Ірена Карпа / «Народилося покоління борців, а не «терпил»

Розмовляємо з Іреною про правильне виховання дітей, про сльози і душевну рівновагу, про еволюцію поколінь.

- Ірено, продовжуєте роботу у Логістичному штабі Майдану. Чим зай­мається організація зараз?

- Зараз нас у штабі 60 чоловік. Це юристи, медики та журналісти, які працюють безкоштовно. Займаємось навколомайданними питаннями - від допомоги армії до тварин в “Межигір’ї”. Наприклад, дзвонить людина з Чонгара, що кількох чоловік потрібно вивезти - допомагаємо.

Їздили до козака Гаврилюка, намагаємось його сім’ї допомогти. Шукаємо донорів для постраждалих. З останнього — їздили у Вільнюс, зустрічалися з місцевими активістами, які організовували протести на підтримку України. Привід для поїздки був приємний: домовлялись про організацію 17 травня Всеєвропейського дня вуличної музики. На вулиці міст вийдуть усі охочі і гратимуть на будь-яких музичних інструментах. День вуличної музики розпочнеться з виступу кількох піаністів на Грушевського і далі рухатиметься по знакових революційних місцях: Михайлівська площа, Інститутська... А на завершення Славко Вакарчук зіграє на фортепіано посеред Майдану.

- Їздили доглядати тварин у “Межигір’я”, навіть продукти з тамтешньої ферми майданівцям возили. Яке застосування, на вашу думку, можна було б знайти усьому цьому добру?

- Перше, на що звернула увагу у “Межигір’ї”, - гарний пейзаж, бо розглядати несмак у хатах особливо не хотілося. Це готовий майданчик для соціа­льної програми. Можна організувати там дитячий рекреаційний табір. Добудувати кілька приміщень для центрів реабілітації. Є величезна територія, чудові велодоріжки... Тварин треба розселити в нормальні вольєри, бо тримали їх переважно на забій.

- За яких умов Ірена Карпа могла би піти в політику?

- Якби зрозуміла, що у мене є оточення однодумців, не схильних до корупції. Дуже боюсь виявитись одним у полі воїном. Маю негативний досвід від перебування в Раді Майдану. Отримала жахливе відчуття того, що твій голос “проти” нічого не вирішує, відносно “за” більшості, яка скаче під дудку одного мужика.

Мене цікавить соціальна політика. Багато чого переробила б на рівні Києва - від скатів у підземних переходах для мам із візочками до пристосувань для незрячих людей. Прибрала б парковки і будувала би дитмайданчики. Мене б одразу зненавиділи, назвали популісткою... Але мені справді боляче за незахищені верстви, викинуті на марґінес.

- Більшість батьків під час революційних подій намагались відтягти дітей від телеекранів. Ви ж повезли Корену і Каю на Майдан.

- Діти — дуже пластичні істоти. Вони сприймають світ таким, як є, без поділу на страшно і нестрашно. Це вже ми, дорослі, нав’язуємо їм певні конотації. Пояснила дітям, хто такі «тітушки», хто такий “дядя Кака” з “Межигір’я”. Сказати “ти “тітушка” - для них найгидкіша образа. Дівчата по-своєму, на дитячому рівні, переймалися згорілими Профспілками. Якось проїжджали повз, і Кая сказала: “Будиночок горів, плакав, хотів до мами”. Я пояснювала їм, що тут загинули хороші хлопці за те, щоб дітки жили щасливо, щоб маму ніхто не кривдив. Вони інтуїтивно відчувають, що сталась біда, хоча не до кінця усвідомлюють, що таке смерть.

Важливо пояснити дітям поняття добра і зла. Кора і Кая знають про Голодомор. Живемо неподалік монумента Пам’яті жертв Голодомору. Коли діти запитали, що це, я пояснила, що це пам’ятник дівчинці, яка дуже хотіла хліба, але його забрали погані дядьки комуністи. Діти ростуть з усвідомленням того, що вони українці, переживають героїчні і трагічні моменти історії своєї країни. Батько у них американець з українським корінням, він також уважно стежить за подіями.

- Не виникало ідеї відправити дів­чаток до родичів за кордон?

- Не змогла би вивезти дітей в іншу країну, де вони жили б наче в оранжереї. Не хочу мати дітей “з амнезією”. Намагаюсь виховати їх з відчуттям власної гідності, показати, що нічого не дається просто так, що за своє щастя потрібно боротися. Але під кулі їх не вела, і крові дівчата не бачили. Сама теж не потрапляла під перестрілки, лише возила поранених. Легше бути героєм в епіцентрі подій, аніж дивитись на усі ці страхіття по “тєліку”.

