Юрій Андрухович / «Таємниця» і несподіванка – два в одному (назирці за новою книгою Юрія Андруховича)
Думаю, вихід у світ цієї книги став несподіванкою для багатьох. І для певної групи людей — неприємною. Надто вже багато лузерів від літератури звикли за останні роки насолоджуватися вимріяним образом Юрка Андруховича в ролі таких собі святих літературних мощів, закам’янілого талісману українського літпроцесу, від якого годі вже чекати чогось свіжого, креативного та й просто не гіршого за ранні твори.
Але й ті, хто вживає прізвисько «Патріарх» не зі злою насмішкою, а з добродушною та шанобливою іронією, вже встигли звикнути до зміни паном Юрком напрямів діяльності й покірно насолоджувалися музичними проектами, перекладами, публіцистикою та перечитуванням старих і любимих текстів. І не дивно — адже з виходу в світ «Дванадцяти обручів» минуло вже чотири роки. Аж тут цілком несподівано з’явилася «Таємниця».
В межах туру містами України Юрко Андрухович заїхав, ясна річ, і до Дніпропетровська, де не далі як вчора презентував новий роман. Майже вщерть заповнена зала театру Шевченка стала найкращим доказом ажіотажу навколо події.
Та, власне, щодо слова «роман»: сам автор, як уже всім, думаю, відомо, визначив жанр свого твору як «замість роману», про що і повідомив читачеві прямо з обкладинки книжки. Нагадаю, що текст нібито являє собою опрацьовані Юрком Андруховичем записи семиденного інтерв’ю, яке взяв у нього загадковий німецький журналіст Еґон Альт. Взяв — і таємничо загинув через кілька днів у безглуздій автокатастрофі.
Від цієї історії так і тхне містифікацією, скажете ви, і будете не самотні в своїй недовірі. Певно, серед українських читачів знайдеться небагато романтиків, які повірять в існування Еґона Альта і в його трагічну смерть. Але це не важливо. Навіть якби його не було, Юрію Андруховичу варто було б його вигадати. А потім вбити — щоби заволодіти таки безцінними записами.
На те є кілька причин.
По-друге ж — саме такий текст треба було написати зараз Юркові Андруховичу. Зараз, коли писати серйозні мемуари ще рано, але процес переосмислення свого життя дається якнайкраще і якнайповніше. Зараз, коли переосмислювати, власне, вже є що і коли цей процес самому автору дуже й дуже потрібний. В результаті цього компромісу між бажанням і потребою народилася не статечна оповідь про роки буремної юності давно споважнілого класика — ні, народилася слухняна й
До речі, про питання. Під кінець зустрічі їх надійшло безліч, і — за попередньою домовленістю із залом — пан Юрко відповів на першу двадцятку. Чесно кажучи, щиро пораділа за розшарованість аудиторії, яка прийшла послухати Андруховича вживу: вона включала як тих, кого невідомо з якого дива цікавило ставлення пана Юрія до Семюеля Беккета, так і тих, хто був свято переконаний, що роман «Непрості» належить його перу. Схоже, українська література дедалі впевненіше стає не кулуарним явищем.
Що скажу в підсумку: на презентацію я йшла власне за текстом, з невгамовною цікавістю, що ж може створити тепер ця неймовірно знана людина на своєму літературному Олімпі. І текст мені сподобався — прямо одразу, з перших фраз, зі сцени, з кількох блискучих, але не таких і довгих у порівнянні з усім
Замість постскриптуму :)
Як ведеться, читаннями в театрі Шевченка справа не обійшлася — вже по дев’ятій в
Вікторія Наріжна, фото Олександра Кузьмюка