Олексій Чупа / Поезії
***лише бездомний собака почує Твій спів…
він бігтиме за Тобою довго і уважно
буде слухати як Ти час від часу не витягуєш ноту
і зриваєш голос, або як час від часу збиваєш темп…
він буде зовсім непомітним, не бажаючи, щоби Ти знав,
що хтось Тебе чує… щоб Ти міг не встидатися
і співати вільно… але одної миті він зупиниться
в смужці ранкового світла буде проводжати Тебе
сумним поглядом, слухаючи як тоне Твій голос
в тиші пустої вулиці…
і знаєш — він з першого погляду зрозумів те, що
Ти не з тих, кого колись почують…
***
в післядощовому і змученому травні
не хочеться мовчати… навіть спати —
втамувати подих… розсипатись по стінах
і Твоїм обличчі дзвінким і теплим небом…
і якби Ти спитала я б сказав
чекатиму допоки Ти вернешся!
на перонах, під під’їздом… скільки треба!!!
і якби Ти спитала я б сказав на що це схоже —
коли Ти плачеш в мене на колінах…
і по Твоїх щоках дощем втікають сльози…
***
і те про шо ми думаємо зараз
колись відбудеться тож навіть
не думай втікати — роки то не відстань
для того хто любить… кілометри тим більше
Ти вже зараз відчуваєш кінчиками
сонних пальців шо я на межі
і скоро ми випадково перетнемося
на порожній станції метро
і хтось із нас обов’язково зробить вигляд
шо насправді він усе знав задовго до того…
напевно то буду я… бо я давно продумав
всі Твої рухи і думки і записки які Ти
лишатимеш в моїх дверях якшо я не захочу
відкрити і впустити Тебе — змерзлу й мовчазну
а потім притулившись спиною до стінки
слухатиму як Ти плачеш у під’їзді…
я давно продумав навіть краплі поту на
Твоїй спокусливій шиї яку хочеться цілувати
аж до запаморочення навіть пристрасть Твого
подиху… Ти знаєш… я давно продумав…
то все зовсім нескладно —
я трохи доросліший
Ти набагато досвідченіша
тому ми тягнемося одне до одного
так спрагло…
***
дівчинко… Твоє волосся є трохи темнішим
за світло вечірнього Сонця
і очі — неодмінно сумні де би ми не перетинались
але облиш… давай не будем зараз про погане —
давай помріємо про то як я звалю до моря
надовго майже назавжди або на цілий рік
а Ти — приїдеш на weekend
ми будем говорити скільки схочем
зовсім відверто — розумієш?!
Ти ж бачиш… нас щоразу пробиває
на відвертість майже кожної зустрічі..
шкода шо бачимся нечасто…
***
кажи мені про мої слабкості
але роби то обережно бо я далеко не подарунок
і мені зовсім не складно піднятись і піти
але я не думаю шо Ти цього хочеш
це так ніби роздягати жінку
ледь не вдвічі старшу за Тебе
вона певно востаннє із кимось — без масок
і пристрасть із якою вона просить люби! Вражає
але
коли притискаєш її до себе вранці
то зовсім не переконаний шо хочеш старіти
із нею разом… ледь помітним рухом
садовиш на її розкриту долоню жовтого метелика
вона розуміє все бо ледь не вдвічі
мудріша від Тебе… просто розвернеться
і піде ображаючись на такий відвертий натяк
на її найбільшу слабкість… ту з якою вона тепер
не може зробити нічого…
бо десь вщухло тепло скронь і загасла
чутливість її вуст і все шо їй залишається —
тихо чекати на завтра…
кажи мені про мою слабкість
тільки не роби це сміючись
бо то надто боляче…
хіба Ти не розумієш?!
***
Ти рідко бачиш сни… так само рідко
як дощі приходять в моє місто — бачиш?..
пробач, пробач, нестримана і ніжна квітко,
я п’яний Твоїм запахом… Тобою… не інакше…
як Ти в мені підступно проросла!..
вчепившись коренями в серце…
я розділю на двох ті залишки тепла
якими жив ще вчора… все відверто —
так, як любиш!.. так, як хочеш…
всі Твої мрії, кожен вчинок — знаю все,
і мені до вподоби те, як ми невимушено граєм
в ці дитячі ігри, і нібито шукаєм сенс
у всьому що ми кажем…
***
варто було їй повернутися —
в моєму місті знову засяяло сонце!!!
відразу потанув сніг,
і кожен, хто знав її,
застиг від несподіваного тепла…
варто було їй посміхнутися —
з півдня вернулись птахи…
заспівали її вірші,
і сірі холодні дощі
вщухли до ранку…
але чому вона плаче постійно?!
не впізнає себе в дзеркалах вітрин!
навколо зімкнулися напрочуд брудні стіни…
навколо зімкнулися стіни!!!
і шо тепер?!
але варто було їй повернутися —
в місто приходила ніч,
і холод її слідів
лишався тут назавжди…
але чому вона плаче постійно?!
не впізнає себе в дзеркалах вітрин!
навколо зімкнулися напрочуд брудні стіни…
навколо зімкнулися стіни!!!
і шо тепер?!
***
я люблю коли плаче небо
я не люблю коли плачуть жінки
ховаючи обличчя в подушку
коли Ти смієшся — світ набуває кольорів
і скажи шо то не мене Ти чекала
скажи шо Твій потяг вже вранці
і Ти залишишся тут
лише тому шо надворі ллє дощ
я заварю Тобі кави з молоком
і Ти знаєш як швидко минеться ця ніч
від випадкового торкання долонь
до сонних голосів на світанку
скажи це і знай шо я вірю
у все шо Ти кажеш
незалежно від того наскільки це правда
і від того як сильно Ти хочеш залишитись тут
але все одно поїдеш
знемагаючи від власної слабкості
і вміння робити дитячі помилки
яке ніяк не залишить Тебе
***
ми вільні робити шо хочем
ми вільні чекати хай навіть і все життя
ми вільні
єдине в чому ніяк собі не можем відмовити —
кайфування від власної слабкості і недоречності
в даний час і в даному конкретному місті
тому шо так хочеться шоби тебе любили…
просто за те шо ти є
і ти є така як зараз — заспана і тепла…
and it’s so sweet…
***
я добре знаю шо колись узимку
коли буде тісно і страшно шось казати
я непомітно відійду від мікрофона
і важкими кроками cпущусь зі сцени
тоді коли мовчання переповненого стадіону
відіб’ється тупим болем у скронях
я мабуть також виберу мовчання
але цілком можливо шо знічено
прошепочу у тишу шось таке:
«…краще миттєва смерть аніж повільне вгасання…»
той хто казав це напевно розумів
життя ліпше за нас усіх, чи не правда?..
