Алла Рибіцька / Поезії — 1

С О Н

На стільчиках
розкриваються душі,
коли один
навпроти одної
куштує суші
і торкаються ніжок
голі гомілки,
а пальці –
навпроти колінок...
Музика сна-скрипаля.
падає долу „ля”,
котяться ноти-слова
без фальші.
чисте стакато –
і серце
до ладу,
й правду
говорять душі.

***

Ну розлийся в мені до світанку,
залишись трохи довше сніданку! –
не ховала б я очі в долоні,
не торкалася б пальцями скроней,
не приходив би в день мій вечір,
не голубив би інший плечі...

***

(моїм віршам)
Кулі небесні, сили пістольні!
де ж ви сховались
в чесність бездонну?!
Як ви залишились в очі невинні?
де ж опинились, бляді невпинні? –
ви ж не посміли
чесно продатись,
ви ж порішили
задурно віддатись.
Подарувались в руки і плечі,
а на сьогодні ви не до речі.

***

Щось
вірші пророчать останні;
сон –
темрява-пес –
на світання;
смерть
стала в кутку під дверима
і
не шелесне, мов дитина,
що
мала провину. Не мигне.
Дивиться –
й вогник життєвий стигне.
Я
скину вологу пелену
геть.
Крок –
з підвіконня в Зелену...

***

Пахощами м”яти
і
вогкої землі
наповнені твої міцні долоні.
Сьогодні двоє ми.
сьогодні ми самі.

***

Коли волосся янгола
пропахне димом,
а пір”я біле на крилах
пожовкне й облетить додолу,
сховавши сніг;
коли на віях в янгола
зависне мокра сіль,
а шкіра вкриється рум”янком яблуневим,
тоді він сяде,
обійме коліна
і прошепоче злякано у себе:
„Я – хто?
я що – людина?”

***

Коли „приходи” сиплять акорди,
сплять неймовірні
сни божевільні,
поруч проносяться
струни, літаври,
сонце над морем
і київські лаври,
хмари,-
заправлю
в косу волосся,
висиплю в роси
зорі з подолу,
знатиму скоро,
де – неймовірно! –
сплять божевільні
струнні акорди
й зчіплені ноти
в „приходи”.

***

Де загубилась
Лоліта
в кожній з нас?
У якому куточку
змітати павутиння,
шукаючи скарб
малої Долорес –
владу над кожним з них?

 

КОЛОМИЙКА

Щось було від того шепоту,
перебитого грозою,
піднялася в ліс смерековий
за цілющою водою...
Та води тієї свіжої
недостатньо буде:
зблідли, висохли коханого
лагіднії губи.
Ти заграй, нічна сопілко,
над потоком шумним –
бенкетує нині в скелі
відьма душогубна.

***

Шепоче хвилинник прозоро та лунко,
і б”ються пилинки у такт на щоці.
Ніхто не пізнає, як тріснула струнка
між пальців
і вена на правій руці...

***

Назви мене на ймення,
коли вища точка натхнення,
коли стукає дощ по ринві
за фіранками в синій синьві,
коли хочеться знову молитись,
коли спраглість просить напитись,
коли зводить судомою шлунок,
коли голод – найкращий трунок,
коли сплавляться пальці й груди,
коли вп”ються у спину зуби,
коли здригнеться сонце востаннє,
коли в думці не буде прощання
і прийде серед ночі мрія –
тоді зшепчеш мене на ім”я.

***

Симфонія тіл на підлозі,
груди – в долонь облозі
і шурхотить віршами
вітер по краю шпалер.
Поту і кави присмак,
стогону звук зависне
у присмерковій тиші
й липа цвіте...

 

СОРОМІЦЬКЕ

Набрякну пуп”янком
і бризну стиглим соком,
стечу по сонних стегнах до колін,
а стогін стріпнеться шулікою безоким,
розправить пір”я геть у височінь.
Заплющиш погляд і затаїш подих,
стремтить долоня на покусаних губах.
Ти – мушка золота в полоні моїх
заплутаних волось на подушках.

 

НІЧНИЙ НОКТЮРН

Криваве світить з місяця
в вікно,
у сірій хустці пустка по кутках
давно,
як миша, що гризе останню
сухарину,
я писну і сховаюсь в темінь,
мов дитина.
З полиць здивовано підійме Лорка
брови,
захоче місяць в сяйво і моєї
крові.
Поллється голубая і холодна
з підвіконня
і хтось зітхне востаннє за стіною
спросоння.

