Володимир Селіванов / «Література, якщо відверто, це часто трахання навмання…»
У квітні цього року відомому письменнику, фольклористу, літературознавцю, доктору філологічних наук Володимиру Буряку (Селіванову) виповнюється 65 років від дня народження.
Щиро вітаємо ювіляра, бажаємо здоров‘я, творчої наснаги. Знайомимо вас з матеріалом, який надісланий автором.
Міжжанрові фрески про себе, долю, найпотаємніше, літературу, творче трахання, а взагалі, це знову інтерв’ю з самим собою. Ще – заготовки для телерадіо, газет, інтернет.
(Для офіційних видань – Кохання навмання з відповідною правкою у тексті, бо все-таки – трахання, безлабірне, в нікуди, шалене…)
До уваги читачів! Трахання – статеве життя, точніше (рос.) совокупление. Іронічна форма цього поняття. Ніби дистанціоноване відчуття до того, що ми називаємо біологічним сексуальним автоматизмом. Шкода, словник ще не дає цього поняття.
Творче трахання - це навіжене несвідоме кидання в провалля, бо знаєш, що долетиш… Якби був зовсім у житті гімном, то не долетів би. Розсіявся у просторі…
Розсіювання у просторі – духовна поруга над собою. Краще вже творчо не трахатися….
Співрозмовника я не знайшов, може не хотів шукати. Зараз все треба організовувати самому. Облом. Я звернувся до свого апробованого жанру самоінтерв’ю. Адаптувати текст не буду. Хай летить птахом у всесвітній паутині. Мовчання - в‘ялена риба сумління. Не оживе…
- Чому «трахання навмання»?
- Хотів відмазатись фразою, що це для красивого, епатажного слівця, така собі недовихрена метафора сірих буднів. Ради іміджеінтернетівського приколу… Ніхто ж окрім друзів традиційні літературознавчі чи публіцистичні дискурси не читає. Суцільна інформаційна свідомісна млявість… А «навмання» – це скид інформації на несвідомому рівні, передетап творчої самоорганізації… Та й вся література, якщо відверто, – це часто трахання навмання… Не знаєш куди йти, з чого почати, як самоорганізуватися, яким методом самовиражатися… як забути минуле, як вичовгати у майбутнє А найнижчий рівень процесу любові - трахання - замінити важко, бо у траханні – відсторонена недбалість до самого процесу, до себе, випадковість ситуації і багато чого, що поняттям любитися явно не заміниш…
- Здається зрозуміло?
- І все ж, яке це має відношення до творчості?
- Досить таки пряме. Є сексуальний віраж, є творчість. Сексуальність замішана на яскравій метафорі, особливому ритму подачі матеріалу. Це вічно молода авторська душа…
- Про сексуальність ми ще продовжимо, а зараз про ваше реальне життя. Вас з дитбудинку всиновили добрі люди. А про рідних батьків щось знаєте?
- А нічого. Мене уночі підкинули до ганку Будинку маляти у сорок сьомому році. Дистрофія другого ступеня… Це коли внутрішні органи від виснаження вже плавають… Прізвище Селіванов, певно, дали вже у дитячому закладі. Хто ж буде себе розкривати. Голод… То ж рідні батьки – темна стіна обставин, осипана незрячими фіалками. А простіше – вона ніколи не зруйнується. А з приводу метафор, то з ними легше, по-перше їх не коментують, по-друге, не так боляче…
- Найпам’ятливіше у життя?
- Веселка ляпасів, які заготувала доля. Чому веселка? Обставини не вибирають як долю. Все солодкогірке, все вперше.
Удар дошки з-під циркулярки, коли працював на машинобудівному заводі. Лише втратив свідомість… Малим тонув у благенькій річці, коли був у дитбудинку. Щастя усиновлення. Одруження. Народження дітей. Смерть доньки. Поява першої книжки. Скільки ще чорних і білих хмар… Все як вперше виоране дике поле. Земля морщиться від болю і перенародження…
- Хто формував вашу творчу ауру?