Не маю нічого проти тих, хто вивозив дітей за кордон. Добре, коли ти мужик і в тебе є дружина, яка тихо собі сидітиме десь у Швейцарії з дітьми. У мене такої дружини нема. Я сама і за мужика, і за бабу. Ніхто з наших закордонних родичів і моїх численних знайомих не запропонував забрати дітей до себе. Лише після усіх трагічних подій дружина мого брата (вони живуть у Німеччині) сказала, мовляв, вези дітей, ми тобі допоможемо. Це була така смішна алюзія на Україну, на ту взаємовиручку, що відбувалася у нас. Ми близько від епіцентру жили.

Пригадую, коли пішло загострення подій, я вийшла на балкон поливати квіти з усвідомленням того, що можу більше додому не повернутись. Нас з дітьми і собакою прихистила подруга, у якої теж двоє дітей. Ми з нею чергувалися: один день вона сиділа з чотирма дітьми, поки я на Майдані, ганяла по лікарнях, іншого разу малих доглядала я. Часом з дітьми сиділа жінка, з якою познайомились через “Фейсбук”: я була на Майдані, а вона мені надсилала фото, що дівчатка роблять. Інколи вагітна подруга забирала Кору і Каю з садка. Це був період неймовірної солідарності: деякі жінки розуміли, що не можуть займатись екстремальною активністю на Майдані і зай­мались з моїми суперекстремальними дітьми.

- А як стосовно душевної рівноваги? Шок від кривавих подій минув безслідно?

- У мене стався правильний катарсис. За весь Майдан лише двічі заплакала. Першого разу, коли побачила тіла, накриті прапорами на території Михайлівського собору. Вдруге здали нерви, коли заносили тіло Устима зі Збаража – хлопець був такий молодий, 19 років мав. Я стоя­ла, тримаючи собаку на повідку, і ридала. Мабуть, ці сльози мене врятували від посттравматичного синдрому. Весь біль виплакала.

Категорично проти істерії, особливо інтернет-істерії. Доцільніше, наприклад, медитативно шити балаклави, аніж розпускати соплі. А у нас все навпаки. Усі домогосподарки вважають за необхідне триндіти на кожному кроці про війська, в результаті іде якесь дурне нагнітання ситуації.

Вважаю подарунком долі те, що живу саме в такий час, що маю можливість щось змінити. Це одна з причин, чому не хотіла б жити за кордоном, де все “о’кей” і вирішено наперед. Кожен з нас народився у цей час не просто так, ми можемо виправити життя свого народу на краще, позбувшись егоїзму і дріб’язковості. Для себе веду аналіз поколінь. Наші батьки, що пережили страшні 90-ті роки, це покоління “високих парканів” і принципу “все для мене”. Покоління тридцятирічних дотримується світогляду “мені буде погано, якщо тому, хто поруч мене, погано”. А такі, як Устим, кот­рим ще й двадцяти нема, мислять глобальніше: “Добре житиму тоді, коли навколо усім буде добре”. Вони усміхаються на вулиці, не хизуються дорогим одягом, бо не мають в собі совка. Народилося покоління борців, а не “терпил”. Не думала, що пасивний молодняк в один день вилізе з компів і вийде на вулиці... Хоча мріяла про це останні років десять.

- Бачила відеосюжет, де ви досліджуєте українську продукцію, а саме якість вітчизняної білизни. Брак яких товарів українського виробництва помітили?

- Це був експеримент моєї подруги Юлі Савостіної, яка цілий рік користувалась тільки українськими товарами. Особисто я бойкотую російське, але не живу на суто українських продуктах. Заради подруги здуру на це погодилась. То було ще до Майдану, бо під час революції в трусах перед камерами не стрибала б. Хоча ці українські труси виявились дуже якісними, класно зробленими і... не дешевими.

Проблеми бачу у продуктах харчування - люблю смачно поїсти і уважно ставлюсь до раціону. Чому у нас не роблять, наприклад, якісних сирів? Що у нас, кіз нема? Доводиться купувати малесенький шматочок «Шевру» за страшні гроші. Ще мені бракує нашого одягу. Хочу прийти в супермаркет і купити собі купу трендового шмаття – українських аналогів H&M, ZARA, Mango, - не витративши при цьому космічної суми. А українці шиють або якусь низькопробщину, або дорогущі ексклюзивні речі.

- Коли фотографувались у футболці “Не дай русскому”, припускали, що буде зустрічна реакція? Бо в Росії випустили футболки “Не плати хохлушке”...

- Аби “не заплатить хохлушке”, треба спочатку зуміти з нею познайомитися. Навіть тут вони показали своє прикре єство, бо ми “кацапами” нікого не обзивали, тільки росіянами. А тут одразу “хохли”...

Джерело: Високий Замок