шкода шо моїх сил вистачило лиш на те
шоби неквапно догорати бо смерть
уявлялась мені аж надто зрозумілою і недоречною
шоби бути моїм фіналом…
тоді тиша натовпу вибухне сумним
шепотом: він пішов…
а хтось — заплаче…
***
я люблю коли Ти пробачаєш мою безпорадність
коли береш мою руку заспокійливо дивишся в очі
і дозволяєш собі стати сильною
тоді я бачу наскільки я Тобі потрібен і як
вперто Ти будеш боротись за мене
***
час від часу озеро сліз стає наполегливішим
за глибину очей але навіть тоді плакати
тихо неможливо бо істерика розриває мої легені
і дихати спокійно ніяк не виходить…
***
лежачи в траві дивлячись в очі небу
і уявляючи шо це Тобі в очі я дивлюсь —
казати про ті речі що хвилюють Тебе
і чути дихання пристрасного блюз…
і всі Твої депресії вигадані
як захист від тих хто є навколо
ти вибухнеш рухами різкими
і радо прорвешся крізь коло
яке оточило так тісно
зімкнулось на горлі пальцями
і нібито втікати ще не пізно
проте легше — змучено всміхатися
і йти тоді коли хочеться
і зникати на довгий час
в обіймах безсоння… без Сонця
блукати в переплетеннях трас…
***
я досі пам’ятаю як танув лід
я досі чекаю тепла
мов старий вірний пес блукаю подвір’ями
натрапляючи всюди на запах Твій
я досі пам’ятаю колір Твоїх очей
і те як падає перший дощ до Твоїх лагідних рук
і всі ті речі які шепотіла мені
і всі ті погляди шо дарувала так легко
я досі пам’ятаю як спрагло б’ються вірші
роздираючи горло в кров шипами істерик
болючі квітки зневіри проростають в мені
і радіють ранковому Сонцю
***
ця ніч починалася запахом кави
розумінням власного відчаю
тишею заспаної кімнати
небажанням дотягти до ранку
і не кожен вгамує природну цікавість
запалить для Тебе свічку
якшо стане страшно… не спати
і пестити Твої шрами…
ця ніч тривала так довго
як тільки Ти можеш собі уявити
зпорожнілі провулки
заплітались і вели в нікуди
Ти несподіванно вщухла замовкла
розгублено поправляючи у волоссі квітку
шукаючи в моїх долонях притулку
зі мною одним воліючи бути
ця ніч відходила млосно
не залишаючи шансів
розливалася з даху
і втікала на захід
а Ти трималась мене так серйозно
як тільки уміла триматись
ше не позбувшись болю і страху
але вже з надією дивлячись далі
***
фарби дозрілого літа
тихий і заспаний ліс
вона в моїх обіймах…
як солодко пахнуть ці скроні… і квітка яку ми тримаєм удвох…
***
Ти любиш його більше
аніж він не хоче шоб Ти поїхала
і в очах уже відбите Сонце шо заходить
й ховається в подвір’ях старих будинків
і він навряд чи колись збагне ту легкість
із якою міняєш все шо маєш тут
на поглинені собою міста
шо збудовані значно західніше
і навіть
шог поволі витісняється з пам’яті
чиїмись новими словами і рухами
не зможе втримати від божевілля
і від жаги почати все з нуля
він навряд чи колись то все збагне
хіба шо будучі зовсім уже старим
і тихо доживаючи в спекотному мегаполісі
хіба шо тоді згадає Тебе
ту якої давно нема
і пожаліє про несказане
втім особливо не переймаючись
бо це не він пішов молодим
залишивши на столі купу віршів
самотню задуману постіль
і недопиту пляшку соку на підвіконні
бо це він вмів робити боляче
і принаймні здаватись сильним
коли Ти зачиняла двері і бігла
додому стрибаючи через калюжі
***
давай… допалюй свою сигарету
я бачу як сильно Ти боїшся самотності
і наскільки байдуже спостерігаєш
за вікнами напроти
Тобі начхати на чужі таємниці
бо навіть своїх не пам’ятаєш
певно саме тому Твій почерк
міняється щоразу коли Ти пишеш
мені листа про те
шо насправді все добре
***
місто всипане нав’язливим пухом
впаде до Твоїх ніг покірно
наповнюючи сірим смутком
до болю порожню квартиру
небо плакатиме надто гірко
заливатиме теплі балкони
шо розсипані по будинках
та’ як краплі по ніжних долонях
і повір мені зовсім не важко
подзвонити і шось там спитати
або із ранковою першою пташкою
передавати Тобі чужі цитати
«…життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного — без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці…»
і неймовірно важко змовчати
чуючи цей спокусливий шепіт
так легко було би Тебе не знати
так легко було би розвідати нетрі
очей Твоїх
в яких загрузнути хочу
надіючись млосно шо Ти не примара
безсонно рахуючи ночі
***
і як би Тебе не тисли
кордонами, зрадами, стінами —
Ти перебираєш бажань намисто,
й так само хтиво оголюєш спину,
розсипавшись ліжком безсонним,
неначе піски — пустелею…
гаряча, волога й солона —
Ти тягнеш долоньки до стелі
а те, шо сказати я хочу,
на Твоїх вустах м’яко тане…
хіба ж я не бачу які в Тебе очі?!
ну шо я, не чую я солодко маниш?!
чаклунка! своїми дозрілими чарами
Ти крадеш мій сон і залишки глузду,
вперто нищиш зв’язки поміж мною і старими
вірними друзями…
бо певно хочеш шоби я
належав лиш Тобі…
***
пуста поштова скриня голуби і літо…
під небом шо напрочуд тихо дише
занедбана провінція дарує дивний слід
у серці… як відкрита тепла рана…
але мені вже сниться узбережжя
і тихі сосни плачуть навздогін
моїм слідам які втікають геть за обрій
лишивши за спиною сутінь давніх брам
і я люблю цю безнадійну гру
від краю і до краю — спомини безбідні
вони тамують рани і до завтра
дотягну якшо — то їхня перемога…
***
ставши обличчям на захід набагато легше
всотати в себе запах дощу
його істерики його силу
і Ти відчуваєш шо уже значно простіше
пустити це все по своїх венах
і сидіти в закинутій кімнаті
де кілька зламаних крісел
і тріснуте посередині вікно
сидіти на підлозі і відчувати
як відчай б’ється твоїми артеріями
за кілька годин до потягу на схід
злий і роздратований
всі пригоди слова ця бруківка це повітря
всі ці зустрічі сотні фоток
люди на вокзалі які пронизують Тебе
своїми очима
знаєш
це все взагалі нічого не варте
поки замість її голосу
чуєш довгі гудки
****
млосно і м’яко потягуючись
вона веде порожні розмови
про каву подорожі і злякано обминає
тему дурних підліткових абортів
вона затиснута… навіть ні — ледь не зламана
тихо мріє про пронизливі погляди
очі в очі яких чомусь замало
і які божевільно заводять…
***
Ти знаєш —
коли Ти кажеш це — напевно відчуваєш
єдине шо не зміниться з часом
це те відчуття свободи
яким живеш
коли пальці блукають грифом
вголос повторюєш їх імена
прокручуєш в голові їх тексти
джим курт дженніз джон
перелік можна продовжувати до ранку
їхні голоси на платівках
вони — вічно молоді на обкладинках
і ти розумієш наскільки Ти близький
до них саме цієї хвилини —
коли Ти сидиш п’яний і заплаканий
на кухні і спостерігаєш вино яке тече підлогою
немов ріка шо несе Твій човен
все далі в темряву
саме цієї хвилини —
коли ті тринадцять пісень які написані
після зустрічі з нею визнаються
альбомом року і Твій приз
отримує хтось інший
і це надто боляче
і сльози які ти навчився стримувати
знову прориваються
і змішуються з вином
***
цей довгий коридор
який починається в місті
який починається жовтнем і
пляшкою бренді
бачиш — він дає надію
зовсім трохи але її достатньо
шоби пройти цей коридор
до кінця
і шо Ти зрозумієш відчуваючи
шо вже самотній?
