Максим Бородін / КІМНАТА ДЛЯ ХВОРИХ РИБ

КІМНАТА ДЛЯ ХВОРИХ РИБ
незавершені поезії


* * *

Дощ пустий,
як авто,
що стоїть біля клініки для душевнохворих.
День пакує речі.
Він загортає
у пожмакані папери
тьмяні спогади
про зниклих з твого життя,
про вже померлих.
Ось вони наче говорять до тебе крізь дощ.
Ось вони наче щось дають тобі -
на, бери.
Ти простягаєш руку, хапаєш світло
за кінчики й опиняєшся на вулиці
біля паркану,
біля бронзового вартового,
що вже ніколи не оклигає
від такої честі.
День викидає геть
пусті пляшки з-під смутку.
Сьогодні треба
випити більше повітря.
Треба забути, що є життя
по той бік вікна.
Ти знову починаєш жити спочатку.
З понеділка 13-го,
з самого ранку,
з крику,
зі сліз.
Наче дитина…


* * *

Ти зупиняєшся біля зими.
Біля снігу,
що маленьким кошеням
бігає холодними тротуарами.
Біля калюж,
що спотворюють наші обличчя.
Ми схожі на риб, що плавають
в акваріумі.
Розкриваємо рота
в надії
щось донести до людей,
але вони проходять повз нас —
спотворені склом чудовиська,
велетні
та
генії.
Ми маленькі в своєму коханні,
тонкі мушлі на березі висохлого океану,
на краю пустелі,
де тільки інколи вночі падає сніг.
Він ніколи не долітає до землі,
він тане в нашому волосі,
у наших словах,
у наших обіймах.
Ми схожі на риб,
пустельних риб,
які ще живуть в своєму порожньому акваріумі,
де
немає навіть води.
Тільки кохання.


* * *

Коли я згадую про неї,
я плачу,
мов дитина.
Доросла людина
стоїть посеред вулиці
і
витирає сльози
сонячним світлом,
брудними руками
та
легким вітром.
Як добре,
що сьогодні
я вже був на небі.
Там всюди висять її фото,
звучить її голос,
а в кінотеатрах показують
короткі спогади про неї.
Я потрапив на один такий сеанс без білету.
Виявляється, мене там знають —
мені запропонували найкращі місця,
поп-корн
та
програмку,
в якій вона розповідає про смуток,
про степовий присмак кохання,
про нього…………………


* * *

Я божевільний.
Боже,
який я божевільний.
Тільки так в цьому місті можна вижити
та завоювати твою прихильність,
твою любов.
Я стою на колінах в храмі,
я п’ю воду з Дніпра,
я б’ю кулаком по стіні громадського туалету.
Я божевільний.
Зараз………………


* * *

Моя душа -
пустеля.
Моє тіло
наче бархан.
«Аллах акбар», -
кажуть мені думки.
«Аллах акбар», -
відповідаю я їм.
Моя душа втомилася
вірити начальникам ЖЕКів
та генеральним директорам
енергопостачальних компаній.
Моє тіло потребує поезії,
боротьби,
втоми
і -
безперечного раю
в кінці свого життя.
«Бісміля ар-Рахман ар-Рахім
ас-салям алікум
Твоя душа — квітучі сади,
що чекають нас на тому боці.
Твої слова — прозора вода,
що тече по моєму чолу.
Твій закон — моє життя,
що болить у серці.
Ля аллаха иль Аллах»



* * *

Ти десь далеко.
За мостами, за хмарочосами, за справами.
Твої думки,
наче зелені трамваї пролітають повз мене.
«Наступна зупинка — порожнеча».
Я йду вулицею,
розглядаючи написи
на стінах, на вікнах, на хмарах, на своїх долонях:
«Осінь поруч с тобою».
«Зазирни всередину неба».
«Кожен шмат повітря — твоя надія».
«Ти повинен боротися».
«Вона — твоя війна».
«Біжи».

Які чудернацькі написи
розвішують по місту
ці рекламні агенти
вищих сил.
Це, напевно, повинно щось означати.
Я стою, відкривши рота.
Я хочу вимовити твоє ім’я,
але
вітер,
мов анестезіолог, одягає на моє обличчя маску
і
каже:
«Рахуй до дев’ятнадцяти».
Я починаю рахувати
і
відразу ж
від’їжджаю, як останній трамвай
в нічну оману
міських бульварів.
Ти моя наступна зупинка.


* * *

Ця країна приречена на бруд,
приречена на підлість,
на цькування всіх законів людяності.
В цій країні панують тільки гроші.
Я не хочу жити в цій країні.
Я не хочу платити податків
до кишень жирних котів
та безбожників.
Краще бути
диким, як сухий вітер, бербером,
водити каравани через пустелю,
співати тягучі, мов молоко верблюдиці,
українські пісні
й
витирати ці кляті сльози,
нишком розглядаючи твоє фото на березі Дніпра.
Я хочу
битися до останнього,
коли в мою країну
прийдуть невірні.
«Аллах акбар».
Смерть невірним!


* * *

Твоє кохання — рука,
в якій лежить
пісок мого життя.
Ти можеш залишити його собі,
а можеш
жбурнути в воду біля Канева.
Але я випливу,
наче місячне сяйво
з глибокої ями.
Одного дня я знов
потраплю до твоїх рук
маленькою скляною кулькою
чи
сонячним зайчиком.
Одного дня.
Одного яскравого дня.


