Лесь Подерв’янський / Чужий серед чужих: мат в українській літературі
Чужий серед чужих: мат в українській літературі
Передмова
Тих, у кого нецензурна лайка викликає алергійний шок, велике прохання якомога швидше рятуватися втечею — авторці б дуже не хотілося відповідати за нанесену чийомусь життю чи здоров’ю шкоду. Ні, сама вона не збирається висловлюватись у
Даний есей у вигляді доповіді вже обговорювався публічно і посприяв виявленню у декого з присутніх старої доброї радянської риси: «не читав, але впевнений, що це огидно». Хотілося б запобігти такому прикрому повороту подій, і тому авторка звертається до кожного зі своїх потенційних читачів з проханням:якщо ви не знайомі з драмою Леся Подерв’янського «Казка про Рєпку», яка береться тут до розгляду як зразок, або читали її достатньо давно — будь ласка, прочитайте твір уважно перед споживанням тексту, розміщеного нижче. Інакше всі зусилля були марними. Заздалегідь дякую за співпрацю!
Дванадцять повних років минуло з того щасливого дня, коли совєтська доба нарешті остаточно віддала Богові (чи то чортові?) душу, полишивши нас будувати своє життя без втручання «твердої руки» або ж «єжових рукавиць». Українське суспільство на повні груди захлинулося свободою, і хоча декому та свобода, неначе
Проте деякі менш радикальні, але не менш шкідливі підходи
Час, безумовно, привніс у цю самозречену борню дещо нове. Якщо раніше захоплено таврували «антисавєтчину» та буржуазний націоналізм, то нині перейшли на те, чого в Совєтах просто не було — на секс і мат.
Як наше академічне літературознавство у більшості своїй реагує на змалювання сексуальних взаємин — то є тема для окремої розмови, хоча нам вона теж була б не зайвою, оскільки в творах сучасних авторів мат і секс нерідко крокують
І, безумовно, мат як червону ганчірку. Для критиків та університетських викладачів. Бо ж наряду із сексом, він є тією дивовижною містичною силою, з’ява якої у друкованому тексті, наче вивірене роками шаманське закляття, вмить позбавляє компетентних, шанованих фахівців як здатності до зваженого аналізу, так і наукової етики (не говорячи вже про те, що діється з некомпетентними і не дуже шанованими…).
Аналізувати твори, написані з використанням мату, у нас не
Треба завважити, що питання доцільності або надлишковості використання ненормативної лексики в тексті найчастіше взагалі не обговорюється, оскільки вважається, що мат у творі української літератури доцільним бути в принципі не може.
Доводити цю тезу беруться за допомогою різних аргументів, і якщо відкинути з їх числа твердження на кшталт «етого нє может бить, потому шо етого нє может бить нікогда», то отримаємо приблизно наступне.
Мату не місце в українській літературі, бо то є лайка, привнесена росіянами, та й то ще не їхня власна, і взагалі не слов’янська, а якась там
Супроти подібних заперечень, як правило, виростає наступний аргумент. Мату не місце на сторінках літературного твору, оскільки справжній письменник — завжди борець за чистоту мови, носій духовності, споконвічних традицій і, неодмінно, творець високоморального ідеалу, що то на нього згодом рівнятиметься все просвітлене українське суспільство. Отож, щедрим жестом звично робимо з літератури служницю народу, здійснюючи в такий спосіб семимильний крок назад, а значить — у бік регресу. Адже в естетиці ані модернізму, ані постмодернізму — а інтелектуальний простір останнього сторіччя належав найбільшою мірою їм! — немає місця диктату соціальних потреб, а є місце світові, побаченому нами крізь автора, і якщо в тому світі забагато потворного, то це аж ніяк не вказує на те, що потворний сам автор, а лише на його загострене відчуття дисгармонії. Та, зрештою, і старий добрий реалізм (безумовно, у своєму нехворому, нескаліченому вигляді), за самою суттю своєю також не може перетворити літературу на програму національного відродження, бо покликаний без викривлень віддзеркалювати реальність з усіма її принадами і пороками — і абсолютно незрозуміло, чому з них необхідно виключити таку популярну на пострадянському просторі ваду, як брутальна манера висловлюватися!
Деяку опозицію першим двом тезам складає твердження, що його часто чуєш від ліберальніших представників літературознавчої науки: мовляв, мат доречний у мовленні відповідного персонажа, але аж ніяк не прийнятний в устах автора. Цей підхід є менш категоричним, більш обґрунтованим, і тому потребує докладнішого розгляду. Отож, з метою з’ясувати його правильність зокрема, а також і деякі передумови появи мату в українській літературі взагалі, пропонується проаналізувати один з творів, можливо, найбільш скандального і, що вже точно, найбільш нецензурного з наших авторів — Леся Подерв’янського.