і шо Ти побачиш скинувши наплічник
на підлогу вокзалу?
шо Ти побачиш?!
тільки шо розірвані листи
на бруківці які мліють
під дощем
Ти ше впізнаєш почерк
знайомі вулиці які
спостерігаєш з вікна якими
блукаєш навмання
але не маєш можливості вийти
закоханих музикантів — гітара
в старому чохлі флейта… ну Ти
розумієш креденси глінтвейн трава
бажання зникнути
цей довгий коридор
який переповнений людьми
сповнений випадковими
подорожніми
чуєш — вони до ранку розказують
свої історії і щодалі Ти бачиш
у вас все більше
спільних рис
Ти маєш чути
як дихає сутінкове
небо
Ти маєш чути
як дихає
вона
шо Ти чуєш?
шурхотіння сухого листя
відлуння далеких кроків
шо Ти чуєш?
її схлипування в подвірї
якийсь попсовий рингтон
шо Ти чуєш?
істеричний сміх
щасливий сміх
Ти чуєш?!
***
фруктовий чай
і сніг шо почався надвечір
вимкнемо телефон?..
вибачай…
я не хочу нікого чути
наше тісне коло
живе своїм теплом
і все як має бути
нас розкидує містами без жалю
помалу забуваємо рідні обличчя
і уже розумієш — ніхто не покличе
і так безнадійно звучить те люблю
яким Ти стріляєш у тишу провулків
лякаючи сонних птахів на карнізах
юайдужих до сварок і дивних сюрпризів
але як же Твій постріл самотно звучить…
і як гулко…
небо засипали снігом
вимкнули сонце раптово
зрадами і виправданнями
і так темно тепер і так тихо
фруктовий чай… без цукру…
ми відчуваємо присмак
і довірливо пхаєм долоні
в рукави старих курток
і прагнем хоч трошки, хоч трошки зігрітись
забути про зиму — пронизливо білу
таку що на лід перетворює крила…
здавалося б легко — розстатись і
знову зустрітись…
але заважають то справи то сніг то дощі
закрутились в метро провтикали зупинки
тільки вечіром — ходиш від стінки до стінки
і шепочеш у голос уривки віршів
з яких все починалося…
якими все трималося…
і якими скінчилось усе…
***
сповідь
шепіт дощу який розказує свої історії старим
будинкам забутого всіма міста і важко зітхаючи
врешті лягає спати із заходом сонця так і не
дочекавшись мого повернення додому — це Ти…
я збираю в долоні останні його краплі, і ніжно
цілую їх, повернувшись обличчям до теплих
квітневих вікон… кожне, кожне з цих вікон має
свою, власну таємницю. можливо, мені ці таємниці
не цікаві зовсім, але для них — надто важливі…
а мені до них діла нема. набагато сильніше турбує
те, що я досі Тебе не відшукав… не зумів… не
докричався до Тебе крізь галас оцих диваків, котрі
щодня починають нову війну, щоранку йдуть
на барикади, і гинуть по сто раз на годину, але все
одно вперто і зухвало стоять на своєму… вони
не бажають компромісів. не хочуть навіть знати
того, що десь є Ти, десь є море, що починається
весна, що місто з висоти пташиного польоту зовсім
не таке… їм вистачає їх тісного світу, вистачає
саме цього дня, саме цієї миті. вони не здатні мріяти
. хтось вигадав їм кілька правил, і вони їх радо
дотримуються. і більше нічого не треба — ось воно,
повноцінне життя!!! хіба ні?! а той, хто робить
найменші спроби підняти очі, і бодай трохи розібратись
в тому, що відбувається навколо… о, цього дурня
всі разом називають вченим словом „єретик", читають
довжелезну нотацію про те, що він не правий, а
потім, шляхом відкритого голосування (ну, в нас
же демократія,
і, дивлячись, як бідолаха смикається в корчах,
обговорюють останні новини (а їх завжди так мало в
їх тісному світі… так що кожну подію можна обговорювати,
доки не знудить), і розходяться по домівках, щоб добряче
підготуватись, і гідно зустріти нову війну. я йду додому
разом з ними, я усвідомлюю, що мені страшно сказати
їм в очі, що я такий само, як і той, кого вони щойно
засудили… і, чесно кажучи, я вже не знаю, чого боюсь
більше: цих знущань, і болю… чи того, що тоді я Тебе
точно не зустріну… а мені нема сил існувати без Тебе.
я не уявляю себе тоді, коли зникне остання надія на те,
що я
з тих, хто ще не розучився вірити (в цій дурній, але все
ж рідній країні, в якій, здається, всі все позабували…),
і віра дає мені сил дотягти до завтра… але знаю: Ти все
ближче з кожною миттю, і я несамовито тремчу в
передчутті зустрічі… з Тобою…
передчуття???
ось воно передчуття тепла… коли несподівано
навіть для себе прокидаєшся ще затемна,
довго крутишся в ліжку, намагаючись знову
зануритись у вир солодких снів… але зрештою
йдеш на кухню м’яко ступаючи босими ногами
по холодній підлозі… йдеш на кухню ставиш
варитися горнятко кави і сам того не помічаючи
щохвилини дивишся у вікно надіючись вгадати
чи сьогодні вже буде весна… чи зима… але поки
шо бачиш лише жовті квадрати вікон будинку
шо напроти… щомиті тих квадратів стає все
більше… так починається день…
………………………………………………………………………………
…………………………………………………………………………………..
……………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………….
ось воно передчуття розлуки… коли до її потягу
вісім хвилин і все шо сказане те давно вже
сказане але останнє слово
вона мовчить випробовуючи Твої нерви на
міцність… дивно думаєш Ти як вона може їхати
звідси тут дім тут друзі тут все чого вона так
прагнула… чому вона то все залишає? чому?
