Юрій Андрухович / Фонарь юей
Нема в контактє ру, Юра Потапчук, Дімон Панасюк, Анекдот ру, Крупнєйшая калєкція матєрних поговорок, Віктор Бойко, Володимир Слізченко, ще якісь люди, Досчітай до міліона, Вишибло всє пробкі в домє, Задовбало ком юей. "Как правильно будет печататся на украинском "солнце е..ый фонарь"?" - питає Настьона, звісно, не розставляючи ніяких сором'язливих крапок у причинному слові (це я, грішний, їх тут розставляю про всяк випадок).
Конь в пальто, Лабіринт українського самвидаву (чомусь знову ру!), Девушкам кієв юей, Мірко Іванов, Діма Мороз, знову ще якісь люди, Весь мір гавно ру, Йо..ний насос, Пошло все на х.. юей, Поезія архів, Цитати для рефератов.
І так увесь час, і так до безконечності. "Вконтакте так мало статусов, что из 10 млн и выбрать нечего".
Ви, мабуть, злякалися, що тепер я врешті почав писати зрозумілою всім мовою? Та ні, не дочекаєтесь, це всього лиш теґи з ґуґлу. Яка все-таки прекрасна і красномовна мережева творчість! Набираєш будь-що – і все відразу ясно як Божий день. Хоча тепер він уже ніякий не Божий. Навіщо Бог, коли є Мережа?
Чи мріяли ми про таке ще п'ятдесят років тому? А чому саме п'ятдесят, запитаєте ви. Ми і двадцять років тому про таке не мріяли.
А я скажу: тому п'ятдесят, що все це за Фройдом, і мені вже, як кажуть, перевалило, тому тепер я все і всіх мірятиму ось такими п'ятдесятками. Тепер, подумає хтось із вас, нарешті стає зрозуміло, звідки пішла секта протестантів-п'ятидесятників. Хоч усі ми радше нагадуємо свідків Єгови. Адепти Мережі, ми щодня читаємо якісь новини про неминучий і зовсім уже близький кінець світу. Щодня відповідаємо на геть не потрібні нам листи щастя.
Щодня роздивляємось якісь нові, як завжди, приголомшливі світлини з моделями, ведмедями, президентами, собачками і котами. "Янукович опять облажался", "Медведев опять обломался", "Обломов опять обоссался", "Неделя в странах СНГ: Без Украины и зона – не зона".
Читаєш як щойно видану збірку новітнього футуриста. Проте відразу ж починаєш розпізнавати: старі анекдоти, радянський гумор 1970-х, ніякого просування творчої (пардон, креативної) думки в бік майбутнього, ледь не всі новації – "адронний колайдер" і "діти індиґо". Але скільки можна про них?
От і про той Настьонин "фонарь", який насправді сонце – старе як світ. Я, наприклад, ще в дитсадку знав, що "вєсь мір бардак – всє люді б..ді". Тепер, щоправда, слово "люді" замінили словом "баби". От і вся новація. Чоловіки, а надто мажорського штибу, почали наїжджати на прекрасну стать.
У наш час такого не було. Тоді все було ґалантно: дєвушка там, те се. Нині якась інша форма ґалантності, мажорська. І це вже стає модою – бити (досить часто ногами) молодих дівчат – у кафе, ресторанах, на дискотеках, словом, у публічних і розважальних місцях. Не побив дівчину – не мужчина.
Такі привселюдні побиття перетворюються на неодмінний депутатський атрибут, щось наче вид спорту – особливо, якщо ти депутат від якого-небудь чергового молодіжного крила якої-небудь чергової партії влади.
Ну, але, хто скаже, що було ще до того, коли я пішов у дитсадок? От веселий сумський дует «Хамерман знищує віруси» міг би зі мною посперечатися, бо саме в них є така пісня з отим текстом про «фонарь». Але ніхто не стане сперечатися з тим, що матюки – річ уперта й живуча.
Ось побачите: ще кілька років – і паперова преса помре. Її просто перестануть купувати, передплачувати, заповнювати нею свій житловий простір. Це відбудеться навіть не через Інтернет і не через мільярди фейсбуківців, нездатних відволіктися від мережі, щоб купити газету чи який інший паперовий ґаджет (приміром, книжку).
Це станеться перш усього тому, що вся паперова друкована продукція залишається носієм старої, не сучасної мови. Розмовляти картинками навчився лише глянець. Однак навіть глянець не навчився анімувати свої картинки, а без анімованих гіфок – труба, кінець, ніхто не буде нічого читати.
Але що в нашому світі не застаріває і лишається вічнозеленим та молодим, то це матюк. Тепер їх уже використовують не лише для того, щоб висловлювати емоції (як негативні, так і позитивні – якщо останні ще взагалі у когось трапляються).
Ні, матюками нині реалізуються важливі і глобальні моменти – ними називають блоґи, підписують фотографії, з них укладають поетичні антології та власні імена. Не сумніваюся в тому, що зовсім скоро люди поголовно почнуть змінювати свої прізвища в паспортах на якісь красивіші і лайливіші. А головне – такі, що звучать ємко.
І це єдина позитивна тенденція нашого часу: ми, хоч і страшенно розлінені та вже фактично неписьменні, все ще не боїмося висловлюватись ємко.
Спасібо й на тому. Головне, що ми знаємо, кому і за що. І знаємо за кого.