Катерина Бабкіна / Цинізм та ніжність у великому місті

Українська письменниця та поет Катерина Бабкіна розповіла про те, як трансформується митець під впливом часу та обставин, що здатне зворушити її до сліз та які проекти приносять їй непідробну радість.

Жінки, що досягли успіху, за визначенням не можуть бути слабкими. Карпа писала: «Суки отримують все». Чи згодна ти з цим?

Карпа точно отримає все (сміється), але я не назвала би її сукою. Сучкою – так, але це, погодьтеся, різні речі. Всі люди в чомусь слабкі. Іноді слабкість перекриває цілеспрямованість, іноді – наполегливість, іноді – удача. Іноді слабкість і є запорукою успіху, за тим ж принципом, що лінь є рушієм прогресу до певної міри. У всіх людей бувають підйоми і спади, погані дні, невдалі спроби – для того, щоби досягти успіху, потрібно не зупинятися, слухати і любити себе, відчувати час і обставини. Я не знаю – це сила чи слабкість. Черчіль казав: «Навіть якщо ти проходиш через пекло, продовжуй іти. Це теж і сила і слабкість одночасно – іноді там, де сильніший ламається, слабший виявляється гнучкішим і проходить у вушко голки, і виплутується зі складнощів, і з травм і досвідів народжує щось нове − цінне, незвичайне. А іноді там, де слабший завчасно розпружується і віддається дурницям – сильніший вистоює, не втрачає внутрішньої якості. Іншими словами – ніколи наперед не знаєш.

У всіх людей бувають підйоми і спади, погані дні, невдалі спроби – для того, щоби досягти успіху, потрібно не зупинятися, слухати і любити себе, відчувати час і обставини.

А яке співвідношення цинізму та ніжності у тобі? І чи змінювалася ця пропорція з роками?

Я дуже, дуже ніжна – і дуже цинічна. Ці параметри не суперечать одне одному, мені здається, навіть іноді вигідно взаємодоповнюють, роблять емоції, оповіді, досвіди більш об’ємними. Як не дивно, я стаю з віком дедалі більш наївна – і більш зухвала. І це ніяк не суперечить нажитому знанню про те, що за кожним, навіть найменшим, успіхом стоїть дуже багато роботи, і найважча із цієї роботи – переважно робота над собою. Ще я думаю – ніжність це насправді гранична увага – до себе, до іншого, до світу. Добра увага, неупереджена, щира. А зухвалість – це сміливість плюс нестримні веселощі. І того й іншого в мені з часом стає більше, і я дуже за це вдячна.

В одному з інтерв'ю ти сказала, що «Знеболювальне й снодійне» − це найвідвертіша книга. Чи траплялося, що твої одкровення додавали клопоту? Не страшно показувати світу все своє нутро?

Ні, ніколи. Я не назвала би це показуванням нутра – це щире переживання досвідів і намагання передати їх іншим через текст, історію, емоцію. Але це не завжди означає, що в моєму житті є обставини і причини для таких досвідів – щось відбувається в нас всередині завдяки фантазії та вмінню співчути і співбачити, щось ми підглядаємо і вгадуємо, але переживаємо все однаково щиро, майже так само, ніби самі взяли в усьому участь. Я переконана, з усіма письменниками так. Коли герой закоханий в героїню – автор теж закоханий в героїню до трему, інакше буде нечесно, інакше не станеться дива і не вийде доброго тексту. А те, що героїні в природі не існує – справа другорядна. Те саме – з вигаданим страхом, завзяттям, соромом, вірою, хоробрістю, втратами і висновками – автор переживає все по-справжньому, дуже тонко і дуже сильно, просто дещо з цього ніколи не мало місця в об’єктивній дійсності.

У період Майдану у тебе народжувалися як страшні, так і неймовірно ніжні вірші про події, що багатьом з нас довелося пережити. Яких емоцій у тебе стало більше з того часу?

Стало страшно від того, що емоцій з цього приводу стало менше. Є дві речі, про які тут варто сказати. По-перше, я не можу позбутися теми боротьби і війни, смерті – навіть коли про це зовсім не йдеться, на рівні метафорики, образності, тла, це прослизає в кожен текст. По-друге, страшно, що події вже не викликають такого безмежного сум’яття, втрати більше так не болять, і що всі уже усвідомили, що найближчим часом нічого доброго на нас не очікує, і треба просто пахати і боротися – і адаптувалися до цього. З метою самозбереження, очевидно. Ні, ми не стали байдужими, просто звикли жити поруч з війною, смертю, складнощами, безнадією і непевним майбутнім. Одне діло, коли ти знаєш в теорії, що це завжди так трапляється, інша справа, коли це трапляється конкретно з тобою.

Доволі часто бачу у Фейсбуці коментарі під твоїми віршами: «зворушило до сліз», «читаю і плачу». Чи здатна ти розплакатися від того, що сама написала?

