Сергій Жадан / Наркологія, безпритульні, вже кілька днів...

+ + +          

 

Чорна зоря арештантів висить угорі,

і стебла трави від нічного туману цупкі й вологі,

і юний торчок дивиться на ліхтарі,

сидячи третю добу в обласній наркології.

 

І доки сплять на матрацах брати-торчки,

доки прострілюють тишу старі пружини,

доки пливуть сновидінь золоті річки,

він співає тюремних пісень, не дотримуючись режиму.

 

І місяць ховається злодієм серед хмар,

і втирає сльозу найпохмуріший санітар,

заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,

поминаючи добрим словом старий мінздрав.

 

І він співає:

жорстокі люди зводять високі мури, 

Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,

мудрості тобі не додадуть жодні мікстури,

я завжди буду робити лише те, що я вмію.

Ніхто не скаже за мене мої слова.

Ніхто не зробить за мене мою роботу.

Час на волю, бо скоро почнуться жнива,

І тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.

І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,

і коли я прийду додому запашними полями,

старенька мама віддасть мені мої папіроси,

а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.

І ніч буде минати, і туга з нею,

і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,

і йдучи до роботи скошеною стернею,

будуть співати псалми втішені драпокури.

 

Ніч відійшла за мости, за темні горби,

із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,

і радість росла, мов лісові гриби,  

над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.

 

І слово правди здіймало своє крило.

І здіймало своє крило слово любові.

І сонце в зеленому небі на захід пливло.

І тягнулись за сонцем зернові та бобові.



+ + +        

 

В серпні тепло витікає з кварталів,

і мулом відсвічує дно ріки,

і в темряві безпритульні з вокзалів

зривають яблук терпкі зірки.

 

І в чорних нічліжках вони таємниче,

знаходячи в цьому умовний знак,

вивчають печальні дівочі обличчя

і курять справжній дорослий табак.

 

І в їхній чіпкій повільній розмові,

в їхніх жорстоких дитячих серцях

стільки злості й стільки любові,

ніби спокою у мерцях.

 

Можливо колись твердий, ніби гравій,

час, що між ними зараз трива,

і з їхніх ламаних біографій

буде складати нові слова.

 

Можливо невидимі і примарні

в тумані, який пливе догори,

солдатами щойно сформованих армій

вони ще ставатимуть під прапори,

 

і злість, із якою весь час зростали,

будуть, мов зброю в руках нести,

рвучись на карпатські глухі перевали,

й займаючи сірі балканські хребти.

 

І найхоробріші в їхніх загонах,

ті, що похмуро мовчать, ідучи,

ще будуть вішати на балконах

ворожок, шулерів і циркачів.

 

Ще буде рватися під катеринку

непрощена дезертирська душа,

і можна буде купити на ринку

хліб і набої для калаша.

 

І ночі витишені і серпневі

ладнатимуть часу ламкі хребці,

і ластівки літатимуть в небі,

і риби плаватимуть у ріці.



+ + +      

 

Вже кілька днів стояла спека,

і сонце ховалося між тополями.

В будинку напроти була аптека

де вони купували бинти і знеболювальне.

 

Лежали розпечені квартали,

ніби розсипані монети.

В помешканні, яке вони винаймали,

вночі нагрівалися усі предмети.

 

Нагрівалися фінки і відмички,

одяг із запахом нікотину,

нагрівались бензинові запальнички,

в яких уже давно не було бензину.

 

Темніли повіки її обважнілі,

і дерева за вікнами відкидали тіні,

нагрівались порізи на її сухожиллі,

нагрівалися кулі у нього в тілі.

 

І коли вона торкалася повітря рукою,

нагрівалося повітря – чорне й прозоре.

До ранку було тихо, і тиша була такою,

що чути було як їм сниться море.