Юрій Завадський / Люблю свої тексти, яких не розумію

- Юрію, складається таке враження, що ти і поезія свого часу утворили неймовірну єдність під іменем юріязавадського. Чи можна підходити до того, що ти пишеш, як до проекту?

- Можемо називати се проектом. Але одного разу все може змінитися заради природи творчості, – порушити стереотип, зруйнувати усталене прийняття, забути про правила й зобов’язання, – літературна творчість окрема, вільна, аморальна. В перспективі ще одна книга, яку ось бачу перед собою на столі. поступово виводжу свого персонажа, навчаючи його говорити влучніше, менше, доречніше. Останнім часом переконуюся, що працюю як прозаїк, пишучи вірші, - виявляє страхітливе свавілля над текстом, що вдовільняє моє авторство. Допоки текст мені підкоряється – се проект. Кожна іншу книгу намагаюся зробити дійсно іншою, окремою. Проте часом щось у мені перемагає, бо мушу писати так, як не хотів би. Або може не цілком розумію, що ж я хочу врешті-решт. Тому люблю свої тексти, яких не розумію. «Нарочите штукарство», від якого мене застерігав Борис Демків, відкриває двері до великих перспектив, як-не-як.

- Ти - автор кількох збірок віршів, свого часу редактор газети Zвірші. Чого, на твою думку, бракує українській молодій літературі?

- Я міг би говорити хіба що про те, що я би хотів побачити в сучасній літературі. Та й навіть не в літературі загалом, а в поезії лишень. Я не знаю прози, часто не розумію. А бракує, – доброго смаку, відчуття, з одного боку, та школи, з іншого. Не заглиблюючись у текст, не намагаючись його перемогти в собі сучасні поети не творять, в повторюють, чи потворюють потвор, які ні читати, ні слухати. Є кілька українських поетів, яких я шаную. Вони – жорсткі, холодні, мармурові. Їхній погляд на літературу зверхній, проте вони залежні від неї, як від азоту. Вони – науковці. Се, я вважаю, чудово.

- Експеримент у поезії – вияв епатажності чи свідомий крок до пошуку нового?

- Не може існувати наука без експериментальної роботи. Ні точна, ні природнича, ні гуманітарна. Часто ми про се забуваємо. Де експериментую я? Не знаю. Знаю одне лиш: якщо поетичний твір не є винаходом, то мені він нецікавий. Пройшовши школу старих авторів, як багато практикувався. Я багато імітував і вчився. Я вважаю, се правильно й важливо. Мистецтво – штучність, інакше – його немає.

- Ти – один із зачинателів та учасників проекту «Західний фронт». Проведені вами акції викликали певний резонанс у колах поціновувачів слова.

- «Західний фронт» стався поза мною. Мені запропонував Григорій Семенчук приєднатися, і я, чомусь, навіть не вагався. Я ніколи не належав до жодних схожих товариств. Проте не шкодую: я мав нагоду кілька разів почитати вірші в гарному товаристві, провести час із новими чудовими друзями, яких ціную і за успіхи в літературі, і за людські чесноти. Свобода, нерівність і розбрат – також чудові цінності, що особливо актуальні в нашому світі. І вони штовхають нас на подвиги. Маю щиру надію, що «Західний фронт» переросте в щось значніше, стане координуючою ланкою, якої дійсно бракує на наших землях. Є багато унікальних письменників, проте немає продюсера, на жаль.

- Не плануєш виступити перед читацькою аудиторією як прозаїк?

- Ніколи не писав прози. Приховано від усіх мріяв про се, але густа поезія відбирає в мене сили до сього. Про решту я вже говорив.

- Філологічна освіта – обов’язкова умова успіху для літератора?

- Ні, але хотілобся. Трохи нервують мене письменники-нефілологи, бо вони оперують цілком іншими поняттями, аніж я. Вони грають на слух, я ж – починаю від нотного стану. З іншого боку, філологи, які ніколи не писали – як учителі, які не працювали в школі, чи столярі, які не тримали в руках гибля. Сучасна теорія літератури нахабніє, щоразу віддаляючись від практики писання. Яка тому рада? Не знаю, напевне так усюди. Варто в такому разі творити те, з чим теорія не дасть ради.

- Про що мріє Юрій Завадський як науковець і Юрій Завадський як поет?

- Мрію про жорстку конкуренцію та підпілля, про якість і силу, про світову славу і світовий вплив. Про що ще мріяти? Не люблю премій, не люблю нагород. Визнання солодке, проте воно – вирок. Знову ховаюся, знову роблю щось на шкоду власній популярності. Хочу бути добрим викладачем, другом.

- І наостанок побажання читачам від Юрія Завадського.

- Бажаю переставати писати й братися за розум. Бажаю писати, і в такому разі нарікайте на себе. Питається мене Грицько Семенчук: «Ти би хотів, аби твої діти були поетами?» – «Гм, – кажу; і жартома, – нехай. Нехай знають як їхній татко мучиться».

Розмову вела Наталя Пасічник