- Творча аура – це кінь, що біжить степом в нікуди…Чому в нікуди? Це майже як навмання… Все від Бога. Як ти визрієш у всесвітті - інша справа. Тому – «в нікуди». Шкільна вчителька Нінель Пушинська-Голуб навчила відчувати тексти на рівні душі. Районна газета «Придніпровський комунар». Університет – Н.О. Томашук, К.П. Фролова, Л.Я. Фрусіна, С.Г. Миронюк… Окрема розмова про літстудію – солодка оаза працьовитості… Спілкування – ось що виброджувало мене як майбутню особистість. Літстудійці Михайло Романушко, Володя Грипас, Іван Сокульський, Юра Кібець, Женя Борщова… Справа Сокульського ідентифікувала нас як громадян. Хтось був за його патріотичні ідеї, хтось проти…
- Яка динамітка вашого творчого самовираження?
- Краще відповісти абстрактно. Самовираження – шипова троянда серця…
- Шипова?
- Самовираження часто не реалізоване. З різних обставин. Боляче, коли майже все з бажаного написане, а «на гора» вийшли лише лічені речі. І ніхто не знає, який автор насправді. От і існуєш у собі як айсберг… А з приводу динаміки… За радянської влади вийшла «Молода трава» - повість про дитинство і юність. Таке собі ліричне повіствування про себе. Але там вже була системна метафорика. А потім довга перерва, бо друкуватись треба було не за кошти держави. Потім вийшов роман «Любов завжди», це вже видавалося власними зусиллями. Болюче видання, як пам»ять про важкі обставини долі. Далі «Трикнижжя» - інтелектуально іронічний фольккітч. Потім - вибране «Голосарій» - поезія, проза, публіцистика, літературознавство. А ще - своєрідна поетична етноенциклопедія «Етнобузок».
- За «Етнобузок» вас критикували?
- Я спокійно ставлюсь до критики, вона дисциплінує. Дісталось «Трикнижжю». То був перш за все мій внутрішній прорив у вільну форму самовираження, позбавлений колишніх соціальних виражальних стандартів. Я, мабуть, сильно різнився від тодішньої творчої свідомості тих, хто різко критикував. «Трикнижжя» це інтелектуальнопоетичний віраж. Це іронічно епатажне поле української поезії, яке було тоді так необхідне. Це звичайнісінько чистий постмодерн. Буфонада, іронія, гра, карнавалізація, картатість стилю…
- Трахання - поняттєвий архетип людського буття. Для вас це теж так?
- Для мене точно, бо я починаю забувати безсонні ночі, повні викиду зерня… Світ тоді трохи сполошиться, а потім все забуває. Таких, як я, гавриків, вдосталь…
- У кожного своє. Індивідуальне… Але ж ви за комутували це поняття з творчістю… А що таке творчість?
- Творчість – це дикий кінь над прірвою. Його загнав соціум. І треба прийняти рішення. Чи бути на волі, чи…
- І все-таки про творчість…
- А творчість – це справді трахання у нікуди, бо немає гарантії, що твої біоемоційні початки, а може і глибоко інтелектуальні зусилля, будуть результативними, Світ може не підкоритися індивідуальному осмисленню. А це ж ще і на несвідомому рівні… Юнг, Фройд і досі дивляться як ми управляємось у літературному господарстві та ще й на рівні психології…
Тож бо: занурьмось у творчі процеси. Такі, які вони є насправді. Ну так, так, трахання…
До речі, комп’ютер постійно править мене: трахання на страхання. Може, письменники мають своєю творчістю ще й страхати?
- Здається, що ви художник епотажний?
- Намагаюсь бути концептуально епатажним. «Молода трава» - життєвий реалізм з подимком романтизму, я б сказав би трохи наївного. «Трикнижжя» - інтелектуальна буфонада. Так, це епатаж, але запрограмований. Це було необхідно пройти не лише мені… Взагалі, епатаж – просмолена дірка на даху творчої уяви…
- Ваш сексуальний досвід впливає на творчість?
- Так відверто… Людина це є комплекс уяви – душі, тіла. Звісно, все взаємно пов’язане. Секс це енергетика, що рухає тобою. На зовнішньому рівні, на внутрішньому… Сексуальна розслабленість це - і творча розслабленість.
