Напередодні відзначення чергової річниці «Перемоги» в радянсько-німецькій війні відбувається посилення політичного протистояння навколо цієї сторінки нашої історії. Влада, яка апріорі мала б робити все можливе для зменшення протестних настроїв і примирення в суспільстві, виступає ініціатором суперечок, повертаючись до комеморативних практик радянської доби. Зокрема, український парламент схвалив ініційовану КПУ заяву «До 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями», якою фактично осудив спроби вітчизняних науковців і політиків об’єктивно відображати роль СРСР у розпалюванні війни та його участь у злочинах проти людства. Через кілька днів Верховна Рада прийняла Закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», згідно з яким 9 Травня на будинках органів влади та інших установ по всій Україні з’являться червоні прапори. Звісно, дражливі спроби реанімувати й актуалізувати ідеологічний набір радянських штампів щодо Другої Світової нагадують дії слона в крамниці посуду, однак вони наочно демонструють підхід нинішньої влади до висвітлення ролі України в радянсько-німецькій війні. Він цілковито збігається з радянським міфотворенням про «Велику Вітчизняну війну» й «Велику Перемогу», що відбувалося протягом тривалого часу.

Міф про «Велику Вітчизняну війну»

Із захопленням влади в Україні радянські ідеологи взялися за побудову нової системи цінностей з притаманними їй героями, святами й міфами. Місце традиційних українських свят зайняли День інтернаціоналу, Міжнародний комуністичний день 8 Березня, День Паризької комуни, річниці творення СРСР тощо. У роки радянсько-німецької війни з’являється новий потужний міф під назвою «Велика Вітчизняна війна», який під час воєнних дій мав підтримувати віру у владу та її керманичів, мобілізувати населення на боротьбу з ворогом, а по її завершенні творити безнаціональну ідентичність й уніфікований «радянський народ». З часом він набув значної популярності й замінив собою інший фундаментальний радянський міф про «Велику Жовтневу революцію», увійшов у наукову літературу і шкільні підручники й був утілений у державному святі День Перемоги. Наповнений ура-патріотичною риторикою, він відвертав увагу від трагічних наслідків війни для України і злочинів комуністичного режиму.

У перший же день німецько-радянської війни (22 червня 1941 року) комісар закордонних справ СРСР Вячєслав Молотов у промові по радіо порівняв агресію Гітлера з походом Наполеона й запевнив слухачів, що як колись російський народ відповів Наполеонові вітчизняною війною, так і тепер «Червона армія і весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну». Наступного дня промову було надруковано в газеті «Правда». У цьому самому номері видання вийшла стаття члена Академії наук СРСР Ємєльяна Ярославского «Велика Вітчизняна війна радянського народу», в якій чи не вперше подано «потрібну» інтерпретацію війни і введено в обіг ключові кліше, котрі взяла на озброєння радянська пропаганда: 1) Велика Вітчизняна війна радянського народу; 2) визволення країни від фашистських загарбників; 3) велика перемога над Німеччиною. Через два дні її було видано окремою брошурою багатотисячним тиражем. Визначення, озвучені ідеологами в перші дні війни, радянська пропаганда впродовж десятиліть видавала за народні, й жоден тогочасний історик не наважувався поставити їх під сумнів.

У назві «Велика Вітчизняна війна» було об’єднано визначення двох попередніх воєн, у яких брали участь народи Російської імперії: Першої світової війни/Великої війни, пам’ять про яку 1941 року була ще свіжою, і російсько-французької війни 1812-го, яка в російській історіографії мала визначення вітчизняної.

Інтенсивне творення міфу тривало й у роки «визволення» української території від наци­стів. Як зазначає історик Владислав Гриневич, на честь «звільнення» столиці України (6 листопада 1943 року) та України (28 жовтня 1944-го) ЦК КПУ розробив плани заходів щодо спорудження монументів «визволителям»: «пантеону героям Вітчизняної війни», погруддя генералам, монументів «Слава» та «Перемога», а також установлення пам’ятників героям партизанської війни. У Києві планувалося зведення окремого пам’ятника-монумента «Перемога», який мав відобразити «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського та інших народів СРСР, а також Великого Сталіна українському народу у визволенні радянської України.

Міф про «Велику Перемогу»

Завершенням «Великої Вітчизняної війни» й апогеєм державного міфу була так звана Велика Перемога радянського народу над фашизмом. Німеччина капітулювала перед західними державами 7 травня 1945 року в Реймсі, а вже 8 травня підписала капітуляцію перед представниками СРСР у Берліні. Того самого дня Президія Верховної Ради СРСР призначила «всенародне торжество» на 9 травня, вочевидь, для виокремлення ролі Радянського Союзу в подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею. Так почалася традиція відзначати окремий радянський День Перемоги. На відміну від СРСР на Заході падіння Третього рейху та його союзників вшановували й вшановують дотепер без зайвої помпезності як день пам’яті загиблих.

Перший величезний парад у СРСР на честь «Перемоги» з викиданням на бруківку німецьких знамен відбувся на Красній площі в Москві 24 червня 1945 року. Приймав парад Маршал Радянського Союзу Гєоргій Жуков, адже, як стверджує Віктор Суворов, Верховний Головнокомандувач Збройних сил СРСР Іосіф Сталін відмовився від цієї почесної місії, не вважаючи війну переможною. І справді, за сталінських часів міф про «Велику Перемогу» розвивався недовго. Після 1945-го Свято Перемоги відзначали ще 1946 року, а вже в 1947-му воно перестало бути вихідним днем. У підручнику з історії для середніх шкіл 1947 року під 8 травня 1945-го написано: «Безумовна капітуляція Німеччини», а дата 9 травня навіть не згадувалася.