Відмовляється від усіх своїх мрій… безглуздо…
то її поразка… і коли вона кидає останній довгий
погляд на старий годинник облупленого
провінційного вокзалу який щодня стає свідком
тисяч… тисяч трагедій (Ти вже майже
усвідомлюєш шо за кілька хвилин стане
однією трагедією більше) Ти потай зазираєш їй в
очі і намагаєшся вгадати чи вона поїде? чи
лишиться? Бачиш єдину просту
відповідь на своє питання… але не віриш… всупереч
всьому… наперекір їй і собі… не віриш… бо ще є
час… є час все виправити… одне слово і вона
буде з Тобою… вона лишиться тут назавжди…
якого біса Ти мовчиш?!?? вона цілує Тебе в
щоку… і закусивши губу прямує до свого вагону…
прощай. прощай… я чекатиму на Тебе… прощай…
холодно самому…
відвертість???
зльодянілими пальцями визбирую уламки своєї
хворої пам’яті. хочу зібрати себе до купи… поставити
всьо на свої місця… дістаю із старого затертого
наплічника ледь живий плеєр зошити із старими
віршами дві фотки кілька книжок… паспорт… от і все
шо є зара’ в мені… то все… друзі… світанки на дахах…
образи… зради… то все зара’ переді мною… лежить в
купі на столі але займає чомусь так мало місця шо
я без вагань і жодних труднощів можу додати ще кілька
речей аби лише заповнити це пусте місце… чому?
всього так мало… але ж мене не мало!!! я тут я охоплюю
собою все… то чому ж тоді я вміщений лише в
кількох не надто важливих з першого погляду речах
котрі не можуть навіть вкрити собою площину стола?..
то тупо… ні? друзі образи подорожі зради зустрічі квітень
прощання… дивно… чому серед цих слів нема
найголовнішого… любов… чому? можливо тому…
важко в зізнатись навіть собі… я не кохав… я?
не кохав? чому я тоді стільки раз казав люблю?
чому? бо так треба? я… я не кохав… ніколи ще не
кохав… тепер я то дуже чітко усвідомлюю… я не кохав…
ніколи…
коханням але то всьо пусте… бо те шо я наважувався
називати любов’ю зрештою не витримувало перевірки
часом і знову і знову падало під навалою хвилин…
то все мабуть не справжнє… а шо в моїм житті було
або є справжнім?! шо?! друзі? друзі… ідіоте, не
бреши собі!!! бодай собі!!! Ти ж знаєш… тепер Ти
знаєш шо друзі несправжні… вони є завжди.. завжди
біля Тебе… але вони не справжні. не справжні. тепер
я то розумію. є кілька періодів життя і в кожному з них
є до фігіща людей яких Ти називаєш друзями… багато…
дуже багато… і Ти навіть часом думаєш який я молодець…
в мене стільки друзів… вони всі такі хороші… виходить
я не дарма живу є люди котрим я потрібен… але
диви: певний період минув… і все.. все прожите стає стає
ніби нереальним… і ті хто був Тобі дорогими ще два
дні тому… тепер вони поступово відриваються
вітром життя… є такі хто відривається легко ніби зів’яле
листя восени від мертвої гілки… є такі котрі відходять
важко із сльозами та кров’ю бо вони давно уже стали
частиною Тебе а Ти частиною їх… проте зрештою результат
той самий… вони Тебе забувають… Ти їх теж… і знаєш…
то всьо є абсолютно природнім… а часом зустрінеш
свою стару шкільну подружку… давно завчені ввічливі
питання… але в очах її шось помінялось… Тобі зара’ з
нею неприємно слова які Ти кажеш їй надумані несправжні…
її так само… і гірше за все те шо ви обидва це прекрасно
розумієте… але ж колись ви були такими близькими
людьми… їй час іти… дім сім’я діти… в неї вже сім’я… в
двадцять років… навіщо… Ти ж курво навіть не встигла
відчути смак життя… так і свербить сказати їй все
це… і здавалось би ніщо не тримає але натомість Ти кажеш
я подзвоню якось… зустрінемся поговорим нормально…
то Ти їй кажеш… а може й вона Тобі… але то не суттєво…
суттєво то шо повернувшись до неї спиною і прискоривши
крок Ти думаєш лише про одне: Боже мій… як? я? міг??
говорити з нею??? цілу ніч????!? і не одну… не одну ніч…багато
ночей… як я міг вважати її близькою людиною??? ми ж
зовсім чужі… шо нас єднало? і тоді я йду додому… йду
додому лягаю спати не спиться… варю собі кави… вмикаю
в кухні велике світло… дістаю старі фотки… довго
дивлюсь… раптова здогадка… мабуть… ми просто
виросли…як все просто… та все просто… ми виросли…
я вже переріс римовані уривки… тепер мої думки стали
надто неслухняними та неввічливими ‘би їх можна було
увігнати в чіткі строго визначені рядки (межі?)… вони
ніяк тепер не хочуть сидіти ніби в’язні в тюрмах
постсовкової країни в твердих межах рими… вони вільні…
я знаю то звучить
як не смішно… саме в тому і полягає моя маленька трагедія…
то правда… вони вільні… я ні… вони живуть своїм життям… а
я вже від народження підсвідомо підкорений мільйонам
правил… і поки шо не знаходжу в собі сил їх порушити
‘би ковтнути повітря свободи бодай на мить. мої думки
вільні… вони справжні… от шо є в мені справжнього!!! то
є добре… а всі ті образи зради і вся інша маячня котрою я
свідомо щоденно псую своє життя… то всьо нереальне… то
сон… варто прокинутись… і я скину із себе ті важкі пута які
заважають мені бути вільним. все нереальне… сон… треба
прокинутись… і паспорт… ну вказане там місто де я
народився. шо з того? мені начхати! начхати на те місто! Ні…
брешу… знову брешу… я його люблю… дуже люблю…
я хотів сказати лише те шо в принципі це не важливо для
мене… чому? все просто. є простір котрий я смію називати
своєю Батьківщиною і дуже надіюсь шо я цього заслуговую…
але яка скажи мені до біса різниця з того шо якесь там місто…
вони всі мені рідні!!!!!!!! то є моя земля. на ній тисячі міст. і кожне!
кожне з тих міст! є рідним для мене!!! незалежно
від того чи це місто яке я знаю добре чи це якесь таке
місто в котрому я жодного разу не був і може ніколи
навіть не побуваю!!! всі вони рідні для мене!!!
то шо виходить я людина звідусюди?? ну виходить так…
виходить шо я всюди… виходить шо я можу охопити собою
всесвіт… мабуть так… але… ну чому я тоді я весь вмістився
в кілька речей на моєму письмовому столі а навколо так
багато порожнього місця??? я не знаю… відчуваю лише
шо маю чимось заповнити цю кончену і ненормальну
порожнечу всередині себе… шукаю… і не здаюсь… ніколи…
не здамся….