- А як сексуальне виявляється у творчості?
- Воно тисне на організацію сюжету, моделює вчинки героїв. Сексуальність – це квітка серед гострих сокир… Ми боїмося говорити про це, але кожен пронизаний сексуальністю…
- Ви це відчували всю творчість?
- Ні, спочатку своєрідна фригідність, а потім наче прокидаєшся. Солодкий сюжетний сон. Ти сублімуєш. Отримуєш кайф. Хоч і це трохи інше… Смакування деталями, часто стан оціпеніння, схожий на оргазм…
- Ви прихильник сексуалізації літератури?
- Я ні прихильник, ні неприхильник. Це комплексний процес. Я б сказав – біосоціальний…Стиль залежить від духовної і соціальної відкритості епохи. Кожен з нас мала її частка… Тобто, сексуальність пливе з епохою. Якщо аура сексуальності відкрита, ми її виражаємо. А ні, то й ні. Все складається історично від розвитку свідомості. У всьому має бути естетична міра доцільності. З позицій того ж творчого всесвіття.
- Хто в українській літературі сексуально доцільний…
- Давайте помовчимо…
- Що, так погано за результатами?
- Українська література довгий час була закритою, відповідно, і свідомість нації теж... Особливо за радянської влади. Струмінь сексуальності є, безперечно, але системи, як в інших літературах, немає.
- Потенційно енергетично сексуальним був Павло Загребельний, але можливості тодішньої літературно-ідеологічної системи були обмежені.
- А як це ви визначаєте по Загребельному?
- У нього сильна сексуальна потуга в історичних романах. Сильна чуттєва рельєфність…
- Ви не назвали сучасних імен сексуального напрямку…
- Є декілька сильних жіночих імен. Але не називатиму. Ще чоловіки зурочать… Взагалі, жінки у літературі більш сексуальніші, шкода, що їх менше у літературі. Вони емоційніші, сугестивніші, вони не бояться при першій зустрічі сказати: - Ви мужчина мого ідеалу… Так, простіше, йдеться про «мужчину мого смаку».
- З приводу «мужчина мого смаку». А як реагувати на такі експромтні зізнання?
- Всесвіт любові безкінечний… Йдеться про емоційну позажанровість… Рецептів немає. Все індивідуально. Але це, мабуть щасливі випадки, які треба реалізовувати…
- Ви про літературу?
- І про літературу теж…
- А що ви думаєте про радянську літературу взагалі?
- З приводу радянської літератури взагалі, то це сильно зомбований пласт свідомості. Хоч естетичний досвід все ж цікавий. Я Люблю Павла Загребельного за його так званий історичний інтелектуалізм. Ліну Костенко за історичну та етнопсихологічну фрезковість. (Духовно коштовну, як купола Софії.) А ще - Віктора Коржа, Бориса Нечерду, Ганну Світличну, Наталку Нікуліну, Миколу Вінграновського, Івана Драча… Письменники такого типу – понад епохою, вони космічно ідентифіковані…
- А як вплинула на вас творча аура Придніпров»я?
- Тривалий час працював завідувачем редакції літературно-драматичних програм Дніпропетровського обласного телебачення. А це - підготовка програм про письменників Сергія Завгороднього, Олеквандра Билінова,, Михайла Селезньова, Михайла Нечая, Федора Залати… Це була школа. Я навчився структурувати їх творчість, починав опановувати тим дистанційним поглядом, який давав змогу оцінювати справжню вартісність твору. Я навчився відчувати як бореться митець між радянським заідеологізованим і власним сумлінням. Я не питав про це в ефірі, просто вчився цим мукам і довго не друкувався, чи не друкували… Оце бачення - золотий фільтр совісті. Література Придніпров»я таки серйозна школа, тому я написав «Скіфські профілі» - цикл есе про своїх придніпровських колег, який потім надрукував у «Голосарії», а потім у розширеному варіанті у альманасі «Хроніка 2000».
- Ваше «Трикнижжя», «Етнобузок» – ціла фольклорна феєрія. Звідки це у вас?
