Віктор Морозов / У Львові ще живе дух батярства
Батяри – один із символів Львова. І хоча справжніх батярів уже давно не лишилося, їх дух у Львові досі присутній, адже є чимало людей, які люблять цей стиль життя і прагнуть відтворити його. Один із них – співак, перекладач Віктор Морозов, якого називають бунтарем, мандрівником-філософом, а ще – батяром. Адже він не лише співає батярських пісень, а й намагається жити за неписаними правилами справжніх батярів – ставлячись до життя, як до напівжарту, і отримуючи від нього задоволення.
В ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET Віктор Морозов розповів не лише про свій батярський дух, а й про те, за що любить Львів і чому ніколи не стане «своїм» у Києві, як оберігає власних дітей від примітивщини у музиці та чимало іншого.
- Вас називають бунтарем і філософом водночас. Як відчуваєте, чого у вашому характері зараз залишилося більше?
- Бунтарство в мені закладено гороскопом. Я - Тигр, а тигри мусять бути бунтарями. Вони не підкоряються авторитетам, бунтують проти них, так що я нічого не мусив вигадувати, просто жив у злагоді сам із собою. З віком це бунтарство стало не таким відвертим. Але які б іноді не були спокусливі пропозиції у житті, роботі, я ніколи не йду проти того, що в мені закладено, адже маю імунітет проти примітивщини. Протягом життя у мене було дуже багато цікавих і спокусливих пропозицій, і в цьому сенсі мені бунт допомагає не підкорятися тому, що тобі нав'язують. Відповідно від того іде філософічність. З віком людина набирається досвіду, роздумує над тим, що з нею відбувається. Тим більше, що по натурі я не є надто активним, люблю мати час для себе, щоб задуматись, вслухатись у себе, зрозуміти, що зі мною діється, спробувати передбачити, що буде далі. Якби не був бунтарем, то, напевно, не став би філософом. Тоді б виконував чиїсь забаганки і не було б часу, можливості і бажання займатися філософуванням. Робив би так, як мені кажуть. Натомість зараз живу так, як хочу.
- Ви виконуєте батярські пісні. Що для вас батярство, чи вважаєте себе батяром, і чи є взагалі зараз справжні батяри?
- Справжніх батярів уже немає. Не знаю навіть, чи я застав їх. Пам'ятаю свої студентські часи, мешкав тоді у студентському гуртожитку на Погулянці й там працювала одна жінка і двоє старших панів, від яких я вперше почув батярські пісні. Їхня поведінка, мова - це все було типовим, хоча це уже були «скалки», справжні батяри існували у міжвоєнні часи. Але дух батярства залишився. Чому батярство народилося саме у Львові, адже є багато гарних міст? Мабуть тому, що Львів був таким собі «гуляйполем», тут ставлення до життя було не надто серйозним. Життя сприймалося як розвага, і саме місто було містом розваг: кнайп, борделів, такий собі східноєвропейський Лас-Вегас. Люди приїжджали сюди повеселитися, й самі місцеві мешканці жили весело. І тому, мабуть, цей дух все одно зберігся, хоча з кожним роком це втрачається, вивітрюється, але все ще десь сидить у львів'янах, які досі люблять пройтися по стометрівці, поговорити про все на світі, замість того, щоб займатися важливими справами. Люблять до життя ставитись ніби по-батярськи: якось воно буде. І в мені такий гедонізм, сприйняття життя з іронією - як напівжарту, так само є. Тому я давно хотів ці пісні відтворити, і коли зустрів хлопців з оркестру «Галичина», які відчували цю атмосферу, ми записали диск батярських пісень. Судячи з відгуків, людям подобається. Я відчуваю, що їм ще потрібно оце батярство.
- Вам іронічне ставлення до життя допомагає?
- Безперечно. Якщо до життя ставитись серйозно, воно дуже сумним стає. Життя взагалі трагічне, постійно відбуваються страшні речі, і якщо не намагатися витісняти цей тягар іронією, посмішкою, то важко вижити. Це необхідно не тільки мені, а й усім.