***

Моря,
безкрайого моря –
хочу!
Безмежного моря –
треба!
Крові
бракує солі
і вітру!
Море –
дай волі!
Так хочу свободи
твоєї,
море.

***

Тіло точить миро
і залишає
вогкість на простирадлах
з присмаком
ладану й воску.
В соснах мандрує вітер,
стріне тебе на шляху
пересічних годин,
пересічених днів,
стрічних слів.
Буденно
входиш між люди,
мрієш про згубу,
а губи –
вицвіли.
Ніби все просто,
проте
складно сплітаєш мозаїку
ранків без мене,
вплітаючи
чорні коси ночей-
вітражі.
Пусте... все не те...
а миро
точиться з тіла.

***

Болить
мені тобою голова,
тріщить
мені душа з твого ім”я,
хрещусь –
а в Бога прошу лиш одне:
щоб Він
тобі не дав, що в мене є,
щоб Він
мені не дав, що в тебе є...

***

Місто розчинить
тіні на вулицях,
постать залякано
шасне в пітьмі.
Стукаю зрадницьки
я закаблуками
там, де не варто
ходити самій.
Стрінься мені,
незнайомцю з-під арки
з сивими скронями
й „саксом” в руці.
Може, між нами
не станеться сварки,
після яких
люди ходять одні.

***

Ти засіла глибоко,
ти – шкалина жорстока,
колеш-колеш, мов голка
і лоскочеш, мов ніж.
Не виходиш з сльозою
і не видушиш з гноєм.
Я ступаю з тобою
по вуглях босоніж.
У моєму сердечку
ти знайшла свою стежку,
каменюкою важко
під печінку лягла.
Я тебе проклинаю,
а без тебе – не можу.
Я до тебе... звикаю,
рідна боле моя.

 

КОЛИСКОВА

Я тебе не ображу,
я тобі заспіваю
в тиху ніч колискову,
колисанку нову.
Ми прожили з тобою
не багато й не мало,
а зірки – в павутинні.
Спи. Ми вже не в бою.
Я складаю всю зброю:
поцілунки і нерви,
шепіт, дриж та обійми,
теплу ковдру свою...
Ти дав право турботи
та ще трішки скорботи,
я ж – узяла „любити”
і програла війну

***

Сивою хустиною,
лагідно так,
ніжно,
оповилась на плечі
втома,
припорошила
сон-травою
вуста
і вони
стихли
у
поцілунку,
за
ко
ли
са
лись...

 

РАПТОВЕ

У горлі – сказ,
два крики –
в екстаз;
сплелися легені в обіймах.
Доволі! Мовчи!
Кричи не кричи,
а поруч живе божевілля.
Нічна я сова,
„ух-ух!” – і сама
злетіла у зоряну ніч,
А ти, степовий
мій вітре, повій
на полум”я
воскових свіч.
І корчить у спазм
вуста,
бо в оргазм
судомляться руки
і тіло...
Два крики без фраз:
„свободу і джаз!”
...прийди-но,
моє божевілля!..

 

СТРАШНЕ

А виявляється, як боляче буває,
коли не б”є, не коле й не ятрить,
але пече вогнем і сіллю роз”їдає,
у скронях стукає: „болить! болить! болить!”
І кожен раз: чи в ніч, чи на світаннях,
коли б все кинути і просто утікти,
я пізнаю крізь сльози й біль прощання,
щоб через зустріч в новий Всесвіт увійти.

***

Твої зміїно-зелені очі
у рамці кіммерійських вилиць
і сарматських брів
промовили про нескореність
і незламність,
гострий ніс –
про впертість і маленький сум.
Але
їм суперечать губи –
Творець, напевне, помилився,
коли ліпив їх,
бо вони
такі п”янкі, мінливі й ніжні,
що аж ніяк не в”яжуться
з загальними ескізами портрету.

***

Одруження, одчуження,
од хрещення, освічення,
освячення, обізнаність –
одкрай!
Від тебе і до мене
дві зорі і дві ніченьки –
нехай все так залишиться,
нехай!
Ні трошки, ні півтрошки,
ні сорому, ні мороку,
ні вуст, ні порошини –
ні душі!
Закляте – не прокляте,
засвідчене, затоптане –
до скону до зрадливості спіши!

***

Моя рука
заплаче-заридає
віршами,
та не стане легше...

***

Припасти б до твого лона
і пити його,
пити...
Я така спрагла,
розкрий мені джерело насолоди,
мила,
така солодка
солоність терпка на губах...
Розкрий мені
вологу від роси
пелюстку язика свого...
Ледь-ледь тремтиш,
а в моїх грудях –
щем... Зворушення...
До тебе, мила,
мої губи рвуться,
живіт набрякнув від жаги...
торкнутися б грудей твоїх
нестиглих...
Як ти прекрасна,
дівчинко моя!