Чимало критиків цю постать взагалі не бажають відносити до літератури, говорячи про неї з максимальною гидливістю, на яку тільки здатні люди, звиклі впродовж всієї кар’єри вирішувати на сторінках наукових праць, яких саме «подонків» і коли саме варто викидати «на смітник історії». А все ж не викликає сумнівів, що Лесь Подерв’янський — явище в сучасній українській драматургії
Перед нами, як, власне, добре зрозуміло вже з самої назви, алюзія з російського фольклору, переспів добре відомої казочки про непересічну силу колективної праці. Той, хто придивиться уважніше, а ще, можливо, знатиме інші твори пана Леся, перебуваючи в курсі його найпродуктивніших тем та найчастіше розроблюваних образів, вже на цьому етапі невблаганним нюхом критика відчує — справа буде не без рідного «совка».
І, як на автора цих рядків, виявиться цілком правий. Бо, звісно, можна зупинитися на радо висловлюваній вже й раніше думці, що «Казка про рєпку…» — разом з усіма іншими творами псевдодраматурга — лише епатажна фантасмагорія, переповнена в ім’я ефектності брудною примітивною лайкою та гіпертрофовано натуралістичними персонажами, що це є галерея нечувано огидних покидьків, витворена хворою уявою автора на потіху перезбудженій фантазії його читачів… і так далі у тому ж самому ключі.
І треба зазначити, що все сказане, попри
Отож, спробуємо роздивитися краще в тому смердючому і гнилому краю, у який десантує нас смілива митецька фантазія. Що це за місце? Що за час? Пильний аналіз тексту примушує схилитися до думки, що перед нами не просто альтернативна реальність, а радше альтернативна модель майбутнього, причому не деінде, а на пострадянській території. Ну хоча б взяти наступну ремарку: «Хата Свирида Опанасовича — забацане місце, куди рєдко ступа культура. З вікна, затягнутого бичачим пузирем, можна побачити грязюку, дощ, бурю, а також мороз. Інколи, в ритмічному оскаженінні, з диким завиванням і карканням, мимо вікна проносяться зграї ворон, драконів, крилатих клопів і летючих пацюків. В ці хвилини в хаті темніє. Посеред хати сидить Свирид Опанасович у валянках і
Важко сказати, в якому саме, але те, що світ встиг незлецьки змінитися — це точно. І цей новий світ — а, точніше б сказати, інший, бо нове завжди автоматично асоціюється з кращим, оновленим -Подерв’янський виписує дуже вдало, не прямо, а за допомогою натяків, деталей, побіжних реплік персонажів. Причому виписує не просто так, а з невблаганною сатирою, з постійним карикатуванням тих ідеалів, що полонили серця задивлених в світле майбутнє радянських громадян у часи «развітого» і не дуже соціалізму.
В цьому світі наукові інститути займаються конструюванням живих істот і… дослідженням калу. В першому так легко пізнається патологічне прагнення радянської науки підкорити матінку природу, повернути ріки, розлити моря і накоїти іншої подібної дурні, в дитячому якомусь сліпому щасті від усвідомлення своєї сили не зважаючи на те, що після нас — і «потоп», і «трава не рости», і багато інших рукотворних катастроф. Так само і славні науковці з Лесевих сторінок анітрохи не турбуються про те, що їхні інститути здатні розробляти лише неповноцінних потвор; навпаки, під цей факт за давно спожитою звичкою підводиться могутня теоретична база: «Розумієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами.
Дістається й звичці милих наших дідусів та бабусь — тих, кому від «сов’єтов» найбільше й дісталося! — плакати гіркими сльозами за тим простим і зрозумілим життям, яке було у них колись. В драмі цей соціокультурний парадокс (а може, навпаки, закономірність, якщо добре роздивитись) постає в
Взагалі в цій драмі образ «гімна», або, як висловлюються псевдоосвічені псевдонауковці Саломон Самсонович і Африкан Свиридович, «кала», є, як би незвично не звучало це, напрочуд символічним. Він часто зустрічається і в авторських ремарках, і в мовленні персонажів. Кал використовується як нюхальний тютюн, кал називають «шляхом в майбутнє», в ньому вбачають ледь не першооснову буття: "Розумієте. Мурзік Васильович, кал — дуже цікава штука. Ви помітили, шо людина, коли посре, завжди оглядається, шоб побачити, скіки вона насрала і якої якості кал. Їй цікаво, а цікавість — це шлях в майбутнє. " Треба відзначити одну яскраву деталь: саме під час полеміки з Мурзіком, в якій Саломон Самсонович відстоює важливість для розвитку людини кала і «уродів», шановний дослідник «маленькою паличкою зчищає з рєзінового комбінезона гавно» . Як не згадати оруеллівське «двоєдумство»: захоплено оспівуючи бруд, ми мимохіть намагаємося від нього відчиститись. Хіба не в такому «роздвоєнні особистості» проживали життя цілі покоління?