Кілька разів мені хотілося заплакати, коли я читала текст, присвячений героям Небесної Сотні, але з часом це пройшло. Тільки це не від тексту – а від того, як його сприймають, і від того, який час і контекст стоїть за ним. У мене на читаннях часто плачуть – навіть дорослі, зрілі люди. Мене це раніше дуже спантеличувало, але більше – ні. Плакати приємно. Особливо плакати щиро.

Як не дивно, я стаю з віком дедалі більш наївна – і більш зухвала. І це ніяк не суперечить нажитому знанню про те, що за кожним, навіть найменшим, успіхом стоїть дуже багато роботи.

Проект «Вірші в ночі» − дуже чуттєвий, інтимний. Ніч і мистецтво − чи є щось прекрасніше! Розкажи про свої враження від проекту.

Я дуже вдячна «Аромі» і Таті Кеплер особисто за пропозицію придумати щось про вечірні читання поезії, за можливість зробити цей проект благочинним. Я пишаюся середовищем, яке ми створили – в нас постійний пул гостей, добрих і щирих людей. Деякі з них – зовсім не про поезію люди, але рано чи пізно в напівтемряві всі виходять до мікрофона і читають свій улюблений вірш. Іноді це дитячі вірші, іноді зовсім наївна поезія – я тебе зустріла і дуже полюбила − але важливо те, що люди відкривають своє серце для емоцій, котрим не завжди є місце на щодень. Ну і – 75 000 грн для Охматдиту за перший сезон проекту теж о’к результат!

Ти досить багато подорожуєш. Які країни або міста здалися тобі цинічними, а які дарували ніжність?

Дуже ніжний Трієст, Остія з її порожніми пляжами і ресторанами, коли щойно скінчився сезон, Ніца і Монако в кінці зими, коли +22 і море так пахне літом, а людей немає; ніжні малі міста альпійсько-адріатичного регіону, ті що поруч з озерами, тихі, сонні, добрі. Ніжні і наївні невеличкі селища на затоці Котор і на узбережжі Адріатичного моря; ніжні розморені сонцем Салоніки; ніжні малі вулички старих кварталів Стамбула; ніжна, тиха Скандинавія, коли навесні її затоплює сонцем і цвітінням. Цинічні міста – не знаю, що про це сказати. Цинічний Нью-Йорк, по-хорошому цинічний Париж, цинізм Берліну в його дражливій доступності в порівнянні із іншими європейськими столицями, цинізм Бангкока в його безсоромності міста, де є все і одразу, цинізм Риму в абсолютному відторгненні власне життям міста натовпів туристів, що його переповнюють в кожен день і час – це, власне, мої улюблені міста, здається.

Ти з великою ніжністю пишеш про своїх підопічних на майстер-класах. Тобі подобається викладати?

Так, це правда. Це дуже органічна і приємна мені діяльність. Я структурую і пояснюю прості й доступні мені речі так, щоби інші теж могли їх бачити і дивуватися, впізнавати і застосовувати, цінувати красу і необмежену функціональність слів і вміти користуватися нею в повному обсязі. Це як поділитися чимось гранично важливим, особистим. Звідси – ніжність. Ще мені дуже подобається, що це короткотермінове вкладення – в сенсі, я майже одразу бачу результат, тобто – слухачі курсів його бачать, користаються з нього і говорять про це мені. Це ніби як довести собі, що ти комусь навіщось, а не просто так собі є.

Що тебе востаннє розсмішило? Над чим ти сміялася від душі?

Нещодавно я вперше в житті прийшла в суд – я потрапила в зовсім маленьке ДТП, зачепила іншу машину в пробці, все дуже по-дружньому, але, щоби страхова прибрала кілька подряпин, довелося викликати ДАІ, і, відповідно, сходити в суд. Ну я пришла, сіла навпроти судді, привіталася, а він питає: «Як ваше здоров’я?» – «Нічого, кажу, дякую». «Ну, ви лікуєтеся? Температури нема?» – я уже вкрай здивована відповідаю – «Так, уже майже видужала». «Кашляєте ще, напевне, трошки?» – питає суддя. Тут я вже не знаю, що думати – може, я погано виглядаю, щось не так вбрала на себе? «Кашляю», − кажу розгублено. Тільки потім згадала, що в протоколі в поясненні причини ДТП написала, що «застудилася, чхнула в пробці».

Назви найулюбленіше місце в Києві, де тобі затишно і спокійно.

У Києві мені затишно, спокійно і взагалі найкраще – в себе вдома. Це велике досягнення – коли в тебе є дім, ти його знайшов, створив і любиш. Це один із механізмів, як світ працює на тебе і робить тебе щасливішим, а, значить, більшим і кращим, на рівному місці.

Поліна Булгакова, cultprostir.ua