* * *

На пагорбі,
де сонце пакує
льодяники
малим дітям,
я
лежу на спині,
поглядом у небо.
Там
у полиновій вишині
звук мого голосу
здається легким й пахучим,
мов
дитячі долоні.
Нас ніхто не чує,
крім
ворогів,
їх пустельних коней
та
каменів,
розкиданих по краю землі.
Твоє кохання
марить
караванами, повними шовкових дотиків,
солодкої вати віршів
і
жіночої зброї.
Коли вони підійдуть ближче
ми зірвемося з гори, мов голодні птахи,
переб’ємо усю охорону
та
відпустимо наше кохання
переляканими двогорбими верблюдами,
очі яких схожі на янголів,
в пустелю життя
без провідників,
без товару,
без води,
без пункту призначення.


* * *

Дощ у пустелі — завжди несподіванка.
А якщо ти стоїш,
наче вартовий,
на схилі свого смутку,
дощ лякає навіть тебе,
старого пса свого кохання.
Ось-ось з’являться перші за останні три тисячі років
кораблі в цьому кутку світу.
Подадуть східці
й по них
зійдуть
твої надії.
Вони скажуть тобі:
«Життя приречене бути мерзенним.
В твоїх силах зробити його яскравим.
Збери весь повітряний флот свого кохання
та
по краєчку дощових хмар
пройди до найближчих гір.
Там ховаються ті,
хто вкрав світло твого життя,
хто ґвалтує твої вірші,
хто купує твоїх дітей.
Знайди їх.
Напади зненацька,
знищ їх!»
Тоді ми……………………


* * *

Кажуть,
що під час землетрусів
необхідно ставати в отвір дверей
та чекати, коли втомиться земля
у своєму блуканні по світу.
Так і я,
коли душу мою трясе
від бажання побачити тебе,
стаю
на межу життя та смерті
і чекаю,
що переможе:
твої заплакані очі
чи
спокій маленької родимки
на правій щоці.
Я нікого не пускаю в цей світ,
навіть
янголів.
Цей світ мого стихійного лиха,
мого смутку,
мого безсилля.
Залишається чекати
поки уява дасть наказ
і
ти з’явишся преді мною
у моєму сні.


* * *

Життя -
суцільна омана.
Тебе оманюють,
ти оманюєш себе.
Це така гра.
«ОМАНА».
Хто найліпше себе оманить,
той виграв.
Приз.
Життя.
Кавоварка.
Кохання.
Що заслужив.
Але я не можу грати зі своїм серцем.
Я рву лотерейний білет
на маленькі шматки.
Я………………………


* * *

Я кажу багато дурниць.
Багато навіть як для поета.
Кажу
про кохання,
про життя,
про смерть,
про ще ненароджених дітей,
про знайомих поетів,
про своє минуле,
про це темне місто,
про наших друзів,
про майбутнє,
про дощову погоду,
про вчорашнє кіно,
про сьогоднішній чай,
про…
Боже,
заткни мені пельку
своїми теплими долонями.
Навчи мене казати те,
що потрібно казати.
Я боюся
ляпнути щось недоречне
твоїх сірих очей,
твого погляду,
твого мовчання,
твого голосу,
твого…
Боже, закрий моє серце.


* * *

Смерть стоїть за вікном.
Вона щось каже чоловікові в білому.
Це напевно Бог.
Вони сперечаються.
Вона вперто щось доводить,
розмахуючи руками.
Щось кричить,
плаче,
відходе,
знову підходе
й починає спочатку.
Він приречено махає рукою.
Я чую:
«Так, він повний бовдур.
Але може спочатку запропонувати йому кохання?»

Вона плаче мов дитя.
«Він все зіпсує.
Така в нього доля»
.
Я розумію,
що то говорять про мене,
але не можу навіть поворухнути рукою,
щоби постукати в скло
і
запропонувати їм зайти до оселі.
Тільки сльози течуть по щоках,
та тепле повітря заповзає в серце.
Я — скляна кулька в твоїх долонях.
Я — хвора риба у твоєму акваріумі.
Я — надтріснутий диск у твоєму плеєрі.
Дотисни мене………………….


* * *

Смерть — це перехід від
життя до життя.
Як в Інтернеті.
Ти вводиш адресу потрібної сторінки:
www.усе_пропало.ua
але тебе відсилають
до сторінки:
www.крізь_зуби.мать_їх_так
й ти розумієш,
що
смерть держави -
це перехід
від одного життя до іншого.
Як у метелика,
як у хробака,
як у………………………..


* * *

Виключіть усі телевізори,
усі радіоприймачі,
усі музикальні центри.
Зупиніть лекції,
трамваї,
потяги,
видачу готівки в банках.
Сьогодні я ховаю своє кохання.
Сьогодні я ховаю своє кохання.
Закидайте нас землею,
пийте, гуляйте……………………


* * *

Кажуть,
що
Аллах любить душевнохворих.
Кажуть,
що
Аллах любить тих, хто не накопичує грошей,
не скуповує землі,
не обманює людей.
Кажуть,
що життя — тяжка хвороба.
Кажуть,
що кохання
ще
буде……………………….