фільм
коли мені стає важко… я маю на увазі справді важко
без усяких приколів… тоді вона каже мені всьо буде
як треба… не жалій… не жалій себе не жалій про то
шо Ти зробив… начхай на все… просто живи далі…
будь самим собою… я вдячно їй посміхаюсь але в ту
саму секунду в голову вривається думка… так саме
вривається та’ як вриваються несамовиті хвилі цунамі
на японський берег… знищуючи все на своєму шляху
лякаючи до смерті і забираючи в море чисті душі
дітлахів котрі просто прийшли на узбережжя будувати
фортеці із каміння та мокрого піску… і навіть не думали
шо то буде останнє шо вони встигнуть зробити в своїм
недовгім житті… вривається думка шо я не знаю шо то
таке бути собою… бо я навіть не знаю хто? шо? я… як я
можу тоді бути собою… я навіть приблизно не уявляю шо
робитиму за кілька хвилин так само як і не можу точно
згадати чим я жив лише вчора… ну шо я в біса можу про
себе розказати?
ніби все шо відбувається зі мною то якийсь дивний часом
не зовсім зрозумілий проте чітко поставлений фільм…я
граю в ньому головну роль… мені так здається… але
насправді то… мабуть не так… якийсь придуркуватий
сценарист роздав ролі тексти понавидумував неймовірних
сцен і карколомних поворотів… а ми граєм…
я граю… все йде вірно чітко без помилок… але
трапляється шось таке шо аж ніяк не вкладається в
початковий задум режисера… як куля навиліт
проходить крізь тепле серце лишаючи по собі лише
шрам і згадки про біль… самого болю давно вже немає
проте згадки про нього і досі не дають спати… так ніби
шось вирвало з Тебе частину Твоєї душі…
і все… далі вже все йде зовсім непередбачувано
наступного дня після того як вона поїхала після
того як ви попрощались… коли ще її сльози не
висохли на Твоїх устах коли руки ще пам’ятають
холод останнього дотику… тоді Ти як божевільний
зриваєшся за нею на інший кінець неосяжної
країни… з кожною хвилиною все ближче до неї…
неймовірними зусиллями долаєш кілометри
залізничних полотен і вже трохи теплих квітневих
автотрас… заради чого? Ти ж не знаєш шо чекає на
Тебе по завершенню шляху… може вона… забула…
та ні… вона ж обіцяла… вона пам’ятає… і коли
Ти неслухняними пальцями набираєш її номер
телефону-автомату
вернутись додому і все буде
але водночас Ти ясно як ніколи розумієш одну
просту річ не для того Ти подолав півтори тисячі
кілометрів… сотні… тисячі міст… не для того
шоби знаходячись в десяти хвилинах від неї
відмовитись від того чого Ти так прагнув… тепер
Ти не відступишся… бо Ти не звик до поразок…
ще не звик… її голос… як завжди безтурботний..
вона Тебе звичайно впізнала… і нема зараз
більшого щастя аніж сказати їй шо Ти зовсім
поруч… і коли я кажу це… коли кажу шо я
чекаю на неї на привокзальній площі… тоді
вона не сказавши ні слова… вона кидає трубку…
боляче… це кінець? я розгублено дістаю
сигарету… сідаю на скамійку… кілька хвилин
ніяк не можу оговтатись… потужний шок…
пускаю дим в небо… в очах туман… чи сльози…
туман… сльози… навколо незвично тихо…
тиша тиша тиша тиша знову ця тиша… але її
миттєво рве на шмати дзвінкий голос. я без надії
підіймаю очі і вже наступної секунди ноги
несуть мене вперед… я біжу… біжу захлинаючись
весняним повітрям… біжу назустріч їй… ще
кілька кроків і ми знов будем разом…
передчуття дощу… коли небо ще зовсім чисте
але Ти точно розумієш шо скоро паде дощ який
змиє весь бруд з Твоєї душі… передчуття війни…
коли завтра має початись весна… але ця весна не
принесе жодної радості… лише біль і розчарування…
так само і я відчуваю її за мить до першого дотику…
після довгої розлуки… тепло долонь її долонь…
довго-довго
очі одне одному намагаючись віднайти істину
колись загублену а тепер надто важливу ‘би жити без
неї… неймовірна слабкість розливається венами в
очах туман… сльози? ноги важкі зовсім не відчуваю
свого тіла… зовсім… і єдине шо зара’ пов’язує мене
із реальністю то Твій гарячий подих на моїй шиї… а
люди йдуть собі поруч із нами… хтось щасливий
бачити таку відвертість… комусь заздрісно… і от вони
йдуть і думають шо ми не бачились певно
тисячі… тисячі довгих і сумних років… тисячі… і
ніхто ніхто з них ніколи не повірить шо ми
знайомі лише тиждень… шо таке сім днів? це
мало… настільки мало… так мало… проте для мене
ті сім днів важать в сотні разів більше аніж все те шо
було до них… то все пусте… я нічого не пам’ятаю…
нічого… зустріч із нею — від цієї миті я веду відлік
свого існування… мені лише тиждень?!?!?!?!
незважаючи на те шо тримаю її в своїх обіймах я
відчуваю її… незважаючи на то все рівно часом
здається шо я сплю… сон… сплю… я… сон… навколо
мене старе місто… ходять люди…невже то всьо сон?