***

Не веди безкінечних розмов з Воландом.
він праведник більший, ніж ти,
хоч і не менший грішник.
Не сподівайся, що він – твій фантом...
Навряд чи ти попадеш у чистилище –
місце твоє у серці пекла,
але твій путь туди – стежина райська.
Через тіло моє вона пролягає
і в”ється, в”ється вервицею без кінця.
А ти... повзеш по ній несхибно,
навіть не здогадуючись,
що я веду тебе до згуби.

 

КОХАНЦЯМ

Годинник-чародій невтомно
рахує стрілками наш час:
хвилина... друга... і спросоння
так солодко любити Вас.
Кохати ніжно, без утоми,
з шаленим запалом сердець;
в моїй обителі Ви вдома,
я – агнець постелі, Ви – жрець.
Тому в вологих простирадлах
під звук ранкової роси
заплутаємось, безпорадні,
і перший раз скажу Вам – ти.

 

ДРУЗЯМ

Колись напишу про усе
й про всіх у синій грубий зошит,
новели розішлю по пошті,
сховаю в пам”яті есе.
А потім, через кілька літ,
ви всі зберетесь знов докупи,
щоб в римі грубій потонути
й осяяти мій тьмавий світ.
А поруч гратиме вогонь
свічок, відблискуючи співом.
І все це здасться вічним дивом:
вино та доторки долонь.

***

Не сутінки навколо, а суцільна темрява
постійно
вона оточує мене оповиває
з народження самого
і даремно
ніхто сліпого не спитає
що бачить він окрім пітьми,
що відчуває крім чужого тіла
чи меблів, чи картини на стіні
своїми пальцями чутливими
сліпий...
Але щасливий,
бо зі мною поряд
сама краса існує і любов,
яка всередині, в мені,
яка мене голубить і шанує,
і вже не знаю що то
в серце - кров,
в зап”ястках – пульс,
а в голові все дзвони
дзвонять дзвони,
і гонить вітер трави - хвилі польові,
схиляє жито аж доземо,
таке солодке і хмільне,
а ми з тобою біжимо
цим дивним полем,
хоч я – сліпий,
а ти – німа.
Нам байдуже,
бо для кохання слів не треба

14. 02. 03

***
день такий суєтний,
такий сповнений людними вулицями,
навіть книгарня на розі
не дає прохолоди.
що ж, ми всі розтечемось під ноги...
досить, доволі липкого сиропу і меду,
я хочу моря, я хочу зиму і леду

***

в блідій темряви кімнати
прокидаюсь,
поруч на простирадлі
вологому
стегна твої розкинуті
мерехтять
поту росою,
руки твої розкинуті,
наче летиш над прірвою,
губи твої розкинуті
вічною насолодою,
плаче твоє лоно,
від щастя плаче
і тремтять вії на щоках
від спокою.

***

прийде зима.
замерзнуть на дротах ворони
і яблука зелені
снігом запорошить.
я посаджу герань
гірку на підвіконні,
хоча раніше цього не робила,
і притулюсь щокою до вікна –
там падатиме сніг,
кружити буде завірюха
і твоя постать
виникне
за рогом
у дворі.

***

не день, не ніч,
а цілу долю,
розсипану долі
збирали долоні
і тіні на стінах
про щось тріпотіли,
за нас гомоніли:
„дивіться! дивіться!
яка молодиця:
думки всі в хустину,
а косу – за спину;
обстригти! обстригти
розпутну заразу,
до нього занести
усеньку одразу”;
і свічка тріщала, що ми –
ненадовго,
а я промовчала
усю засторогу

***

парує з рота серед ночі вірш останній –
я щось шепочу зорям і собі;
прийшло, прийшло воно, таке дурне кохання,
як кошеня в під’їзді в самоті.
не плач, не плач, зеленоока кице,
нам дало небо кількісь там життів;
не вір, не вір цій осені –
ще нам не грали флейти,
мені востаннє коньяку він ще не лив

***

пахнуть руки Вашим поглядом,
чують вуха Ваші дотики,
Ви не маєте недоліків,
доки я не Вас випробую,
доки я не Вам призначена
у розхристаній еротиці;
мовби сном чужим накачана,
заплітаю в вени дротики.