До 1947-го всі великі міста Радянського Союзу були очищені від інвалідів війни – живих свідчень трагедії. На офіційних заходах та урочистостях постійно слухали одних і тих самих ветеранів, ретельно відібраних для публічних промов і навчених говорити стандартну «правду» про війну. Дивлячись на весь цей великий театралізований фарс, Олександр Довженко ще 1946 року зазначив: «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі. Запрягшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки неухильні і найточніші в світі достовірність – страждання. О світе лихий! Що тобі до них? (…) І будь проклятий всяк, хто п’є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».

У роки правління Микити Хрущова відбулася переоцінка «Перемоги». Її приписували не Сталінові, як раніше, а партії, уряду, Червоній армії і радянському народові. Однак Свято Перемоги і далі залишалося звичайним робочим днем.

Лише 1965 року, за часів Лєоніда Брєжнєва, коли більшість справжніх ветеранів війни відійшли в небуття, а нове покоління не було свідком лихоліття війни, радянське керівництво відродило міф про «Велику Перемогу». День Перемоги став національним святом, що відзначалося з великою помпезністю. Для учасників війни викарбувано спеціальну медаль. Москву, Київ, Брест оголосили міста­­ми-героями. В Україні ставили пам’ятники й музеї на честь «Перемоги» справжнім і вигаданим «героям» війни, невідомим солдатам. У Києві Брєжнєв особисто відкрив монумент Матері-Вітчизни і Музей Великої Вітчизняної війни.

Міф про «Велику Перемогу» виявився життєздатним і після розпаду СРСР. Її річниці відзначають у державах, які входили до складу Радянського Союзу, за винятком країн Балтії.

Брати наші менші

У міфі про «Велику Перемогу» українцям відводилася роль молодшого брата, який був визволений російським народом. У 1943–1944 роках українські радянські діячі та органи влади не шкодували епітетів для вихваляння «старшого брата» за його участь у «звільненні» України. Водночас боротьба власного народу залишалася непоміченою.

Переможцем війни визнав росіян і Іосіф Сталін. 25 травня 1945-го на офіційному прийомі на честь «Перемоги» в Кремлі він виголосив тост за здоров’я російського народу, «найвидатнішу націю» і «керівну силу Радянського Союзу», народу «з ясним розумом, стійким характером і терпінням», який став вирішальною силою, що «забезпечила історичну перемогу над ворогом». Участі у війні та втрат інших народів Союзу, передусім українського, Сталін не відзначив. Хоча ціна «Перемоги» була жахливою: загинули 4 млн військових і 4,5 млн цивільних українських громадян, 3,5 млн осіб евакуйовано на Схід, а 2,4 млн вивезено на роботи до Німеччини. Частково або повністю зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, знищено економіку України.

По завершенні війни наша країна опинилася в довоєнному статусі. Їй не вдалося здобути власної державності, а відтак вона і далі залишилася адміністративно-територіальною одиницею Радянського Союзу й контролювалася Кремлем. Українську владу призначала Москва, до Росії вивозили природні багатства й результати праці українців, радянські органи держбезпеки жорстоко придушували будь-які вияви інакодумства, репресіям піддавалися учасники національно-визвольного руху. Членство ж в ООН, Наркомати закордонних справ та оборони, створені в Києві наприкінці війни, були лише фікцією, ілюзією існування української державності.

Однією з вигід «Перемоги у Великій Вітчизняній війні» для України радянські історики називали об’єднання наших земель в одній державі. Насправді ж це було не так. За межами УРСР разом із населенням залишилися одвічні українські території: Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Пряшівщина, Берестейщина, Марморощина й частина Буковини. І аж ніяк не соборницькими ідеалами керувалися радянські очільники, визначаючи кордони нашої держави. Поряд із риторикою про «єдність українських земель» Іосіф Сталін використовував останні як розмінну монету в переговорах із лідерами «народних демократій», а значна українська національна меншина в зазначених країнах ставала додатковим важелем впливу на їхні уряди.

Чорні плями

Поза міфом про «Велику Перемогу» залишалися незручні для радянської влади питання: масові розстріли ув’язнених у перші тижні війни і несприйняття цієї влади значною частиною українського населення; використання як гарматного м’яса штрафних рот і непідготовлених та неозброєних новобранців-чорносвитників; нелюдські накази Сталіна й Ставки Верховного Головного командування від 16 серпня 1941 року № 270, за якими командири і червоноармійці, що потрапляли в німецький полон, прирівнювалися до «злісних дезертирів», а їхні родини піддавалися репресіям; наказ від 28 липня 1942-го № 227, за яким усі, хто відступав, оголошувалися зрадниками й мали віддаватися під суд військового трибуналу. Загороджувальні загони отримали вказівку «розстрілювати на місці панікерів та боягузів»; командири здобували славу й робили кар’єру коштом життя тисяч підлеглих їм вояків, яких кидали невчасно в бій лише для того, щоб здобути якийсь об’єкт на святкову дату; мародерство; масові депортації; терор проти західноукраїнського населення; злочини радянських партизанів та багато іншого.

Не описана в офіційній історії війни й радянська тактика «випаленої землі», за якою влада намагалася вивезти все, що могла, а решту знищувала. Під час евакуації в Запоріжжі комуністи підірвали Дніпрогес, не повідомивши про це ні цивільне населення, ні військових. Унаслідок потопу, за деякими даними, загинуло близько 20 тис. червоноармійців, багато цивільного населення та десятки тисяч голів худоби. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі під час відступу Червоної армії затопили приморські квартали разом із їхніми мешканцями, а поранених червоноармійців скидали в море разом із санітарними машинами. Таких фактів десятки, а то й сотні. Однак, пишучи про злочини нацизму, радянські історики замовчували діяння тоталітарного режиму.

Ярослав Файзулін