Дмитро Дроздовський / «Чуже», «Інше», «Своє»
Улітку в Лос-Анджелесі проходила XVIIIМіжнародна наукова конференція з нових напрямів у гуманітаристиці («Onnewdirectionsinthehumanities»). Перебуваючи по той бік Атлантики, маєш змогу відсторонено проаналізувати те, що сьогодні відбувається в Україні й порівняти із зарубіжним досвідом. Проте й там, на іншому континенті, наздоганяють привиди минулого… І тоді, порівнюючи кризи й успіхи двох країн, доходиш висновків про кардинальну розбіжність криз в Україні та американському світі.
Україна: погляд з «трансатлантичного експресу»
Якщо говорити про Україну, то в нас найстрашніша криза, як відомо, має соціогуманітарну природу. І на цьому тлі економічні та фінансові негаразди не видаються настільки загрозливими. Так сталося, що на цій конференції в Лос-Анджелесі була ще одна учасниця, яка походить із України (з Криму), хоч вона була представлена як учасниця з Греції (позаяк наразі навчається в Докторській школі в Салоніках, студіюючи грецьку літературу). Наші дискусії вийшли доволі цікавими. По-перше, у новому середовищі людина має менш потужний зв'язок зі своїм соціокультурним контекстом, а тому на поверхню виходять ті базові константи людської свідомості, за якими можна визначати соціоетнічну особливість людини. Звичайно, не буду узагальнювати, проте, як на мене, шановна представниця з Криму, озвучивши виміри власної ідентичності, певною мірою унаочнила й кримську ідентичність.
Усі важливі аспекти цієї ідентичності можна схарактеризувати через такі вектори: 1) Крим — це російська земля; 2) Росія — правонаступниця Київської Русі; 3) більша частина населення Росії — слов’яни, а тому Україна й Росія — братні слов’янські народи; 4) державність та історичність української нації — під великим питанням; 5) Голодомор — результат неврожаю, а тому говорити про нього як про акт цілеспрямованого геноциду з боку Сталіна в Україні не випадає; до того ж від Голодомору значно більше постраждали регіони в Росії; 6) у 30-і роки в Україні загинуло на Соловках, посеред Сандормоху, стільки ж інтелігенції, скільки і в Росії; 7) Помаранчева революція — одіозна ілюзія, інспірована Америкою; 8) американці (зокрема під час навчань «Сі-Бриз») провадять спецоперації в Україні, орієнтовані на розкол між Росією та Україною. Насамкінець можна сказати, що Крим сьогодні прагне лише одного — повернутися в обійми Росії, звідки незаконно був вирваний. На думку моєї колеги, Україна за часів Ющенка почала провадити агресивну політику в плані «українізації», чим зумовила знову розкол між українськомовними та російськомовними сегментами населення.
Попри всю критику попереднього режиму і, зокрема, Віктора Ющенка, все ж таки важко не погодитися з тим, що з 2005 року Україна взяла курс на європейську інтеграцію та на утвердження себе у світі як європейської нації. Так, було зроблено чимало дурниць і прорахунків у адміністративній політиці, шанс Помаранчевої революції було втрачено безповоротно. Але, порівняно з теперішньою державною політикою, Україна прагнула утвердити свою національну ідентичність.
