Наталка Сняданко / Текст має право бути таким, яким він є

— Наталко, нещодавно вийшла друком Ваша нова книга «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», в якій ідеться про долю українських жінок-заробітчанок у Німеччині. Розгорнулася дискусія і в літературних колах, і на радіо, й на ТБ. Що в цьому романі принципово відмінного від Ваших попередніх творів?
— Насамперед те, що це перша моя книга-дослідження, у якій ідеться не про мій персональний чи якимось чином знайомий мені досвід, а про зібрані, переосмислені, додумані та літературно трансформовані історії заробітчан і заробітчанок. Мені було важливо не перетворити цей роман на чергову сентиментальну сагу про важку долю, гіркі сльози і безперервну тугу за батьківщиною на чужині, бо саме такий канон зазвичай панує в зображенні цієї теми. Важливо було також перенести дію у внутрішню, психологічну площину, коли те, що відбувається з героями у сюжеті, менш суттєво, ніж те, про що вони думають, чим переймаються. Заробітчанство – це збірний образ, саме тому у книзі немає головних і другорядних постатей, кожна з них однаково важлива, усі разом вони складають спільний пазл заробітчанської самосвідомості.

– Чи погоджуєтеся Ви з думкою деяких читачів, що цього разу Ваш текст є слабшим (невиписані, суперечливі характери, граматичні та стилістичні огріхи, надмірна споглядальність письма, невиправдано великий обсяг із начебто зайвою, недоречною лінією життєпису 92-річної бабці Ганни Копириць)? А може, цей роман просто інакший?..
– Якби я погоджувалася з усім вищепереліченим як із недоліками, то навряд чи віддала б до друку такий текст :). Але давайте розмовляти предметно. Суперечливі характери комусь здаються невиписаними? Буває, хоча якби вони справді були невиписаними, навряд чи відчутною була би їхня суперечливість. Що ж стосується «граматичних та стилістичних огріхів», то, можливо, вони і є у тексті, але тут слід звертатися до конкретних прикладів, із якими можна було би погодитися або посперечатися. Що означає вираз «надмірна споглядальність письма» мені не дуже зрозуміло, якщо поясните детальніше, спробую прокоментувати. Ну а стосовно «зайвості» постаті Ганни Копириць – то це дуже влучне означення, саме так здебільшого ми і ставимося до чужого досвіду – коли є можливість почути чиюсь життєву історію, вона здається недоречною, зайвою, на це не вистачає часу і терпіння. Я дуже тішуся, що цей ефект у тексті вдалося відтворити. Зайвість – центральне почуття мігрантів усіх часів, як теперішніх заробітчан, так і тих, хто виїздив із галицьких сіл до Америки у довоєнні та міжвоєнні роки минулого століття і історії про кого пригадує Ганна Копириць. Її історія – це археологічна частинка заробітчанського пазлу.

 

– Ви вправно та якісно переклали чимало прекрасних книжок. Зокрема, з тих, що вийшли останнім часом, найбільше привертають увагу «Аліса» Юдіт Германн (пер. з нім. – Київ: Темпора, 2013), «Гойдалка дихання» Герти Мюллер (пер. з нім. – Харків: Фоліо, 2011), «Піаністка» (пер. з нім. – Харків: Фоліо, 2013). Я недарма згадала саме ці видання. В них ідеться про людей, що перебувають на маргінесі життя. Чи вплинув досвід перекладання цих книжок на Ваш стиль письма, тематику, й загалом – настрій роману «Фрау Мюллер не налаштована платити більше»?
— Я дуже сподіваюся, що від кожного з авторів та авторок, яких я перекладаю, мені вдається чогось навчитися. Або принаймні підняти трохи вище планку стилістичної вправності текстів, якої мені б хотілося колись досягнути. Переклад – це найкращий із відомих мені методів вдосконалення письменницької техніки. А також велика школа покори – ніде так сильно, як у перекладі, не стикаєшся із обмеженістю засобів висловлення, із тим, що деякі речі доступні для зрозуміння лише мовою оригіналу і після тривалих та наполегливих спроб зберегти їх у перекладі, таки доводиться погодитися із частковими втратами. Це сумно, але водночас і добре, адже мотивує долати нові бар’єри неперекладності.