ні… ні… я заплющую очі… відкриваю їх… несподівано
опиняюсь на оглядовій площадці старезного
напівзруйнованого замку… перед очами куди не
глянеш зелені ліси подекуди розірвані сірими
стрічками автошляхів… сонце сідає… Ти поруч… поруч
поруч Ти поруч… ніяк не можу до кінця в то повірити…
в моїх обіймах… Боже мій… чекай… я кажу зовсім не
то… треба сказати зуміти висловити Тобі всьо шо
зара’ сповнює мої думки… треба не змовчати треба
зуміти сказати то шо розриває мене зсередини… я п’яний
Тобою Твоїм дотиком… про то як я чекав про все все
все…чекай… знаєш… ні… забагато слів але все одно я
ще не зміг всього сказати… просто так… я… я чекав на
Тебе… хочу бути з Тобою… завжди… на все інше
начхати… дозволь лише бути бути поруч із Тобою… коли
ці слова сказані… коли я виплеснув це все в густе
весняне повітря… тоді відчуваю всередині себе дивну
порожнечу… але… але її одразу до країв… по самі
вінця… наповнює тепло Твого тіла…Ти кажеш
так… так… і в ту саму секунду… я втрачаю… я… я бачу
як на Твоїй спині пробиваються тендітні крила… дивно…
мене то майже не дивує… бо я знав… ні… я… та ні… як
я міг це знати?.. просто відчував… шо ти ангел…мій ангел…
я майже не відчуваю реальності… я сплю… ні… сон…
дійсність… сон… сплю… ні… тепло Твоїх долонь…
тепло… ми летим над містом… летіти то найбільше
щастя… а те шо Ти десь поруч… то робить моє тіло
ще легшим і ми хутко здіймаємся разом із квітневим
вітром…… і немає більш нічого… нічого… ми летим до
сонця яке з останніх сил уникає нашої ніжності і тікає
за обрій… ми самі… самі в цілім світі… десь далеко… десь
далеко під нами лишились друзі проблеми міста все
все все лишилось на землі так далеко від нас звідси видно
лиш перші вечірні вогні давнього міста яке подарувало
нам одне одного… і все… нічого крім вогнів.. десь далеко
під нами життя до якого ми так звикли але тепер з
важкими боями врешті полишили його у далеких і майже
нереальних снах ми лишили все шо колись було
важливим… просто зникли… ми жили шоби зникнути…
дивна мета… але тепер вже все одно…
за мить до того як паде дощ… ще за мить до того Ти
вже відчуваєш холодні краплі на своїй руці… Ти все
відчуваєш… над Тобою дах проте шкіра вже в
передчутті першого дощу… Ти не можеш його ні бачити
ні чути… просто відчуваєш… ви сидите в затишній
кав’ярні… тихо грає старий магнітофон… старий добрий
Боб Ділан… і шось дивне є між вами зараз… просто
поруч… так дивно відчувати шо нічого крім неї Тебе
зара’ не турбує… тепло… напівтемний підвал… як в
Майстрі та Маргариті… ви сидите і дивитесь просто
в очі одне одному нічого не ховаючи не вміючи
нічого сховати… раптом в скло б’ють перші краплі…
перший весняний дощ… вона тягне тебе за руку і
через кілька секунд ви вже надворі… дощ… ні…
злива… скажена… за кілька метрів нічого не видно…
кругом стіна… стіна сірого дощу… ви мимоволі
опиняєтесь відрізаними від усього світу… так ніби
більше й нема нічого нічого лише вона ви живете в
домі з дощу… ваш дім тримає перше квітневе тепло
нагрітої бруківки тепло давнього міста тримає вас
поруч і не дає загубитись….. на вулиці нікого вже
немає… всі поховались… лише самотні автобуси і
трамваї розвозять по домівках трохи спізнілих
людей… але й ті люди полишивши свій останній
притулок хутко зникають у вузеньких і тісних подвір’ях…
пусто… вимерле місто ховає вас ваші почуття десь в
глибині своїх заплутаних вуличок в своїх спраглих до
життя долонях… це місто ховає вас… ховає від усіх…
знаючи шо вам треба бути разом… вам треба
намовчатись надивитись наговоритись напитись одне
одним… ви вимокли до нитки проте так легко в її
обіймах… так затишно… вона сповнює ваш дім з дощу
свіжим вогким повітрям і Ти знаєш шо без неї дихати
вже не зможеш… вона каже шо ви будете поруч
завжди… завжди… і Ти хотів би вірити їй лише їй
лише їй… хочеш… але чомусь здатен зара’ думати лиш
про то шо за кілька секунд хвилин годин днів тижнів
місяців років століть колись ваші обійми
розірвуться… але не можна… доки вона є поруч Ти
мусиш бути сильним… як Ти можеш їй то всьо
сказати?.. як?!?!?!.. а вона шепоче люблю люблю
люблю люблю люблю люблю торкаючись своїми
п’янкими вустами Твоїх і притискаючись все
ближче… і так хочеться вірити шо то триватиме
вічно… вірити… відчувати її… її… але… колись ви
розстанетесь… колись то станеться… і Ти то вже
відчуваєш… знову передчуття… передчуття розлуки…
зара’ просто не хочеш про то всьо думати… бо так
легко… нащо… зара’ добре… і ніщо в світі Тебе не
турбує… просто хочеш бути поруч бути поруч… завжди…
далі всьо йде вже зовсім не за сценарієм… карти
сплутані… ролі теж… слова шо я мав їх сказати позабуті
а ті котрі я колись казав… ті слова ті думки заради
яких я жив до того… всі вони здаються мені тепер… ні
ні ні … я не зрікаюсь їх… не зрікаюсь… просто зара’
дивлюсь на все прожите зовсім зовсім
тепер то всьо мені видається таким нереальним і
дитячим… все йде не так… розставшись із нею… я
вертаюсь до свого фільму… але тепер я абсолютно
не хочу жити за чиїмсь планом або сценарієм… не
хочу… тепер переді мною пусто… пусто й темно…
проте я все одно йду вперед… йду навпомацки… і
хоча хтось казав мені шо я йтиму темним і сирим
коридором… казав шо колись той коридор скінчиться…
я вийду на світло… мені давно так казали… але
зара’ лише зара’ обережно крокуючи в повній темряві…
лиш тепер я зумів збагнути шо йду над глибоченною
прірвою… йду по лезу ножа… розкинувши руки… йду
над прірвою… ніби так і треба… зовсім невідомо чи
побачу я колись світло чи ні… може то всьо омана… і
мені страшно… насправді страшно страшно до корчів
до смерті… знаєш чому??? ще зовсім недавно Ти
була поруч… ти не витримала… крок вліво і тепер я
сам… зара’ я не відчуваю жодної опори… під
пальцями холодна порожнеча яка лякає мене щодалі
сильніше… чому Ти пішла? Ти присягалась іти зі мною…
іти зі мною до кінця шоб нас не чекало… ти обіцяла
бути поруч… пішла… зникла в пітьмі… впала… ні…
злетіла…Ти ж ангел… злетіла покинувши мене
самого… але знаєш… я витримаю… все витримаю… я
дійду… нехай дорога самотня і сумна… мені начхати…
я дійду… нехай… я віддам усі свої сили би лиш бодай
доповзти… бодай вже навколішки… я не зраджу… не
зраджу… бо не вмію… я просто зіграю… зіграю та’ як
можу… я не буду нічого додавати та вигадувати… не
буду… нічого… гратиму свою роль… гратиму та’… та’
як умію… та’ яким я є насправді… і точно знаю коли в
останніх кадрах я вже безсилий виснажений проте досі
спраглий до життя впаду на холодну бруківку свого
рідного міста… знаю… тоді йтиме дощ… я буду лежати
обличчям до сірого неба… ковтатиму повітря порізане
на дрібні шматки різким жовтневим дощем… закрию
очі… і вже нічого не бачитиму… нічого… але в
останню секунду вже поринувши в холод вже коли
летітиму назустріч Тобі… вже тоді відчую… відчую
фізично і від того мороз піде по моїй ще теплій
шкірі… погляди глядачів будуть уважними і
напруженими… по щоках декотрих із них котитимуться
поодинокі сльози… стане тихо тихо тихо тихо… вони
піднімуться із своїх місць… встануть і в єдиному
пориві прикладуть руки до сердець… останній знак
пошани… і я знаю… знаю шо саме в ту мить коли
тепла рука рушить до серця яке ледь чутно б’ється в
грудях… коли притисне до серця то шо вони зуміли
винести з мого фільму… ніби вкарбовуючи туди моє
життя спресоване в кілька коротких секунд… я
знаю… знаю… саме в ту мить стрічка
обірветься… увімкнуть світло.. але в залі все рівно
пануватиме тиша…
львівські нариси
1. жінка
жінка шо сидить напроти мене
ховаючи очі від інших намагаючись
стати непомітною для всіх хто
навколо просто розчинитись в повітрі
як дим час від часу витираючи
сльози тендітною долонею… чому
вона плаче?.. чому вона плаче?!
