Олександр Смик / Територія вільних муз


На чудернацькому стовпі, в який перетворилась всохла магнолія, – духові інструменти. Це музичне дерево облюбували собі пташки та білочки.

Господар садиби (на фото справа) – поет та бард Олександр Смик запрошує гостей на своє обійстя. Розповідає історію цього незвичного місця гостям – письменникам та книгорозповсюджувачам, яких він покликав до Кременця після “Свята книжки” у Радивилові: “Чотири з половиною роки тому дізнався, що тут продається хата. Кременецький модерн, побудована 1926 року. Приїхав, побачив і, навіть не заходячи до середини, сказав: купую”. Продав квартиру у Рівному, і усе, що мав, віддав за обійстя у Кременці. П’ятий рік усю душу, фантазію та зароблені гроші вкладає у реалізацію своєї мрії – створити унікальний приватний Будинок творчості для митців. Нічого подібного у нашій країні немає. Це справжня територія вільних муз: тут пишуть книжки, малюють картини, створюють скульптури, записують музику, знімають кліпи…

Протягом року у садибі Смика відбуваються по чотири-п’ять творчих пленерів, фестивалі, персональні виставки. художники і для себе створюють нові роботи, і для садиби залишають дещо на згадку або на продаж, аби підтримати життєдіяльність “комуни художників”. Тому у картинній галереї, що у Будинку творчості, поруч із роботами відомих майстрів минувшини – полотна сучасних художників. У яблуневому саду (півгектара краси!) сусідують дерева та скульптури. Це єдиний такого роду в Європі сад скульптур.

У першій половині минулого століття ця будівля належала родинам лікарів Вишневських та просвітителів Тушківських. Під час реставраційних робіт теперішній господар намагався максимально зберегти усі особливості будівлі. У вітальні (одна з дванадцяти кімнат) збираються за столом усі мешканці. Є тут де працювати і відпочивати. У будинку за відсутності Олександра господарює Оля Фарина, виконавчий директор Будинку творчості, така сама віддана ідеї “території вільних муз” людина, як і Олександр Смик.

Поет Василь Герасим’юк, який не раз бував тут, назвав садибу “гніздом української аристократії”, а Ігор Римарук залишив тут рукописну книжку віршів, які народилися у Кременці. Олександр пригадує: можна було вийти на ґанок і побачити, як Римарук під деревом декламує вголос щойно народжені рядки: “Я байда, байдикую в гамаку…”.

У будинку є й музей фоторобіт видатного майстра Генріха Германовича. У 30-х роках минулого століття він викладав фотосправу у Кременецькому ліцеї, його фото прикрашали путівники по місту, згодом він завідував фотолабораторією Кременецького музею. Олександр розповів нам історію про те, як Германовичу довелося під час фашистської окупації робити фотографії, які згодом стали свідками на Нюрнбергському процесі. Фотографу дивом вдалося майже неможливе - зберегти дагеротипи фотографій, які свідчили про військові злочини загарбників. Німці педантично слідкували за тим, аби не залишати таких слідів, але фотограф пішов на ризик... “Натискати на кнопку, вдало зловивши момент, може багато хто, - каже Олександр. - Натомість на вчинок здатні одиниці”. Нині ім’я славетного кременчанина включено до “Енциклопедії світової фотографії” (Швейцарія), а оригінали його робіт дивують глибоким психологізмом та очевидним випередженням свого часу.

Сашко жартома пояснює свою невгамовність, фонтанування ідеями та гіперактивність своїм прізвищем, яке заперечує стан спокою. Без допомоги держави, без спонсорів утримує Смик свій Будинок творчості. Йому, каже, щастить на таких самих творчих людей, як він, вони й допомагають підтримувати “Територію вільних муз”.


Фото автора та Оксани Прохорець

м. Кременець

Тернопільської обл.

На фото: За столом у вітальні: Надія Мориквас, Ольга Фарина, Петро Яценко, Галина Вдовиченко, Олександр Смик...

ЗАТ «Видавничий дім «Високий Замок».