– У 2012-му було видано книгу «Амаркорд» (Харків, Фоліо), до якої увійшли Ваші вибрані романи у новій авторській редакції, а також не опубліковане раніше в Україні есе. Як Вам такий досвід до- опрацьовування, осмислення, шліфування своїх текстів? Що це дає Вам як автору та як читачу самої себе? Чи не простежувалося синдрому роздвоєння особистості? ?
— Ну, це як будь-яка косметична процедура – вимагає терпіння в процесі, але винагороджує в результаті. Зрозуміло, що це дуже корисно. Якщо бачиш недоліки у власному тексті, це дає можливість сподіватися, що досягнуто нового етапу розвитку. Можливо, хороший редактор міг би виловити всі ці речі раніше, але оскільки редагування у нас обмежується у кращому випадку літредагуванням, то працювати із текстом на рівні загальної естетики, драматургії, структури авторам доводиться самотужки. А недосконалість авторського погляду на текст у тому і полягає, що дуже важко знаходити дистанцію.

– На акції «Книга проти телебачення» Ви сказали, що книга як паперовий артефакт скоро відійде в минуле. Це більше сувенір, ніж єдиний спосіб прочитати текст.
— Я справді не бачу жодної небезпеки для існування літератури у відмові від друкованої книги. Навпаки, як людина з екологічними переконаннями, вважаю це логічним і правильним. Натомість реальною і дуже серйозною загрозою є процвітання в Україні електронного піратства, для якого паперова книга аж ніяк не є перешкодою. Навіть навпаки – здійснена видавництвами селекція текстів, вкладені у публікацію і промоцію зусилля та кошти дозволяють піратам використати все це, не напружуючись самостійним вибором текстів. Дуже часто ці люди навіть щиро переконані, що роблять добру справу для збереження української літератури.

– На продовження теми: як Ви вважаєте, наскільки успіх сучасної книги визначають такі чинники, як промоція, електронний варіант видання, презентації та зустрічі з читачами? Загалом, яким є для Вас відсоткове співвідношення в системі «втілена авторська ідея (власне твір) – книга як продукт»? Що, насамперед, визначає успіх книги? Наскільки? Від чого це залежить?
— Успіх – це завжди випадковість. Спрогнозувати його, послуговуючись якимись критеріями, неможливо, і в цьому полягає велика інтрига існування книги на ринку. Одні і ті самі книги стають бестселерами в одних країнах і мають дуже скромні цифри продажів у інших. Але жодна випадковість не допоможе, якщо потенційні читачі просто не зауважать книгу. А більшість українських книг, автори яких не є уже функціонуючими брендами, опиняється, на жаль, саме у такій ситуації – їх просто видають і подальшим просуванням на ринку не займаються взагалі. Тож навіть потенційно успішна книга має всі шанси не знайти свого читача. Однією з суттєвих проблем українського книговидання є майже повна відсутність навігації у морі книжкових новинок, а також відсутність фахових літературних промоутерів, які займалися би просуванням текстів як на їхньому шляху до видавництв, так і згодом, на шляху до читача. У Європі існує для цього ціла мережа інституцій, фундацій, приватних ініціатив, просто авторитетних критиків, судження яких впливають на публіку. У нас усе це перебуває наразі у зародковому стані.

– Ви справляєте враження доволі впорядкованої людини. Такими є й Ваші тексти. Чи є щось таке в людях, у житті навколо, що могло би Вас вивести з рівноваги, обурити, спантеличити? Чи різняться, загалом способи реагування на таке в житті та на письмі? Скажімо, як відреагуєте Ви реальна і як цю реакцію Ви подасте на письмі, якими засобами, а може, яким настроєм, тоном?
— Дуже не люблю самовдоволеної обмеженості, людей, які завжди переконані у своїй правоті й ні в чому не сумніваються. Реагувати намагаюся з гумором. Як-не-як, усе, що дратує, може стати вдячним матеріалом для творчості.

– Що Вас надихає? Ну, окрім горнятка кави й розповідей, які мимоволі можна почути в поїзді, громадських місцях тощо? ? Чи можете Ви, так би мовити, керувати процесом? Наприклад, облишити все і сказати собі: «Годі, на сьогодні досить. Допишу завтра»? Чи для Вас це як порив, спалах, настрій – або зараз, або ніколи?
– Мені завжди подобалися такі романтичні візії письменницької роботи – горнятко кави, розповіді, які надихають, порив, зараз або ніколи, життя завмирає, поки пишеться шедевр… Можливо, так буває з віршами. З деякими точно так і буває. Що не завжди дає хороший результат. Але з прозою порив і натхнення потрібно обов’язково доповнювати нудною і виснажливою щоденною працею. Багатократним переписуванням кожного речення. Тривалим виношуванням кожної деталі задуму. Уважним відбором матеріалу. Наполегливими спробами сотні раз увійти у вже давно забутий настрій, відтворити спосіб мислення і почування, незнаний тобі, чужий і навіть ворожий. Монотонним читанням і перечитуванням. Систематичною самоосвітою і ще масою інших речей, які потім слід заховати за легкістю і плинністю оповіді, так, щоб не було помітно, що кожне із десяти речень, сказаних персонажем, насправді належать десяти різним людям, а десять наступних фраз – просто вигадані.