- Я двічі по фольклору захищавсь. Кандидатська та докторські дисертації… Тож трохи відчуваю народну творчість. Вона в мені на рівні несвідомого. Це вже як вираження фольклорної екзистенції. Не зовсім фольклор, а скоріше його енергетика.
- Ви не боїтесь збитися на вторинність?
- Так, це небезпечно. Але це тоді, коли пишеш псевдофольклор, а коли на рівні енергетики, тоді виходить оригінальний сплав сучасного поетичного інтелекту, який виходить з глибинних коренів. Тоді можна говорити про вираження сучасної української душі.
- А кого з вчителів у науці ви б могли назвати, хто формував вас як вченого?
- Лідія Франсівна Дунаєвська… Тонкий і глибокий вчений, людина особливого душевного складу. Я б сказав би – майстер фольклорної науки. Ще – Клавдія Павлівна Фролова. У неї надзвичайно системний розум. Вона від природи теоретик. А ще великий імпровізатор. Я багато від неї взяв.
- Хто такий письменник у сучасному соціумі?
- Одинокий вовк серед людських випалених степів..
- Так сумно…
- Така доля письменника. Писати без компромісів «на вічне» - маленька придуркуватість неординарних натур… А в цілому, нашому суспільству байдуже до письменницьких доль… ХАЙ СОБІ СУБЛІМУЮТЬ, ХАЙ ПРОРИВАЮТЬСЯ КРІЗ СТІНУ ВИЗНАННЯ… Якщо воно ще буде…
- Чомусь ми більше про поезію, а ви починали як прозаїк?
- Прозаїк… Просто прозу важко видати. У мене цілий том повістей, які не побачили світ. Це буде другий том «Вибраного». А ще - роман «Земля е(о)рогенна».
- Ви в прозі постмодерніст?
Певно, що так. Але це не назавжди.
- А з одного фрагменту це можна відчути?
- Складно, але спробуймо… Це уривок з повісті «Нужник» з «Вибраного».
Метафора дня
Дощечка на багажнику. Вишенька на горщику. Струна на горщечку. Золото у борщичку. Вийдемо в лісочку. Зріжем по кілочку. Нам ще не все. Нам золоте збирати, крилами заправляти в срібне яйце...
Дощечка на кораблику. Хмара на драблику. Руки у тісті. Руки у намисті. З нами не буря – відстаней дуля. Не пече, а гаряче.
Дай трохи ще... дощечка на вівчарику. Не треба комарику сіяти – звивати, дощі надсилати. Сини прийдуть, вишню принесуть. Цвістиме у путь. На спільну могуть...
Я на дощечці сидів. Сіяв гречку для степів. Не колеться, не зболеться. Ранком зладиться, сонцем скотиться. Хати помаже, діткам не скаже усе про яйце. Хай ссе...
21.07.05. 20 год. 00 хв.
Вчора о 9
Розминка. Хата повна гомоном. Гомін повний хатою, нетудихатою, перетудихатою, нетудидишлом, що в полі зависло. Зорі лічить, спомини калічить. Я на пеньок сяду. Дрібку граду розтрушу, холодцем утішу. Хай їдять. Хай не сверблять думи-орачі в хаті на печі... Світає. Край неба ...
... О шостій не спав. Ніч була душною. Четверо – забагато в одній кімнаті. Кватирок немає. Одна була, але зачинена подвійною рамою. Хто її зніматиме. Хай стоїть, не спатиме, так перекотиполем доорем, та й снідатимем...
Я ще пам’ятаю батькову хату без кватирок. Вранці двері треба відчинити, провітрити та й усе, і хата знову набирається всесвітнім душком чистоти і вічності. Це потім, коли проводили газ, служба безпеки вимагала зробити по одній кватирці у кімнатах. Сусід дядько Яшко похапцем до діла метикував-прикріплював до столітніх вікон малі отвори кватирок. Було відчуття, що це у кавуні прорізають малі квадратні отвори. (Хата – великий кавун днів, ночей, споминів людських доль).