- Чи змінився Львів за останній час і як? Ви якось сказали, що почуваєтесь тут чужинцем, оскільки зі Львова виїхали люди, які творили дух міста. Чого вам бракує, щоб почуватись тут своїм?
- Коли я це казав, вочевидь, мав просто такий настрій. Як би там не було, зараз можу сказати протилежне - я ніде не почуваюся вдома настільки, як у Львові. Можу приїхати на день-два, прийти додому, вийти на балкон, а у мене там прекрасний вид - Успенська церква, Ратуша і небо - вийти, сісти, подивитись і отримати блаженство, справжню насолоду просто від того, що я побачив. Таке тільки у Львові можливо. Хоча Львів, на жаль, не міняється у кращий бік, вибудовуються якісь споруди-«почвари», втрачається дух. Тоді буває такий настрій, що відчуваєш себе немов у чужому місті, і мені страшенного з того шкода, бо я дуже люблю Львів.
- Що вам найбільше ріже око, слух?
- Наприклад, якщо взяти площу Міцкевича - отой страшний банк. Не пасує він, не вписується, тому краще заплющувати очі, коли проходиш повз. Слух ріжуть не тільки у Львові, а й скрізь - маршрутні шансони, засилля російської мови. Це все можна зрозуміти, але все одно прикро, що втрачається самобутність. Або з'являється якась інша.
- Вам ближчий той Львів, що є зараз, чи давніший, який був, приміром, у 70-80-х роках?
- Мені дуже подобається той Львів, який був на зламі 80-90-х, коли ще тут були Місько Барбара, Ромко Чайка, Тарас Чубай... Ми всі збиралися, витворилося гарне середовище.
- Але вони поїхали, як більшість творчих особистостей, які не можуть себе тут реалізувати...
- Так, бо усе зараз сконцентровано у столиці, всі туди їдуть, бо там можна розкритись і елементарно заробити якісь гроші. Будь-яка творча особистість, скільки б вона не казала, що не поїде з провінції, в результаті їде, бо не має можливості себе тут виявити. Це погано, бо повинна бути розконцентрованість. І я сподіваюсь, що так колись буде.
- Чи витворилося у Києві львівське середовище, на кшталт того, що було свого часу в Канаді, де відбувалися посиденьки на так званому «бродячому бамбетлі»?
- У Києві є Львівське товариство. Раз на рік вони зафрахтовують корабель, спілкуються, бавляться. Окрім того, на Великдень, Різдво влаштовують різні спільні речі. Але це по-іншому. «Бродячий» бамбетль у Торонто - це були регулярні зустрічі, так би мовити, «вершків» місцевої української громади. Тобто, там збиралися митці, письменники, музиканти, науковці, це був такий собі «інтелектуальний бамбетль». Цього в Києві немає.
- А як ви взагалі почуваєтесь у столиці? Не шкодуєте, що з Канади переїхали туди?
- Наразі у мене просто немає виходу, бо дружина працює там, діти там. Тож я так само мушу бути там. Але не знати скільки часу ми там житимемо, адже є вічними циганами, які постійно подорожують. Думаю, що надовго не затримаємося. Я постійно переміщаюся світом. Але все одно потім повертаюсь до Львова хоч на день, хоч на два. Київ не можу сприйняти як своє місто, там не відчуваю себе як вдома. Воно дуже цікаве, але чогось мені бракує. Можливо, з дитинства, з прибалтійських казок чи з Андерсена, якого я теж колись дуже любив у дитинстві, мені в уяві постають маленькі західноєвропейські містечка. Тому мені найближчий Львів, бо він найбільш західноєвропейське місто в Україні. А Київ - це зовсім інша цивілізація. Якийсь час я там перебуваю, але ніколи не залишусь назавжди.
- Але у плані творчої самореалізації Київ вам зараз, мабуть, дає більше, ніж Львів?
- Певною мірою. Скажімо, «Гаррі Поттер», якого я переклав, у львівському видавництві очевидно не мав би такого успіху, як у «А-ба-ба-га-ла-ма-зі». А щодо музичного успіху - важко сказати, бо останнім часом я музикую не настільки активно, не займаюсь самопросуванням своїх кліпів, мені це нецікаво, бо треба ходити, просити, проплачувати все. Тому музикою я власне тут у Львові займаюсь. Зараз записую новий альбом пісень Костя Москальця у Львові з львівськими музикантами. Якось мені це ближче, органічніше і натуральніше.
