використати індіанців, але зусиллям волі вдалося від цього відмовитися. А Гойко Мітіч був трошки лівуватий, економ-пропозиція, так би мовити. Він міг би спокійно проїхатися в масовці «Человека с бульвара Капуцинов». Ніхто з «Дедмена» схожий на справжнього, а Клінт Іствуд крутіший за всіх індіанців.
Ж: Слухай, зараз ти скажеш, що я вигадую, але чесно хотів запропонувати тобі використати для оформлення наступної книжки індіанців. Чесне слово. Ідея, схоже, сама напрошується. Може справді індіанці нагадують персонажів із двохтисячних — такі собі мешканців резервацій, скальподери, як ти вважаєш?
Ф: Тоді б це був якийсь серіал, щось на кшталт Маргоші. Дуже хотілося, але певний датчик спрацював, що не треба. Хоча це зовсім не означає, що до цих моментів не можна буде повернутися згодом=). А в другій книжці фетиш зовсім в іншому, а саме в шапочці-пєтушку «WinterSport».
Ж: Є така річ, як «проблема другої книжки» (та, мабуть і «проблема другого диску» теж існує) — це коли після першого успішного релізу є велика ймовірність того, що другий реліз загубиться.
Ф: Я б не називав першу надто успішною, але вже під час «написання» другої розумів, що вона може сприйматися важче за крайню. По реакції обох редакторів бачив. Мабуть, образився б, але досвід вже є, я по платівках бачу історію ставлення до номерного продукту: ставиш собі більш важкі завдання, більшість не реалізуєш, але кудись рухаєшся, я так собі бачу. А по колу робити що пісні, що «разікі» я не зможу, навіть якщо дуууже захочу.
Ж: Ти, наскільки я знаю, пишеш другу книжку. Ти вже знаєш, якою вона буде?
Ф: Я навіть знаю, коли вона вийде=) Сподіваюся, що станеться рівно за місяць з моменту надсилання цього файлу, тобто 22 квітня.
Ж: Але цікаво: ти далі робиш те, що тобі подобається, чи все-таки якось слідкував за реакцією на «Ели воду», читав усі ці статті про тебе, робив висновки і вносив поправки?
Ф: Зрозуміло, що читав всі рецензії з каментами. Чесно скажу, чекав на більш жорстоке ставлення, не мені тобі розповідати про «выслугу куртуазных лет». А слухався тільки Максима Віхотя і Завена Баблояна, які поступово підчищали дєбрі. Мене вже почало заносити, а вони повертали на місце. Довелося навіть відкидати частину матеріалу, а це — серпом по яйцам.
Ж: Загалом, можеш щось сказати про своє враження від «літературного середовища», наскільки воно виявилось цікавим чи нецікавим?
Ф: На певній відстані дуже нагадало КСП в університеті — гроші не ходять, всі ніби світлі, але стосунки легшими від цього не стають. Можливо, помиляюся. Є багато україн, багато київів і більшість з них тупо не перетинається між собою.