Карикатурними є й більшість персонажів. Це не так характери, як типи. У Вальці ( "Входить Валька, онука Свирида Опанасовича, це здоровенна обізяна, вдягнута у просте, охайне платтячко. " ) чітко впізнається гіпертрофований до неможливості радянський тип ідеальної жінки (згадаймо фільми
Візьмемо образ Мурзіка — перед нами ніхто інший, як дрібний радянський службовець, повний зворушливої поваги до себе та усвідомлення власної можновладності. Здається, саме такі асоціації викликає авторська ремарка, пов’язана з його появою: «Входить Мурзік. здоровенний сибірський котяра з шерстю, вусами і всім, чим положено. Від звичайного кота Мурзік відрізняється тіки розмірами, саблезубістю і гарним баритоном. Оба дослідника при виді Мурзіка машинально встають, як це роблять немаючі гідності подчиньонні при виді начальника.» Поводиться Мурзік також відповідно: «(лагідно, але дещо зверхи). Сідітє, сідітє, я етого не люблю. В чьом дєло, Валєнтіна?», На визначений нами підтекст вказує, як бачите, й те, що Мурзік — єдиний персонаж, який говорить не суржиком, а поганенькою (проте дуже пихатою!) російською.
Образи Саломона Самсоновича й Африкана Свиридовича — просто втілена ідея того, що
Африкан Свиридович. От ви напрасно питаєтесь, Саломон Самсонович, найті у Вальки якусь естетику, отталківаясь от антропоморфності.
Саломон Самсонович. Ви говорітє понятнєй, Африкан Свиридович.
Африкан Свиридович. Ну от смотрітє, от ви говоріте, шо Валька некрасіва. А лєбєдь красівий?
Саломон Самсонович. Красівий.
Африкан Свиридович. А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а? Шо мовчите, скуштували хуя? Так і остальноє: лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна. Хулі не ясно?
В хворому суспільстві парадоксів діалог про категорію прекрасного дійсно може початися пропозицією не шукати «естетику, отталківаясь от антропоморфності», а закінчитися запитанням «хулі не ясно?».
Отож, будування моделі світу в цьому творі дійсно відбувається в першу чергу на основі деталей, і навіть ідея всієї драми зосереджена в одній, ніяк не акцентованій репліці. На думку автора даних роздумів, це саме той епізод, задля якого варто ознайомитись з твором, якою б огидною не була для вас нецензурна лексика:
Саломон Самсонович. Щас врем’я таке дурне, у всіх нерви, всі лікуються, якіхось прізраків та фантомів бачать, а я от скіки живу — жодного не бачив. А ви, діду?
Свирид Опанасович . Один раз, як малий був і на леваді кози пас, то з лісу виїзжають четверо, всі на конях, худі і голі. Всі з косами, а в одного ще вєси магазинні. Мабуть, шо по сіно поїхали, тіки от віси нахуя?
Валька. А сіно взвєшивать.
Саломон Самсонович. Та! Та хіба це фантоми, то хуйня, а не фантоми. Якісь казли з дурдому втекли, або ви, діду, десь чарку йобнули, чи укололись харашо…
Свирид Опанасович. Тада цим не увлєкалісь, тада порядок був!..
Апокаліпсис. Адже це відчуття переслідує нас протягом всього твору, заховавшись за матом, похабністю і такою знайомою радянською «побутухою». І ця репліка, задля якої розгортався весь твір, ніяк не акцентована, після неї без жодних пауз продовжується буденний діалог ні про що. І від цього також пробирають мурашки по шкірі: якими мають бути люди, щоб пережити апокаліпсис і не помітити цього!!! А від відповіді стає ще моторошніше: вони мають бути… нами. Драма — про нас.
Ще одна деталь — передостання авторська ремарка: «Свирид Опанасович встає і затика сокиру за пояс. Тепер стає видно, шо ззаду у Свирида Опанасовича стирчить здоровенний рудий хвіст, як у сеттера.» Це — крах останньої нашої надії на те, що зовсім не ми, такі приязні й освічені, опинилися під масками цих огидних, брутальних людей. Бо рудий хвіст, що стирчить ззаду у такого звичайного протягом всього твору діда — це знак. Знак того, що в цьому скаліченому світі нормальних не буває. Нам всім є що зчистити зі своїх гумових комбінезонів.
І автор також певен — відчищання калу триває: «Саломон Самсонович один лишається в хаті. Він дістає з крокодила обісрану паличку і продовжує чистить з себе гівно під удалі звуки старовинної пісні „Дубінушка“, ісполнєнієм якої обично супроводжуються фізичні зусилля любителів колективного катарсису.» Завіса нічого не змінить.
* * *
Важко собі уявити, щоби більшість критиків не відкинула цей есей за тим самим критерієм, за яким натхненно розправляється із
(с) Вікторія Наріжна