***

я
по крайчику ножа
знову вниз.
напереріз
живіт і серце
скорчило вдвоє.
тіло не має сенсу -
просто
я загубилась,
просто
я не знайшлася
в колі
цих сильних пальців,
просто...
а цілуватись
хочеться так
до болю! –
тільки
не дай в сваволю
впасти...
я
лізу вгору
до
чистоти твоєї
по
крайчику леза

***

Візьме на руки вечір,
Виллє на губи отруту
Навіть не брехні – мовчання,
В зіницях застигне пустка.
Ти десь далеко
Кладеш мене на музику,
Несеш мене на вулицю,
Де немає стін.
Ти будеш ховати
Таємницю у свої акорди.
Ненависть у свої мелодії, -
Як добре – не треба слів.
Ти говориш сама з собою,
У кімнату зайшло божевілля,
Воно дивиться тихо поруч
На тебе своїми очима.
І тремтять на папері пальці,
І біжить по рядках ручка,
Заколише тебе чекання,
Зашепоче у мізках гучно, що
Я – десь далеко
Кладу тебе на музику,
Несу тебе на вулицю,
Де немає стін.
Я буду ховати
Таємницю у свої акорди,
Ненависть у свої мелодії –
Як добре, не треба слів.

***

света нет. и нет свечи.
«лишь не надо, не кричи…
тени слышат, тени знают,
что тебя всегда пугает”.
из дивана, из-за штор,
словно дырка в мир иной.
полотнею, замираю -
спину к стенке прижимаю...
паника – я понимаю.
я не взвою, не вскричу -
я навеки замолчу

***

блудний син. пустельник ночі.
будеш брати нові кручі.
любиш місяць й вічну тугу,
сонця світло тебе мучить.
все гаразд і все простіше,
коли кажеш щось не в очі,
нам з тобою залишилось
дуже мало в цім пророцтві.

***

ти тут сидів!
в моїм фотелі! –
іще тепло твоє не зникло.
заплющу очі.
душу – в стелю.
а сльози – в землю,
доки видко
моєму згарку в грудях зліва
відлуння кроків,
як в манежі:
ти ходиш швидко, мій годинник,
мій відлік часу обережний...

***

Разлейся мёдом на моей постели,
Я буду дышать над тобой еле-еле.
Мой тоник - для кожи
И джин – в поцелуе,
Никто не поможет.
Ты в кров забалуешь
Сухие объятья обветреных губ,
Я стану твоею в минуту без двух.
Не скроюсь в постели
от рук твоих диких,
я стану кладом,
ты – жадным бандитом.

***

нас вже не втримали ні друзі, ні вороги,
ми без доторків забились в екстазі жаги;
довершені погляди виткали нам своє тло,
хто ж завадить тепер впасти на дно?

***

Я сховаю усміх в комір,
Зсуну нижче капелюха,
Щоб очей зелений колір
Не бентежив твого Духа.
Своїм лоскотом грайливим
Під печінкою і шлунком
Заважає нерозлита
Пристрасть, пробкою заткнута.

***

випий зі мною з дзвоном дощенту
пристрасть свободи, волю без цента!
дим цигарковий замість фіміаму,
кухня старенька, шматочок дивану
нас поєднали в роках і годинах...
вдар-но по струнах! випростай спину!
виграй всі ноти, пальцям дай вітру,
вкрий мене соком стиглого світу.

***

бо хто Ти? –
тільки тінь в моїм вікні...
а за портьєрами згасають ліхтарі,
вищать на когось гальма імпортові...
маленька скриня з рештками любові –
на новий рік летить з балкону вниз
(за італійським звичаєм)
десь знову
дах молоддю і жартами гудить,
хтось поруч у фотелі шарудить
сторінкою запиленої книжки...
чи просто спить...
щось так над тіменем пронизливо пищить,
прогнавши спокій...
бо хто Ти? – тільки мить

***

коли
одноактні п’єси
усі відіграють строфи,
коли
неспроможним станеш
зірвати
з запрілих стін
старі
фотографії спогадів,
бліді,
наче плями історії...
ти станеш
зеленим подивом
у світі
зажерливих тіней
і рампа
моєї пам’яті
не зможе сліпити тебе

***

Дзвенить асфальт під „шпилькою”,
і струменить життя
з колін над підколінкою,
і білий шлейф каштанів за спиною –
я йду, біжу, лечу на зустріч із тобою!
В калейдоскоп цілунків і обіймів,
в п’янкий коловорот, в чарівний
світ, у пекло й рай, з росою
на розп’ятих губах, з косою
по плечах, з сонцем,
нетверезою від щастя,
щоб загубитись від усіх напастей,
на дві години – як у вічність,
а зі мною:
„я йду, біжу, лечу на зустріч із тобою!”