– Як Ви ставитеся до порад на зразок «краще писати отак, а уникати – оцього»? Я дуже здивувалася, коли побачила таке в одній з рецензій на Вашу нову книгу … Хіба читачу видніше, як краще? Де пролягає межа між читацькою критикою та правом тексту бути таким, яким він є?
– Думаю, що межа тут насправді чітка – це межа між текстом і його сприйняттям, і тут кожен має свої права – текст має право бути таким, яким він є, а читачі мають право не сприйняти, не зрозуміти, не вподобати. Я абсолютно спокійно ставлюся до різноманітних порад, не сприймаю критику як особисту образу, навпаки, намагаюся прислухатися до зауважень, які видаються мені конструктивними. Біда українських рецензій зазвичай полягає в тому, що автори не дають собі праці хоч якось аргументувати свої оціночні судження. Тож «критика» часто зводиться до винесення вердиктів на рівні «сподобалося – не сподобалося». Деякі з рецензій нагадують мені сцену з культового польського фільму «Хлопці не плачуть», у якій група бритоголових пацанів напружено очікує, коли ж почнеться екшен у фільмі під багатообіцяючою назвою «Смерть у Венеції» за книгою Томаса Манна.

Хоча не можу не відзначити, що рецензії, навіть такого рівня серед журналістських матеріалів про книги трапляються все рідше, це вимираючий жанр. Якщо журналісти взагалі пишуть про книги, то домінує жанр інтерв’ю, причому сама книга вкрай рідко може слугувати достатнім інформаційним приводом. Потрібно ще щось – отримання або неотримання якоїсь нагороди, персональний чи якийсь інший скандал, необхідність заповнити відомим прізвищем якусь періодичну рубрику, наприклад, кулінарну, і тоді поміж порадами, як краще приготувати артишоки, можна згадати і назву останнього роману.

– Ваші твори було перекладено іноземними мовами. Чим відрізнялася промоція Ваших видань за кордоном і в Україні? Чи відчули Ви особисто переваги/недоліки/наслідки цього?
– Це важко порівнювати, бо схожостей наразі значно менше, ніж відмінностей. Якість і ефективність промоції за кордоном також буває різна і дуже залежить від конкретних обставин – видавництва переважно також більше схильні вкладати кошти у промоцію книг уже відомих авторів, ніж у ризиковані проекти. Але якщо вже промоція відбувається, то робиться це продумано і професійно: за участь у промоційних турах автори отримують гонорари, і це становить суттєвий додаток до бюджету професійних літераторів, рекламна кампанія проводиться продумано, з урахуванням цільової аудиторії книги і ефективності презентаційних майданчиків та окремих ЗМІ, про книги пишуть професійні критики з відповідною освітою і умінням цікаво подавати матеріал. До того ж існують численні інституції та фундації, які займаються промоцією некомерційної літератури, велика кількість літературних фестивалів, нагород, стипендій та стажувань для авторів. Це не лише мотивує, а і дає можливість працювати краще. Наприклад, під час написання «Гойдалки дихання» Герта Мюллер і Оскар Пастіор отримали спеціальну дослідницьку стипендію фундації Роберта Боша, щоб поїхати у Горлівку на Донеччині, у місця, описані в романі. А куди може поїхати український автор, щоб зібрати матеріал для книги?

Скажімо, книга «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» зараз перекладається німецькою. Вона ще не видана, лише окремий фрагмент був опублікований в антології, але я вже отримала про текст набагато більше відгуків, аніж після української публікації роману. Зустрічей із німецькомовними читачами також уже відбулося більше, ніж із українськими. За фрагментами роману ми зі співачкою Мар’яною Садовською готуємо спільний музично-літературний проект «Фрау Мюллер», який наразі буде двічі презентуватися у Німеччині і, можливо, раз в Україні. Думаю, цього достатньо.

