Юхим Дишкант / монолог до черниці

Ти, що чернецтво своє віддала

І тепер високоснієш десь,

Ніби пташка на сьому церковному дзвоні,

А внизу ще замолюють нас,

І вінчають тутешність з весною,

Де лежать простирадла

Збілілих вишневих повійниць.

Вмокла в тіло своє

Достеменно зливаєшся тихо

Із вечором вовчим.

Чутно як витікає ріка,

І волосся спадає,

І грають майбутнє

У шпарках дверних вітрюгани.

Я би снігу приніс,

Щоб із ним розговлятись тобою,

Ще чекати об’явлень,

Чи носити у жменях планету

І їсти потроху,

Аж доки не стане.

П’яні ельфи зачують,

Як грає гітара,

І прийдуть,

І попестять,

Будуть довго кусатись,

А священник старий

Вийме хрест, та горілку,

Матюкатися стане,

А потім вийде до Бога.

Я для тебе човна зготував,

Журавлів закликав,

Одного із казок,

З того часу, як листя летіло в колодязь,

Ворушилося там і щеміло,

Вовтузячи кров підземельну.

Він на крилах носив білий дим.

А якесь бомженя нам зіграє

На скрипці гнучкій,

Ніби свічка страсна…

Твоє дихання дасть,

Як читання Апостола,

І падуть, мов хліби,

Аби мовити слово,

Аби долетіти.

Ластівки се чернецтво нестимуть у сад,

Де на яблунях спіє гріховність,

А ранки болять та чекають,

Коли вже надкусять,

Тільки потім у тишу ковчежну…