Василь Мірошниченко / Його мольберт не відпочиває

Бувають у житті такі хвилини, коли потрапляєш у полон непередбачених обставин, з яких важко виплутатись. Оці хвилини не дають нараз спокою голові Дніпропетровської організації національної спілки художників України Василю Івановичу Мірошниченку. В творчих організаціях взагалі непросто знаходити спільну мову, там кожен вважає себе  генієм. Отож, очоливши спілку 2004 року, він зіткнувся з багатьма труднощами. Ті новаторства, які вводив, не всім були до душі.

А почав з найпростішого. З налагодження господарства. Спочатку взялися за виставковий зал на Набережній Леніна, де температура взимку сягала всього семи градусів, від чого псувалися картини. Відремонтували, обновили, оздобили.

Міськрада і особисто її голова Іван Куліченко допомогли вирішити питання тарифів на опалення майстерень художників і виставкового залу на тому ж рівні, що й для населення. І все ж економилася кожна копійка, бо на рахунку у Спілці грошей майже не було. От нарешті зал готовий до проведення виставок, яких не було у Дніпропетровську вже тридцять років.
Тепер щороку тут проводиться до п’яти всеукраїнських заходів, в тому числі художні виставки „Чарівні барви Дніпра”,  скульптурний пленер”Казкова країна дитинства”, за підсумками якого було видано друковані буклети, які знаходяться в бібліотеках міста. Скульпутри роблять наше місто красивішим і привабливішим завдяки індивідуальності і фантазії художників. А казковий пленер – це клишоноги ведмелик, улюблений слоник, дельфін чи лебідь. Шість композицій, виготовлених із кримського вапняку, який надала безкоштовно місту фірма „Альямінський камінь”, що є теж заслугою В.Мірошниченка, прикрасили Набережну житлового масиву Сонячний.

  

Поряд із скульптурними пленерами набуває розвивається і живописний пленер. Раніше такі виставки проходили тільки в Києві. Віднині дніпропетровський глядач має можливість милуватися цією красою у себе вдома. Дніпропетровськ – одне із тих міст, куди на відкриття виставки „Мальовнича Україна” приїздив сам міністр культури Василь Вовкун. Не кожна спілка удостоєна такої уваги. Відрадно й те, що за підсумками виставок виділяються премії міськради художникам в різних номінаціях за кращу живописну, графічну, скульптурну роботу. Це, звичайно, стимулює митців до творчості.

Слід сказати, що Спілка художників приділяє увагу росту молодих талантів в дитячих художніх школах обласного центру і Дніпродзержинська, організовує виставки робіт художників-початківців театрально-художнього коледжу, надає зал для захисту дипломних робіт.

Як бачимо, завантаженість у Василя Івановича – по самі вінця. Отож, щоб відпочити і бути завжди в формі як художник, він бере мольберт і часто разом з донькою Сашею (вона щойно закінчила Київську національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, а зараз навчається в аспірантурі. Їде на етюди в найживописніші місця Придніпров’я. Їх у нас безліч. Дивишся на ту красу, і вона мимоволі проситься на полотно. Довгий час Василь Мірошниченко захоплювався акварелями. І в Спілку художників вступав теж як аквалеріст. З дитинства любив малювати. А вступив до Київського художнього інституту на архітектурний факультет (не дивно, що донька пішла його шляхом). Зараз він пише олією. Та яку б роботу його не брали, вона – сама довершеність. Пейзажі, натюрморти – до них постійно звертаються художники. І все ж у В.Мірошниченка вони по-своєму хвилюючі, випромінюють тепло і сонце. Взагалі побачити світ очима художника непросто. У нього свобода образів і реальність зливаються. От Гурзуф, ти бачив його не раз, а тут дивишся – і тебе проймає почуття трепету і чогось незвіданого від отих скель, дзеркальної води, яка світиться, мов лазуритовий келих. Думки й почуття художника виражені кольором. Темно-зелений в пориві неприродної пристрасті зливається з зеленню, запашною, як весна. Легкіші блакитніші кольори, потопаючи у рожевих сплесках води настільки прозорої, що просвічується піщане дно, викликає дивовижне почуття спокою, переливи густо-багряних барв паленіють чуттєвою пристрастю, жовто-оранжеві кольори передають особливий стан пшеничного поля, ти немов би помічаєш, як наливаються зернята, наповнюються соком, ще мить – і вони, обважнілі, осипляться з колоска. В його творах ліси, ріки, ставки Придніпров’я. Його море, і Чорне, і Балтійське в будь-якому стані прекрасне.