просто так або тому шо сумно
або тому шо так буває завжди
майже завжди коли близька
людина покидає лишає
кидає в самоті на брудній дорозі
забираючи разом із своїм теплом
навіть найменше бажання боротися
далі… боротися за шо?… жінка шо
сидить напроти витираючи сльози
рукавом куртки беззвучно ридаючи
і пошепки мріючи про те шоби
пішов нарешті дощ і ніхто не зміг
би навіть припустити шо вона плаче
шоби думали шо щоки її мокрі від
зливи наприкінці весни… вона
просто не в силах стерпіти змовчати
забути залишити все та’ як є… вона
плаче… молодість лишає її…
Ти бачиш це???
2. меланхолія???
є міста котрих так просто не зшукати бо вони заховані у
плетиві вузеньких вулиць часу побачити їх справжні лиця
то нелегке діло чи бодай на мить почути подих давніх і
розбитих непокірним небом стін… ховають у своїх терпких
долонях сльози напівзруйновані будинки й брами на
площах тихо холодно і важко дихати немов сліпим дощем
наповнені прокурені легені… проте коли зненацька відшукаєш
двері поквапся швидше увійти бо то лише на мить… лише на
мить прокинеться старезне місто й знову засинає безсило
голову поклавши на бруківку… і Ти сотні разів давав
собі обіцянки не робити цього і не згадувати пережите
але все одно так само спрагло слухатимеш його ледь
чутний шепіт годинами просиджуючи під тим старим
крислатим кленом на Підвальній неподалік Ринку
чекаючи на старих друзів тих які стільки років збирались
тут щотижня по суботах… щоразу їх було все
менше пам’ятаєш? а тепер нікого…
3. етюд
не знаю навіть як то пояснити… так ніби.. ніби… ні… от
уяви… Ти йдеш до нитки мокра і байдужа надворі літо і
будинки під дощем уже давно навчилися ховати випадкових
перехожих… темні вікна… вдивляєшся у вимоклий асфальт
немов би у свічадо… а бачиш тільки тінь… так ніби й не
свою… чомусь так холодно самотньо тоскно божевільно шо
думаєш — ще пару кроків і за край… хвилини тягнуться
повільно й нетерпляче ковтаєш дим і дивишся у скло вітрин…
немов би у свічадо… Ти десь там… Ти там. а може і не Ти… не
роздивитись… людина в дзеркалі розстріляна дощем і важко
так себе впізнати… все дарма… ступаєш по калюжах… аж
раптом дощ… він ніби зник… пішов… без сліду й без
пояснень… так само як і той хто вчора був з Тобою…
і тільки відірвавши погляд від бруківки помічаєш
шо хтось крокує поряд без зайвих слів розкривши
парасольку ховаючи від сірих крапель даруючи надію
на тепло… і разом з ним чомусь так легко… дихати… мовчати… вузеньких вулиць літній лабіринт… і де Твій дім
захований у снах?.. не відшукати…
ні… але так легко дихати коли він поруч… просто йти… ні…
вести за собою… щомиті розуміючи одне… Тобі хтось вірить…
та’ як не вірив ще ніхто… ніколи… але навколо вас так
само плаче злива… і розбиває перші спогади про біль… нарешті
брама другий дім праворуч… Тебе уже чекають бачиш світло
у вікні?.. безсонна ніч і безнадійний ранок?.. все
можливо… скажи йому свій номер хай подзвонить… наразі
все бувай до зустрічі… вбігаєш до під’їзду обтрушуючи краплі
й лишаючи відверті та легкі сліди на сходах… четвертий
поверх… Ти вже розумієш те шо зустрічі не буде… ні завтра
ні за тиждень ні за рік… усе буде так само сіро…
4. ми підем???
чомусь не віриться, шо ми колись підем,
а наше місто буде дихати так само вільно,
скрадаючи весну в тісних подвір’ях…
мені не віриться, шо ми підем!!!
шо в мій будинок — теплий і старий,
увійде хтось, мені байдужий…
і він, наперекір січневій стужі,
розпалить мій занедбаний комин…
пройде кімнатою, пізнаючи на дотик
хрипіння дошок під незвичною ходою,
і скропить скроні теплою водою,
із усміхом вивчаючи забуті зошити і фотки…
я їх залишу… ненавмисно…
коли брехати вже не буде сенсу,
бо звідти просто не чекають вороття…
прокручуючи в пам’яті своє життя,
на власний розсуд розставляючи акценти…
він непомітним рухом пролетить по сходах,
бо десь внизу у звично незакриті двері
зайде, забувши подзвонити — чистий і відвертий -
мій давній друг… як випадковий спомин…
він мовчки кине погляд у вікно,
не роздягаючись роздивиться навкруг…
мій давній друг…
який не знає, шо мене нема давно…
так само тихо він піде, кивнувши на прощання,
тому, байдужому мені… він вийде в зиму -
холодну, надто довгу й непокірну…
проста мета пустого існування…
той самий двір ті самі діти -
із року в рік такі ж малі…
старі історії якими ми жили
посохли, як мої холодні квіти…
але…
підступно і невблаганно підкрадається просте розуміння
того шо треба валити звідси валити якомога швидше без
всякого жалю палячи мости і залишаючи свій номер лише
кільком найдорожчим Тобі людям… гірке розуміння того
шо повітря тут отруєне і дихати дедалі важче з кожною
хвилиною шо цей дим настільки в’ївся в Твою шкіру шо
його не вимити звідти… ніяк і ніколи… він залишиться з
Тобою це Твоє тавро… цей запах промисловості… дивно
правда ж?.. здавалось би я народився в цьому місті прожив
тут все своє життя стільки всього пережив але все одно
почуваюсь зовсім чужим серед цих бетонних одноманітних
домів… усвідомлюю свою несхожість майже щомиті
відчуваю як мене шалено й несамовито тягне на захід туди
де серцю буває так затишно як більше ніде в цілому світі… я
марю цими синіми плесами цими стрімкими гірськими
потоками цими оксамитовими лісами засипаними м’яким
снігом вузенькими і загубленими в часі вуличками… і
розгублено пускаю дим в стелю міркуючи про то як
добре було би зараз бути в поїзді який байдуже ніс би мене
на захід туди де мене власне ніхто не чекає ніхто не знає
де можна почати все спочатку вигадати собі нове ім’я
завести нових знайомих знайти нових друзів вигадати
собі нове життя нову біографію видумати сотні історій які
виправдовували би моє існування знову покохати і
забути-таки
незрозумілий і надто довгий сон… сон який відібрав у мене