Для моєї ж кримської колеги саме поняття «ідентичність» постає також чимось надуманим (хоч воно увійшло в науковий обіг у багатьох національних терміносистемах світу). Проте що й говорити, коли Голодомор уважати вигадкою України, покликаною погіршити стосунки з Росією. Мене здивувало хіба що досить тверезе ставлення представниці Криму, яка мала можливість порівняти життя в Україні та Європі, до нинішньої влади й нинішнього Президента. Це ставлення також доволі скептичне: Крим не підтримує нинішньої державної політики, в якій хоч і наявний пріоритетний «діалог» із Росією, проте в самій країні за кілька місяців усе стало з ніг на голову. І часи Леоніда Кучми видаються справжнім українським ренесансом. Це міркування має свій сенс, якщо згадати, що до влади Віктору Януковичу допоміг прийти саме Віктор Ющенко, який припустився величезних кадрових помилок, фатальних для української історії. Що ж тепер соціогуманітарний простір в Україні знову перекроюють, історію переписують, виставляють нові пріоритетні завдання для Інституту національної пам’яті. Мовляв, не лише трагічними сюжетами потрібно займатися, а враховувати й позитивний досвід, орієнтуючись на здобутки Мечникова, Ландау, Корольова, Довженка…
Міфи: свої й чужі
Проте чомусь за ці 19 років Україна так і не стала монолітною в плані «українськості». Україна усвідомила інакшість Криму, проте Крим так і не опанував української мови, хоча формально в усіх школах АРК викладають українську мову та літературу. Зізнаюся, що в наших дискусіях я все ж таки перейшов на російську мову спілкування, чим іще більше спантеличив колегу. Існує ж бо міф, що Голодомор і трагічний погляд на Україну — це «біда» українськомовних. Тож одразу почув здивування й запитання у відповідь: якщо ти говориш російською, то як ти можеш говорити, що Україна пережила Голодомор, спланований у Кремлі? Що якийсь «засланий козачок» Ґарет Джонс прилетів у Юзівку, щоб записати свідчення про цю трагедію? Зрештою, специфіка кримського мислення в тому, що всі подібні твердження одразу піддаються сумніву: чого це британець раптом приїхав до України? Що ж то йому треба було? Певно, він таки британський шпіон, який навмисне працював на підрив стосунків між Кремлем і Україною…
Що можна сказати у відповідь? Хіба лише те, що така свідомість виростає з численних міфів, які не можливо знищити одномоментно, позаяк вони сконструйовані потужною медійною системою. ЗМІ в Криму працюють саме на творення такої кримської «ідентичності», яка вбачає себе у пріоритетному полі російських цінностей. І Крим наразі, волаючи про утиски й українізацію, не збирається ставати на позицію поваги до української культури. Ми знаємо українські народні пісні, діти часом у гуртках танцюють українські танці — от і весь соціокультурний простір, яким Україна обмежена в Криму. Україна — це рустикальний, хуторянський світ, світ села, який ніколи не зможе дорівнятися до своїх інтелектуальних колонізаторів. І головне, що вже молоде покоління кримчан не усвідомлює потуги української катастрофи в 30-ті роки ХХ століття, коли верхівка української інтелігенції (митців, письменників) було дотла знищена в таборах.
З таких наперед заданих установок не може виникнути діалог. Все ж таки той факт, що я перейшов на російську, змусив колегу замислитися над тим, а чи, може, і справді в українській історії є те, чого я не знаю. Був іще один доволі промовистий факт. Після завершення одного секційного засідання ми підійшли привітатися до професорки філософії з Російської академії наук. Вона одразу запитала, звідки ми приїхали на конференцію. Коли моя колега відповіла, що з Криму, то це не викликало значного здивування. Але коли я сказав, що представляю Національний університет «Києво-Могилянську академію» та журнал світової літератури «Всесвіт», то одразу почув у відповідь: «И как же вы там, бедные, страдаете в Киеве из-за вытеснения русского языка!!!». Я ж одразу відповів, що ми не страждаємо, бо для більшості з нас рідна мова — українська. Цей факт «поверг проффесора в дикий ужас»; вона якось так манірно схопилася за голову і відсахнулася від мене, не знайшовши, що сказати у відповідь українському зухвальцю. Цей факт навіть спантеличив мою колегу з Криму: гаразд, вони у Криму говорять російською, але нехай собі в Києві хтось говорить українською. Чому ж це викликає таку агресивну реакцію в російських колег? Невже всі ці дискусії про втручання Росії в український гуманітарний простір — правда, а не вигадка. Зрештою, перебування в Греції допомагає усвідомити, що в Європі кожна нація, кожен регіон завжди шанобливо ставиться до Іншого. Натомість у Криму до української мови на вулиці (зокрема в Севастополі) ставляться вкрай агресивно, що аж ніяк не відповідає європейській практиці. Невже зустріч між начебто інтелігентними представниками України і Росії має розпочинатися зі звинувачень із боку Росії, що ще не вся Україна перейшла на російську систему координат?