Серії робіт „Моє Придніпров’я”, „По Сєднєву”, „По Криму”, „Карпати” та інші пронизані любов’ю до життя, природи. В 90-ті роки він представляв українських художників-аквалеристів у всесоюзній поїздці по Карпатах. Це для 30-річного юнака було дуже почесно. Буваючи в Сєднєві, він відвідає липу, яка пам’ятає Шевченка. Тут же  кам’яниця, малюнок якої зробив поет. А в альтанці, де відпочивають художники, вони обов’язково заведуть пісню “Стоїть гора високая, а під горою гай”, яку тут же написав український байкар Глібов.

Натюрморти Василя Мірошниченка не менш даровиті. Це справжнє свято квітів. Найвищою їхньою гармонією є аромат. І мова у них своя. Троянда говорить про пристрасне кохання, лілія – про небесну непорочність, пишна магнолія – про чисту насолоду невинності, а маленька фіалка про радощі простого скромного життя. Деякі квіти на весь голос заявляють: „Я красива і царюю”. Інші шепочуть: „Ми хоча й маленькі, але любимі”. А всі разом вони хор, який хвилює душу.

Це поезія. Та у художника ще за радянських часів написано немало робіт на виробничу тематику. Особливо дорогий йому триптих „Металурги”, який він присвятив своєму батькові Івану Васильовичу, почесному металургу СРСР, який працював на заводі імені Карла Лібкнехта. Під час війни його забрали на примусові робти в Німеччину, а після звільнення воював у Манжурії, коли йшла війна з Японією. А мама Ксенія Тимофіївна в 44-му за повісткою військомату поїхала з Петриківки на відбудову заводу ім. Карла Лібкнехта. Вони для сина на все життя лишилися тим світлом у вікні, дороговказом, до якого він завжди звертається подумки в тяжку хвилину. І вони рятують його. Немов би бачать і чують, що йому потрібні.
Василь Мірошниченко багато працює в залі з монументального мистецтва. Він є автор пам’ятника академіку Д.Яворницькому і меморіальної дошки поету і етнографу Івану Манжурі (у співавторстві зі скульптором В.Наконечним), меморіальних дошок народній артистці СРСР Хрукаловій (у співавторстві із скульптуром С.Жиляком), академіку М.Лошкарьову (у співавторстві зі скульптором О.Овчаруком), самостійна робота до 100-річчя футболу та інші. За його проектами оформлені інтер’єри в Палаці юнацтва, органному залі, в кількох готелях тощо.

Вся сім’я Мірошниченків творча. Донька, як уже говорилось вище, пішла шляхом тата. А дружина Віра Борисівна інженер-будівельник за фахом у вільний час за ескізами Василя Івановича виготовляє гобелени. Він же змайстрував самотужки ткацький верстат. В сім’ї виткали близько 20 гобеленів. Сюжети найрізноманітніші – від архітектурних пейзажів, декоративних композицій до абстракції. Підбирають такі теми, які б відповідали сучасному інтер’єру. Особливо до вподоби обом українські краєвиди.

За розвиток мистецтва і культури України, а також Дніпропетровщини зокрема Василь Іванович Мірошниченко нагороджений медалями Міністерства культури України, губернатора і міського голови. Йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України. Багато його робіт закуплено Міністерством культури України для художніх музеїв. Його твори знаходяться як в приватних колекціях України, так і за рубежем. Він постійно виставляється на найпрестижніших виставках. А до його 50-річчя в Києві проходила персональна виставка, на якій було представлено більше сотні робіт і яка стала підсумком його творчої діяльності.

Василь Іванович Мірошниченко переживає зараз складний час в своєму житті, пов’язаний зі складністю роботи в спілці. Та все ж його мольберт ніколи не буває порожнім, а на палітрі не висихають фарби.

Світлана ПЕЛИХ

На знімках: художник, заслужений діяч мистецтв України Василь Мірошниченко з дружиною Вірою Борисівною на відкритті персональної виставки в Києві, гобелен „Літній ранок”, "Натюрморт"; „Місто над Дніпром” (полотно, олія)