- Розкажіть детальніше про альбом, коли він з'явиться?
- У ньому будуть не лише тексти, а й музика Костя Москальця, бо він наспівує під гітару мелодію, а вже потім ми з музикантами робимо аранжування. Коли він вийде - не загадую, це важко сказати, бо я більше перебуваю у Києві, а пишу альбом у Львові «наїздами», тому важко сказати, коли закінчиться робота. Хоча думаю, що до літа ми закінчимо записувати у студії, тож восени, можливо, він з'явиться. Альбом матиме назву «Армія світла». Це ніби продовження попереднього альбому москальцевих пісень «Треба встати і вийти», і водночас певний крок угору.
- Чи є у вас ностальгія за давнішими часами, коли був сплеск популярності «Арніки»? Що було тоді такого, чого нема зараз?
- Не буду оригінальним, якщо скажу, що зараз не вистарчає молодості. Юність для кожної людини - найгостріші і найсвіжіші спогади, найцікавіші враження, пригоди, авантюри. Звичайно, цього бракує. А ще бракує начебто смішних на перший погляд речей. Неподалік університету, на вул. Січових Стрільців, колись був Клуб міліції, ми там грали на танцях. Пригадую, як на ці танці-концерти неможливо було потрапити. Люди у кілька разів переплачували за квитки. Це в мініатюрі була модель майбутніх успіхів.
А ще мені тепер бракує свіжості сприйняття. Адже з роками ти розумієш, що майже все побачив, усе пізнав, що тебе ніщо так вже не вражає, як в юності. Не можу сказати, що все знаю, але, на жаль, трапляється мало речей, які б мене дивували, як колись. Нічого нового не відбувається у світі. Все нагадує калейдоскоп, у якому картинки міняються, а скельця залишаються ті ж. З часом просто починаєш розуміти, що усе - суцільні повтори. І тому мудро придумано в житті, що якщо людина народжується багато разів, у що я вірю, то вона нічого не пам'ятає, а все починає спочатку і всі враження отримує знову. Якби вона народжувалась з багажем минулих втрат і здобутків, життя було б нестерпно нудним. Хоча у мене були моменти, коли, потрапляючи вперше у певне місце, видавалося, що я уже тут був. Скажімо, коли вперше опинився в Норвегії і вийшов на вулицю, мені раптом здалося, що уже тут був. Можливо, крім спогадів минулих життів тут ще переплелися спогади дитинства. Бо я дуже любив читати казки і у нас була далека родичка з Прибалтики, яка подарувала мені книжку латвійських чи естонських казок, і мені вони дуже подобались. Завжди уявляв типові прибалтійсько-скандинавські вулички й будинки, і може це мені раптом згадалося.
- За вашими спостереженнями, як змінилась українська музика за останній час, чи справді, як багато про це кажуть, вона перетворилась у суцільні «співаючі труси»?
- Я переконаний, що існують цікаві музиканти й ідеї, можливо, це просто не проявляється, зокрема через монополізованість медіа. Адже всі ФМ-ки, телеканали знаходяться в одних і тих самих руках, і вони формують смаки за своїм «образом і подобієм». І все, що не вписується в їхні уявлення, там просто не з'являється. Тому дуже важко знайти цікаві концерти, компакти. Все це є, але не існує джерела, яке б могло це усе просувати. А смаки молоді формуються тим, що вона бачить. Хіба що маргінали або еліта можуть відійти від цього загального шумовиння і формувати свої смаки по-іншому. А в цілому усе формує радіо і телебачення, а воно дуже одноманітне і примітивне.
- Особисто ви намагаєтесь «ізолювати» себе і власних дітей, хоча б частково, від отих примітивних впливів радіо та телебачення?