приблизно третину третину всього життя… сумно… але
шось тримає тут!.. ще тримає… ніяк не збагну шо саме…
можливо те шо я так невиховано вплівся у пам’ять
кількох людей які не хотіли би шоб я їхав можливо
це моє безглузде постійне чекання на перший сніг на
квітневий дощ на кінець літа на чарівний листопад…
хіба ні?.. певно саме це мене і тримає…
але можливо то шось інше наприклад вічний пошук тої
людини поруч з якою було би легко яка увірвалась би в мій
маленький світ неввічливим жовтневим вітром і перевернула
все догори ногами за якийсь там неповний тиждень знайомства
просто потрощила би всі стіни які я ставлю між собою і цим
знавіснілим містом шоби не приведи Господь воно
мене не зламало потрощила би всі ті мури своєю чесністю і
бажанням бути бодай комусь потрібною… насправді
потрібною… Ти розумієш це?!?!?! чомусь Тобі так часто здається
шо Ти врешті відшукав її… чомусь завжди це трапляється
восени… чомусь неодмінно приходить розчарування… але Ти
знову ждеш… та’ певно саме це Тебе і тримає… чекаєш…
нарешті Ти знайшов її… вкотре… але… ні Ти ж відчуваєш шо це
нарешті саме вона… але… подивимось… далі буде?…
вода — сніг…
вода шо мірно плюскотить біля самих моїх ніг безжально
змиває пам’ять про невдачі і втрати залишає лише мокрий
слід на плитах… певно ці дрібні хвилі шо безсило й
безнадійно намагаються вибратись на берег певно вони
змогли би багато чого розказати тим хто захоче слухати…
тим хто може дати відповідь на їхні нескінченні питання…
це все пусте наразі пусте. нащо вигадувати зайвий клопіт
всі ці історії всі ці десятки друзів з якими так легко які не
мають жодних справ і завжди готові бути поруч незважаючи
ні на що саме вони складають сенс Твого життя?.. як буде
пусто коли вони підуть… як важко стане коли ви справді
подорослішаєте і всі ваші зустрічі нічні дзвінки повідомлення
десятки годин забитих разом пар все те шо ви робили
разом буде мало кому потрібне… хоча ні… мабуть
лишиться…
неспокійну і неввічливу весну яка зробила перший крок до
нашої розлуки… ту саму весну яка почалась шаленим снігопадом
снігом і відчаєм заметеного міста яке потайки вже готувалось
зустріти перше тепло в спальних районах тоді було
направду пусто Ти ж пам’ятаєш?.. тоді навкруги був лише сніг
сніг сніг нічого більше сніг і довгі відверті надто відверті сумні
і тихі лише для двох розмови в заспаній малесенькій кухні
де було страшенно накурено і пахло гарячою розчинною
кавою без цукру… в тій квартирі ніколи не було цукру ну
згадай же згадай!!! зате там було тепло
тепло
певний час ненадовго але все ж знайшли одне в одному
зміст існування які впевнено дарували одне одному
найкраще шо мали… там було справді тепло…
***
не падав дощ…
то дивно… досі пам’ятаєш?!
як притискалися уздовж холодних спин
як вени рі… Ти пам’ятаєш!!!
Як плями зимних вікон
за першим снігом скучили й пливли
далеко, геть за обрій…
не до образ було… не до війни…
застиглі десь між вереснем і лютим
заплутані у власних же віршах
ми знали, так не мало бути,
ми — одне… то хвора слабкість у руках…
мовчали… вірили… без дурнів…
пустими вулицями бігли навмання…
не падав дощ… не різало забуте
тендітних пальців… як розгублене маля
чекаю сніг… не паде дощ. Вже темно —
захоплений зненацька сквер у середмісті
плакав… у долоні… плакав… просто так — знічев’я
розкидував із пересердя жовте листя…
а Твої рухи — теплі і сумні
під пальцями моїми прагнуть млості
і розмальовують мій світ в Твої тони…
які ж ми
Ніхто не бачить моїх сліз — я їх ховаю…
і навіть Ти ніколи не побачиш
як небо впаде мокрими стежками
до моїх вуст
не
Не падав…. а мовчав
лишаючи мене простягнутим уздовж
Твоєї пам’яті… не падав… а мовчав…
не падав…
***
у ледь прочиненому сірому світанні
ловлю сніжинки і рештки вчорашніх надій у теплі долоні
ми надто довго тримали напругу між нами
шоби йти далі однією дорогою…
дивись — мої очі вже не такі яскраві
коли я цілую Твою руку — досі в жарт
Твої вуста зовсім недавно втратили присмак міцної гарячої кави
і метелики тепер ніяк не відшукають нас на роздоріжжях географічних карт
я півжиття провів у пошуках Твоїх вишуканих запахів
колись утрачених… як старий вірний пес
блукав подвір’ями і відчував як під моїми лапами
ридає сірий сніг і мріє про те шоб стати хвилями карпатських плес
Ти бачиш: наша втрачена краса досі не дає спокою
нашим дітям, шо звикли до нашої наївності і посивілих локонів
шо вже не дивляться на нас так захоплено,
як бувало тоді, як вони робили свої перші непевні кроки…
але Ти маєш відчувати — попри все це
я триматиму Твою руку доки Ти схочеш бути поруч
і після довгої розлуки вивчатиму Твоє лице
яке змінилося так сильно але залишилось таким же точно…
я дихатиму одним з Тобою вітром — Ти це знаєш
я мовчки дивитимусь на Тебе коли Ти спиш — Ти це знаєш
я подарую Тобі восени жовтий кленовий листок — Ти це знаєш…
на нім буде написана наша історія… у двох словах: «дарма розстались…»
***
зміняю крила на гітару,
рюкзак за плечі, Doors у вуха…
я — ангел! ангел, яких мало
залишилось з Тобою поруч…
слухай…
пробач мені дурні заскоки,
і те, шо я — ну зовсім як дитина…
та чи не хтіла би зі мною
зникнути, змінявши свої крила,
лиш зупиняючись надвечір
під небом, п’яним від свободи,
казати божевільні речі,
і далі йти?! та годі…
ти ж не така.. скажи.
забравши руку і сховавши очі,
шо то все — зовсім непотрібне,
шо час іти…
шо хтось чекає…
хтось — несамовито хоче!!!
іди! залиш мене … самого!
шоб я забув, і стало дивовижно легко!
а тільки пальці, сплетені в акордах
ше пам’ятають дотик Твій…. не треба!
не виправдовуйся — не варто!
кожен живе всоїм життям…
і все чудово… все чудово! правда…
ми, ангели, не вмієм плакати, бо нам
не може бути зле…
ніколи…