Лесь Подерв’янський / «Моє надзавдання – догодити собі»

Про Леся Подерв’янського багато говорять, але мало знає. В одних колах він відомий лише як художник - там про його гіперреалістичні і провокаційні п’єси чули хіба краєм вуха.

В інших – лише як письменник, а чутки про його живопис сприймають як аматорські спроби популярного літератора. Та є й ті, хто знає про обидві грані його творчості, – рівноцінні за професіоналізмом та різнопланові за виявом.

Із Лесем Подерв’янським кореспондент «ВЗ» поспілкувалася у його майстерні, в якій він творить з початку 1990-х і яка за цей час перетворилася на особистісний клапоть простору, наповнений старовинними фотографіями родичів та друзів, подарунками дочки, записками на стінах. Є тут і боксерська груша, і, звісно, картини, фарби, пензлі...

– Наскільки переплітаються ідеї, тематика та засоби вираження у вашому живописі і літературній творчості?

– Вони не перетинаються, бо при їх створенні працюють різні відділи мозку. Література оперує вербальними категоріями, а живопис – іншими. До речі, той живопис, який можна вербалізувати, зазвичай поганий. Це дві різні справи, різні професії… Так сталося, що мені Бог дав і те, і те. Живопис – мій фах. Щодня я приходжу до майстерні і працюю. От Флобер щодня писав «від» і «до». Так само і я малюю. А щодо літератури – не можу назвати її своїм хобі, адже хобі – категорія графоманська. Мабуть, література – та муза, якій служу час від часу, коли є що сказати, а коли нема – сумирно мовчу. Простір і так засмічений, у тому числі і поганою літературою. Тож навіщо збільшувати хаос?

– Моменти, коли вам є що сказати, пов’язані із суспільно-політичними подіями, які відбуваються навколо?

– Я ніколи не залежав і не прив’язувався до того, що відбувається навколо. У моїх творах нема суспільно-політичних тем. Мене цікавлять вічні речі, які ніколи не застаріють. А про те, що робиться сьогодні у суспільстві чи у владі, ніхто не пам’ятатиме через два роки. Зрештою, про це є кому писати, окрім мене.

– Свого часу ви стали своєрідним Колумбом нецензурної лексики в українській літературі. Та чи зробили б такий фурор ваші твори сьогодні, коли нецензурщина є скрізь: у піснях, на телеекранах, у книжках?

– Мені важко мати про це якесь судження, бо ніколи не прагнув популярності. Просто завжди писав чесно. У моїх драматичних речах персонажі розмовляють тією мовою, якою розмовляють у житті. Мат - не стилістичний прийом, а правда життя. Можемо казати, що вона погана чи добра, але від нас вона не залежить. Якщо пишеш, треба писати те, що є, бо в іншому випадку станеш автором романів-фентезі. А я - не фантаст.

– Наскільки для вас важливо, чи витримають ваші твори випробування часом?

– Для мене головне – відповідати стандартам, які я сам собі встановлюю. Догодити собі – от і все моє надзавдання. Іншого в мене ніколи не було. Коли був молодшим, це прагнення було більш несвідоме та інтуїтивне. Тепер це усвідомлена позиція.

– Що ви читали в дитинстві? І які відносини у вас складаються із сучасною літературою?

– Я давно нічого не читаю. Людина має все прочитати до 30-35 років. Усе, що мені потрібно, я вже осилив. Іноді перечитую якісь речі, але фундаментально нічого не читаю. Навчився читати років у 4-5, тоді ж почав писати. Вдома була професійна підбірка книжок, зроблена моєю мамою, тож до дванадцяти років перечитав всю античну літературу. А перший мій твір - пасквіль на бабусю з дідусем, яких я зобразив чортами. Це був комікс і якісь похабні віршики. Мене за це покарали і поставили в куток.

– У дочці теж виховували любов до книги?

– Я її не виховую. Дітей взагалі не потрібно виховувати, бо це їх тільки псує. Найкраще – власний приклад. Якщо дитина бачить, що батько з матір’ю придурки, то вона нехтуватиме усім, чого її вчать. А якщо бачить, що батько - герой, а мама - красуня, то її і вчити не треба – вона у всьому буде наслідувати батьків, намагатиметься бути схожою на них.

– Вас визнали українським літературним секс-символом...

– Мені подзвонили і запитали, чи я не проти, якщо мене висунуть на це звання. Особисто брати в цьому участі не збирався, але й причин відмовляти не мав. Звичайно, це повна дурня, але є й гірші ініціативи. Категорія «секс-символ» не має ніякого відношення до літератури. Це інша царина. Кому яка різниця, як виглядає письменник? Важливі його тексти, а його самого може ніхто й не бачити. Хоча винятки з правил були – Хемінгуей був ідолом епохи і як письменник, і як секс-символ.

– Мистецтво трансформується в шоу та ще й з вагомою приставкою «бізнес». Це стосується і літератури. Деякі видавництва в контрактах прописують обов’язкову кількість акцій та турів, на яких має відпрацювати письменник...

– Мені цей підхід не подобається. Але їх теж треба зрозуміти - вони мусять якось жити. Та якщо людина впевнена у своїй геніальності і це опирається на її реальні можливості, вона може всіх послати, нічим не ризикуючи. А якщо її твори не самодостатні, то, звісно, доводиться торгувати обличчям, танцювати стриптиз і робити шоу. Зі мною видавництва поводяться по-іншому. Видавці приходять до мене з пропозиціями, а не я до них. Вони прекрасно знають мою позицію і не лізуть до мене з вимогами виступати чи давати автографи, бо розуміють, що я цього не робитиму.

– А на прем’єри своїх п’єс ходите?

– Досі не було жодної професійної постановки за моїми творами. Тільки студентські, аматорські. Розмови велися, але такого ідіота, який переніс би мої тексти на сцену, ще не знайшлося. Кілька років тому Андрій Жолдак, коли він ще був головним режисером харківського театру, хотів це зробити. Він планував запросити на постановку київського режисера Юру Одинокого. Та далі розмов це не пішло. Думаю, театр був проти такого кроку. В акторів свої міркування – вони хочуть премій, нагород. А якщо поставлять Подерв’янського, то їм не тільки премій не дадуть, а наганяїв вони отримають. Мабуть, для моїх п’єс на сцені час ще не настав. Все повинно робитися само собою. Покійний Сашко Кривенко геніально говорив: «Господь зробив все важке непотрібним». (Це він, здається, вкрав у Сковороди). Так воно і є. Якщо твір не знаходить читача, значить, ти зробив його погано. Я не проти піару чи самопіару. Кожна людина сама для себе вирішує, що їй треба. Просто я цим ніколи не займався і ніяк не докладався до своєї популярності. Вона виникла сама по собі. А це означає, що я створив щось таке, що того вартувало. Почалося це за «совка». Хтось записав мене на касету - і запис пішов по Україні. Касети множилися, як мікроби, і з цим нічого не можна було зробити.

Оксана Зьобро, «Високий Замок»