- У всьому світі радіо і телебачення нав'язують смаки. І всюди вони примітивні. Просто у певних країнах професійно музика на вищому рівні, але суть - все одно порожнеча. Але там порятунок є в тому, що знаходяться окремі особистості, які мають вишуканіші смаки і організаторський хист. Скажімо, у Канаді є людина, яка володіє розважальними каналами, на яких заробляє гроші, але потім велику частину цих грошей він вкладає в телеканал, який подає виключно елітарні речі. Це елітарна музика, література, танець, балет. Це канал для людей, яким бракує справжнього, які не хочуть дивитися у порожнечу. Можливо, у нас колись такі народяться. Наразі ж ми часто сподіваємось, що держава допоможе щось зробити. Але, на жаль, держава ніде особливо не допомагає. Наприклад, в Канаді я часто включаю радіоканал, де крутять виключно класичну музику, але там буквально щогодини десять хвилин присвячено тому, що вони просять допомогти слухачів, бо знаходяться вже на грані фінансового краху. Тобто у всьому світі складно, світ, на жаль, у культурному відношенні не стільки прогресує, скільки регресує.
Щодо дітей, то дуже важливо, яка атмосфера вдома. Скажімо, за свою старшу доньку Мар'яну Садовську я зовсім не хвилююсь, у неї з дитинства сформовані тонкі смаки, вона відчуває фальш і ніколи не стане співати пісень а-ля «поющіє труси», активно пропагує іншу музику і знаходить по усьому світу дуже багато пошановувачів. Або, скажімо, зараз у мене двоє маленьких дітей - двійнята, яким по два з половиною рочки. Ми з дружиною їм постійно крутимо або класику, або джаз. Формуємо смаки, бо дуже важливо закладати імунітет проти примітивщини з дитинства.
- Кажуть, у вас «нюх» на бестселери - ви віднайшли Коельо, Ролінґ, коли про них не було відомо такому широкому колу читачів. Що каже «нюх» зараз?
- Зараз поки що мій «нюх» мовчить, ще нічого надзвичайного не з'явилося. А Ролінґ так само нічого ще не написала, хоча обіцяла, що напише ще одну нову книгу для дітей і одну для дорослих. Разом з тим нещодавно закінчив перекладати книгу «Джеймс і гігантський персик» Роальда Дала, перекладу ще один або два його твори, бо дуже у нього гарний іронічний стиль з чорним гумором. Нещодавно навіть одна з англійських газет проводила опитування батьків про те, які дитячі книги вони вважають кращими за всю історію світового письменства, і в першу сотню увійшло шість книг Дала. Крім того, щойно закінчив для «Видавництва Старого Лева» переклад продовження книги Джеремі Стронга «Ракета на чотирьох лапах».
- Чи ви такий самий активний читач, як і перекладач?
- Читаю менше. Мушу сказати, що дуже багато накопичилось книжок, які я б хотів прочитати, і не вистарчає часу, тому я радше переглядаю книги, щоб вловити хоча б манеру, стиль і колорит. Особливо багато зараз цікавих молодих літераторів, хочеться хоч приблизно знати, як вони пишуть, тому я перечитую бодай декілька десятків сторінок кожного твору, щоб, так би мовити, відчути їх на смак. Так що ніби багато читаю, але і мало водночас, бо хочеться кожну книжку хоча б потрошки прочитати.
- А загалом те, що відбувається в українській культурі, є для вас цікавим?
- Так, особливо дуже багато з'явилося в останні роки цікавих молодих літераторів. Причому як «стьобових», як от Карпа, Жадан, так і більш неосюрреалістичних, на кшталт Тані Малярчук. Відчувається, що зараз повинно з'явитись ще щось цікаве. Може, якийсь серйозний і глибокий роман без постмодернізму і стьобу, - якась велика форма. Отут у мене «нюх» працює, я відчуваю, що щось таке повинно з'явитись. Література - найцікавіше, що зараз є в українській культурі. Бо добра музика в основному недоступна. А література на слуху. Може тому, що ще не з'явилося навали літширпотребу на кшталт Донцової, і тому ця література нормально проникає на ринок. А якщо з'явиться попса, то й тут буде біда. Але наразі я бачу, що українська література досягла досить високого рівня як кількісно, так і якісно.