Юрій Андрухович / «Таємниця» і несподіванка – два в одному (назирці за новою книгою Юрія Андруховича)

Думаю, вихід у світ цієї книги став несподіванкою для багатьох. І для певної групи людей — неприємною. Надто вже багато лузерів від літератури звикли за останні роки насолоджуватися вимріяним образом Юрка Андруховича в ролі таких собі святих літературних мощів, закам’янілого талісману українського літпроцесу, від якого годі вже чекати чогось свіжого, креативного та й просто не гіршого за ранні твори.

Але й ті, хто вживає прізвисько «Патріарх» не зі злою насмішкою, а з добродушною та шанобливою іронією, вже встигли звикнути до зміни паном Юрком напрямів діяльності й покірно насолоджувалися музичними проектами, перекладами, публіцистикою та перечитуванням старих і любимих текстів. І не дивно — адже з виходу в світ «Дванадцяти обручів» минуло вже чотири роки. Аж тут цілком несподівано з’явилася «Таємниця».

В межах туру містами України Юрко Андрухович заїхав, ясна річ, і до Дніпропетровська, де не далі як вчора презентував новий роман. Майже вщерть заповнена зала театру Шевченка стала найкращим доказом ажіотажу навколо події.

Та, власне, щодо слова «роман»: сам автор, як уже всім, думаю, відомо, визначив жанр свого твору як «замість роману», про що і повідомив читачеві прямо з обкладинки книжки. Нагадаю, що текст нібито являє собою опрацьовані Юрком Андруховичем записи семиденного інтерв’ю, яке взяв у нього загадковий німецький журналіст Еґон Альт. Взяв — і таємничо загинув через кілька днів у безглуздій автокатастрофі.

Від цієї історії так і тхне містифікацією, скажете ви, і будете не самотні в своїй недовірі. Певно, серед українських читачів знайдеться небагато романтиків, які повірять в існування Еґона Альта і в його трагічну смерть. Але це не важливо. Навіть якби його не було, Юрію Андруховичу варто було б його вигадати. А потім вбити — щоби заволодіти таки безцінними записами.

На те є кілька причин. По-перше, завдяки передчасній загибелі Еґона Альта український читач отримав нарешті цікавий за формою текст. Подібним делікатесом вітчизняні письменники не балували його вже давно. Нарешті читача втягнуто у пригоду, нарешті текст оживлено таємницею, нарешті можна відчути присутність чогось містичного і загадкового просто шкірою — варто тільки собі дозволити. Принаймні саме таке розкішне занурення в нереальність пережила я, разом із кількома сотнями інших книгоманів дослухаючись до скрипучого диктофонного запису, де незрозумілою мені німецькою неспішно розмовляли пан Юрко і чийсь незнайомий чоловічий голос. Нарешті читачеві подарували захопливу гру.

По-друге ж — саме такий текст треба було написати зараз Юркові Андруховичу. Зараз, коли писати серйозні мемуари ще рано, але процес переосмислення свого життя дається якнайкраще і якнайповніше. Зараз, коли переосмислювати, власне, вже є що і коли цей процес самому автору дуже й дуже потрібний. В результаті цього компромісу між бажанням і потребою народилася не статечна оповідь про роки буремної юності давно споважнілого класика — ні, народилася слухняна й по-дитячому щира відповідь на поставлені чиїмось незворушним та іронічним голосом питання. На питання, на які інколи й не хочеться відповідати.

ж — саме такий текст треба було написати зараз Юркові Андруховичу. Зараз, коли писати серйозні мемуари ще рано, але процес переосмислення свого життя дається якнайкраще і якнайповніше. Зараз, коли переосмислювати, власне, вже є що і коли цей процес самому автору дуже й дуже потрібний. В результаті цього компромісу між бажанням і потребою народилася не статечна оповідь про роки буремної юності давно споважнілого класика — ні, народилася слухняна й по-дитячому щира відповідь на поставлені чиїмось незворушним та іронічним голосом питання. На питання, на які інколи й не хочеться відповідати.

До речі, про питання. Під кінець зустрічі їх надійшло безліч, і — за попередньою домовленістю із залом — пан Юрко відповів на першу двадцятку. Чесно кажучи, щиро пораділа за розшарованість аудиторії, яка прийшла послухати Андруховича вживу: вона включала як тих, кого невідомо з якого дива цікавило ставлення пана Юрія до Семюеля Беккета, так і тих, хто був свято переконаний, що роман «Непрості» належить його перу. Схоже, українська література дедалі впевненіше стає не кулуарним явищем.

Що скажу в підсумку: на презентацію я йшла власне за текстом, з невгамовною цікавістю, що ж може створити тепер ця неймовірно знана людина на своєму літературному Олімпі. І текст мені сподобався — прямо одразу, з перших фраз, зі сцени, з кількох блискучих, але не таких і довгих у порівнянні з усім «замість-романом» уривків. І я не сумніваюся, що він сподобається і вам — хоча б тому, що сягати в глибини чужих таємниць приємно та цікаво навіть найвихованішим з нас.

Замість постскриптуму :)

Як ведеться, читаннями в театрі Шевченка справа не обійшлася — вже по дев’ятій в «Рок-кафе» розпочалася вечірка за участі Юрія Андруховича і Сергія Жадана, який, до речі, взяв на себе тяжку для печінки й психіки роль супроводжувати повернення патріарха в якості дотепного й не менш іронічного, ніж Еґон Альт, ведучого його вечорів. Проте в «Рок-кафе» обоє митців виступали вже в ролі поетів, і не просто виступали, а були піддані тяжкому випробуванню — читанню під цілковито імпровізовану музику (з Юрком Андруховичем імпровізував гурт «Вертеп» в особі Олексія Сосницького та Миколи Константінова, а з Сергієм Жаданом — dj Нікольський). Імпровіз пройшов на ура; особливо комфортно в такому форматі почувався пан Юрій, який, як він зізнався ще в театрі — в юності мріяв мати власний рок-гурт, який звався б «Вертеп»… Не знаю, чи можна вважати, що того вечора частково збулася його мрія, але фронтмен із Андруховича вийшов пречудовий.

Вікторія Наріжна, фото Олександра Кузьмюка