Алла Рибіцька / Поезії — 2

Бо хто ти?
Тільки тінь в моїм вікні…

А за портьерами згасають ліхтарі,
Вищать на когось гальма імпортові…

Маленька скриня з рештками любові
На Новий рік летить з балкону вниз
(за італійським звичаєм).

Десь знову
Дах молоддю і жартами гудить,
Шось поруч у фотелі шарудить
Сторінкою запиленої книжки…
Щось так над тіменем пронизливо вищить,
Прогнавши спокій…

Бо хто ти — тільки мить


***

коли
одноактні п’єси
усі відіграють строфи,
коли
неспроможним станеш
зірвати
з запрілих стін
старі
фотографії спогадів,
бліді,
наче плями історії…

ти станеш
зеленим подивом
у світі
зажерливих тіней
і рампа
моєї пам’яті
не зможе сліпити тебе


***

близькість
до ступеню
крейзі-межі,
стогін,
що тоне
стегон межи…
а під ступнею
камінь ковзкий,
і за тобою
пломінь легкий.
тисячі бризок,
дві — на очах.
вкрию спомином
миті острах


***

Рік як за п’ять, п’ять як один.
Жадібно п’ю пил з-під машин.
Жадібно їм трасовий шлях,
Доки мене віє на прах.
Доки горить в твоїх очах
Скроєна ніч на вогких тілах.


***

звичними рухами крем на обличчя,
вечір як вечір — сотні таких.
пальці торкаються шкіри так згубно,
тільки не Ваші… тільки не їх…
сонне «кохаю»,
а в маренні ночі
тихе безсоння крадеться до ніг.
шаряться очі — пристрасті хочуть —
доки колише мене чоловік.


***

на тлі вечірніх хмар
вологі ліхтарі,
котам своя смачна вечеря мниться…
на цілий Всесвіт знову ми одні
в холодний день зі спекою за тридцять.
і твій черговий чай чи склянка молока,
що не з моїх долонь
дана тобі напитись…
крокую далі вниз,
і знаю,
що життя
у місті без дверей
ще довго буде снитись


***

скільки засторог ховалось
у записках і листах
по кишенях, у шухлядах…
крилами б… — підбитий птах —
не літає, тільки яче,
стогне тужно у пітьмі,
щось шукає — і не бачить,
в руки проситься — «пусти».
я зігріюсь, відпочину,
зрозумію — вже не так…
моя птахо зизокрила —
не любов росте — будяк


***

глянь в мої руки віддано викриті,
грубим намистом зубів твоїх здряпані,
лоєм затерті губи принишкли,
ґвалтом самотності звично зім’яті.
ніздрі похапливо запах вишукують
пінки молочної з чашки вечірньої,
а відбивається поряд відстіново
чистопрасований давнолежачого.


***

заки
метушаться люди
немов
випадкові приблуди
в тенетах облуди —
ми будем
шукати в парках,
на балях в прокатних чарках,
в поштових та контрамарках
перепустку на весну.


***

рік одруження — це лише аркуш
записів у щоденнику,
це протокол чвертьріч:
спершу сонячний флер —
«дружина»,
далі —
танго в кімнаті темній,
де час від часу
губиш партнера
і шариш по стінах пальцями.
згодом
(раптом!)
помічаєш уперше
комічність світанків за
підмерзлими шибами,
а потім…
а потім
«стає як у всіх»,
а ти це старанно приховуєш.


***
безпуття
заплутало свої пути,
і я,
оповита,
оплетена суттю путі,
стою
босими в росах
на роздорожжах
в розпатланих косах


***

гралася в змову
сама із собою,
наче мене і немає, —
а просто якась жіночка,
що носить мій одяг
і живе з моїм (?) чоловіком….
спить у моєму ліжку,
п’є кави-чаї у моїй кухні,
бавиться моїми мріями,
тощо,
а потім
я (чомусь здивовано)
раптом вздріла на шляху
дзеркало —
і з’ясувалось,
що й насправді
вже якась і н ш а жіночка
живе з моїм чоловіком,
грається моїми мріями,
п’є кави-чаї у моїй кухні…
(от тільки мій одяг
ще завеликий на неї)


***

а давай припинимо
нашу гру в дике кохання.
лиш уяви:
ми будемо точити
затишні розмови з коньяком
у кнайпах,
їздити зі спільними друзями на шашлики,
деколи фліртувати
(як налигаємось «Вані з Таліна»);
або ще:
ти зможеш мені нарешті
казати про своїх дівок,
дівуль
і дівчаток,
а я нарешті позбавлюсь ревнощів,
відчуття змагання,
болю,
образ —
бо ж все це лише
за дикого кохання;
або
ми зможемо знову
відверто любитись
(як вдруге, —
бо вперше це завжди стрьомно)
і не боятись,
що хтось когось зрозуміє «не так»…
тоді б нам
так жилося легко,
давай?


***

запиши мене
в архів облич,
які пройшли повз тебе.
ніч,
якої ще не було,
дасть відповідь
на всі питання.
свіч
ця гра не варта —
зрілість
уже до тебе стукає у вікна,
ну, а в мене
ще занадто мало днів.
цілованих -
тим паче.


***

омиваєш ноги мої
оливою духмяною.
цілуєш пальці,
торкаєш шовком….
ти намарне стараєшся —
занадто багато
ножів і битого скла
у цих ступнях,
якими я йшла до тебе.


***

в полоні ніг, затягнутих у лайку,
в полоні рук, зімкнутих у кільце,
ти сплюнеш з губ свою солодку лайку
і нас кудись кохання понесе.
брутальних рухів ще таких не знало порно,
все так навпомацки і ясно водночас.
люби мене, таку шовково-чорну,
бо невідомо, коли буде так ще раз.


***

ти стукаєш щоночі
у моє безсоння;
смс-ки без змісту,
дороги з дощами,
готельні простирадла…
а мені не спиться,
а мені не страшно,
бо все, що коїться — дещо більше
ніж пристрасть,
щось вірніше
ніж кохання,
бо ніхто заради мене
не міняв поночі коліс


***

я прикрашаю собою твоє життя.
хіба ти не бачиш цих мережив у повітрі,
хіба ти не чуєш подзвонів?
устелю твій шлях квітом,
а ти вертаєш терен;
несу тобі світло —
ти вертаєш недогарок…
я цілую твої пальці — вони такі холодні,
що аж обпікають мого рота…
милий,
я, здається, втрачаю хист
до декорування твого життя,
ти ж — не розплатився за попередню роботу:
коли я вичищала тебе.


***

ти просто вір,
що завтра буде новий день,
й дрібні банальності такі приємні зору.
поглянеш раптом вгору —
бачиш? — зорі.
а ти забув? — вони і досі є.

ти просто знай,
що тисячі дрібниць
життя складають і дарують втому.
так солодко вертати ввечері додому:
там — пахне борщ,
там — часточка тебе.

і десь-колись —
на битому шляху,
коли похмілля і туман депресій —
для тебе ще любов не раз воскресне,
ти зрониш з дякою:
«мій Боже, я — живу!»

(собі й любим подругам, які завжди зі мною)


***

коли з одного кохання
намагаєшся врятуватися в іншому,
а натомість отримуєш шлюбну клітку;
коли замість злої мачухи
отримуєш чужу матір,
а в коханцеві шукаєш батька;
коли ніч заміняє день,
вино — воду,
а кров — сльози, —
ти вже помер,
чи ще стоїш на краю?..