– Яким/якою є Ваш сучасний читач/читачка? Чи дають змогу промо-тури скласти орієнтовний віртуальний портрет того, кому цікаві Ви та Ваші тексти? Чи помітили Ви якісь зміни в цьому портреті, наприклад, за часовий проміжок 10 років?
– Чому ж віртуальний? Це цілком реальні обличчя. Багатьох своїх читачів я бачу щороку на автограф-сесіях і заходах львівського Форуму видавців, я впізнаю їх і страшенно пишаюся, що вони приходять за кожною новою книгою. Але не менш приємно було, скажімо, коли я минулого року уперше в житті побувала в Сумах і побачила, як багато людей може зібратися на зустріч у міській бібліотеці, якими обізнаними є бібліотекарки і зачитаними книги. Що ж до характерних особливостей, то читачів україномовної прози за останні 10 років стало однозначно більше. Що закономірно, адже саме 10 років тому цю прозу почали активно видавати не лише маленькі видавці-ентузіасти, а і великі комерційні видавництва. Читають у нас, як і в усьому світі, переважно жінки, загалом серед читачів переважають молоді люди або люди старшого віку. Тридцяти- і сорокарічні читають рідше. Або рідше ходять на презентації. Мабуть, через це у нас доволі мало книг для освіченого і вимогливого читацтва, адже молодь зазвичай невибаглива і зорієнтована на масовий сегмент літератури, а старша публіка часто тяжіє до консервативної естетики, сформованої у радянську добу.

– Ваш новий роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» увійшов до короткого списку в номінації «Книга року BBC – 2013», а також до короткого списку книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2013» (до того ж, одразу у двох номінаціях: «Проза» та «Золота булька»). Вас це не дивує: одна книга в кількох номінаціях (до речі, така подвійність – не лише щодо Вашої книги)? Цікаво, що премію «Золота булька» дають за «невиправдані сподівання» читачів. Але зовсім недавно – повторюся – Ви здобули премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського, для якої визначальною є «послідовність у реалізації творчого шляху»… Як це співвідноситься? Що тут «не так»? І чи взагалі варто говорити про «послідовність» або «суперечливість» щодо автора/текстів? Чи не дискредитують такі критерії, власне, всіх цих нагород чи навіть антипремій?
— Як на мене, премії дискредитує відсутність критеріїв, а з трьох названих Вами лише премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського має чітко сформульовані критерії, за якими обирають лауреатів. У всіх цих лауреатів приблизно одна і та ж читацька аудиторія, для якої премія може стати додатковою мотивацією прочитати ту чи іншу книгу. Що ж саме вважає пріоритетним журі премії ВВС і на яку читацьку аудиторію зорієнтована ця премія – більш масову чи навпаки, камерну, ніде офіційно не сформульовано, як, зрештою, і щодо премії ЛітАкценту. Тому й зарадити «невиправданим сподіванням» читачів доволі складно. Неможливо догодити відразу усім читачам. Краще все ж таки чітко сформулювати критерії нагороди. Що ж стосується номінування книг як на саму нагороду, так і на антипремію, то це, мабуть, спроба організаторів підігріти інтерес публіки. Коли цього року я була в журі премії Конрада, журналісти не раз питали мене про те, чи не краще було би дати премію якомусь «несподіваному» авторові, бо, мовляв, занадто вже передбачуваними є кандидати і лауреати, ніякого скандалу від такого вручення не дочекаєшся. Спершу мене здивувало таке твердження, а потім я подумала, що це, мабуть, закономірно, адже скандали давно перетворилися на неодмінну складову будь-якої новини в українських ЗМІ. Тож само по собі вручення премії виглядає доволі прісним новинним приводом – і справді не писати ж тепер про автора, його творчість, копирсатися у всіх цих подробицях, нюансах. Значно простіше, коли є скандал – дали премію комусь несподіваному, недостойному, неочікуваному. Ось тоді інфомаційний привід чіткий і неоднозначний. Але для самої премії це може бути доволі небезпечно. Орієнтуючись то на одну, то на іншу читацьку аудиторію, можна підірвати авторитет премії у кожній із них.

Розмовляла Юлія Желєзна, ЛітАкцент
 

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2014/02/10/natalka-snjadanko-tekst-maje-pravo-buty-takym-jakym-vin-je/">ЛітАкцент</a>