Я втік з пляжу. Та й треба, щоб не згоріти. У мене творча година. Дивне використовування вільного (творчого) часу. Програмуєш собі роботу. Вона може бути і безсюжетною. (Не за планом - імпровізація). Все одно до будь-якої хроніки (щоденного звіту) можна долучати спогади, події, факти і вийде – текст. Я ніби граюсь у сюжетологію. З іншого боку – це все ж репортаж. А вже проблемний він чи лірико-метафоричний – це справа і настрою, і сумління, і таланту. І ще одне: мені не хочеться кидати на відробіток наукової статті, і я майже бавлюсь у лірико-ностальгічну сутність свого буття. Відробіток – це таки ж відробіток за позичені гроші на захист дисертації... Сума невелика – тисяча доларів... Для кого як...
Хлопці закінчують яму для нужника. Півтора метри завглибшки. Зверху вирішили покласти шпали. Не було б дощів, щоб яма не обвалилася.
Вчора зателефонувала Неса. Є путівка до Аргентини. Вона хоче трохи прийти до тями. Удвох було б дешевше, але іншого (іншої) немає. Неса запропонувала мені, але у мене проблеми зі здоров’ям. Може, за десять днів трохи вирівняюсь. Та й немає ж закордонного паспорта.
Метафора дня. Де метафора? Здається, чайка, що зависла біля берега перед обличчям і якось завчено вихопила рибину, застигла у повітрі сірувато-біла, легко погойдала крильми і зникла у повітрі. Відчуття таке, ніби вона виринула з повітря і знову увійшла до нього.
Усе зникає. Я не хочу, щоб з мого поля зору зникли сини. Чайки-недомовки. Величальники сумної звістки про свою відсутність у моєму житті. Я не гоню вас, а ви не гоніть мене. Все у колі життя виважене, бумерангово-золоте. Ніхто нічого не знає, звідки починається вітер і де він сідає спати. Вітер зі збитими колінцями від приземлення до обставин через тисячі долевих доторків. Може...
Несмачно якось все це. Загальна абстракція на вільно обрану тему. Чому вітру збивати коліна?.. Вітер обійде, ще раз налетить, вдаре, не поклониться. Філософія вітру – у непереборності самого себе. Магія сили і уміння. А якщо доля – вітер – шикуйсь – тріщить, гуде і лиха не в’яже.
Сини у цьому вітрі схудли. Я бачу. Роки кладуть на них важку тінь досвіду. До якого берега він виведе – не знаю. Все одно – вони люблять ранки, ніжність ліжка. Зваби життя заповзають їм за пазухи. Відіб’ються вони – не знаю. вони такі, які всі на вітрі долі. Замкненість у собі, небачення саду, що поруч цвіте – це велика розкіш обставин... Розвидниться. З’являться діти. Розмулиться найдорожче – зір – через себе, через світ, аж туди у променизму... Знаю, що такий зір не сіється вітром. То – від досвіду...
22.07.05. 11 год. 05 хв.
19.0-8.05. 16.32
Уже є боківки для нужника. Лад виявляє чудеса героїзму: із нічого робить щось. Нужник буде без дверей, Але стоятиме на трьох (чотирьох?) просмолених шпалах. Замість дверей – пейзаж на город, тихі сусідські подвір’я.
- Зробимо завіс, - говорить Лад, - у селі буває і гірше. Це краще, ніж перекинутися у старому нужнику...
Перекидання (завалення) у старому нужнику – катастрофа індивідуальності... Оберт на триста шістдесят градусів у світ зворотної естетики сприйняття... Заплющіть усі очі. Ми пливемо у нерозгаданому натовпі інтриг. Нарешті нами не можуть жонглювати. Ми – недосяжні. Закони не спрямовують стосовно нас. Свобода і водночас крайня інтеракція. Сливи, яблука, груші старого садку співчутливо падають на землю. Краще – розчавленим? Чи яснозорим, але огудженим? Тут. Огидженість – дуля обставин. Замок огидженості – зрада. Відводимо паруса обставин від неї... Хай не болить. Засипаємо старі нужники вагань і відвертостей ...
Ви про що говорите, молодий чоловіче зі срібними скронями? Епатаж – не репортаж, а тимчасова діра тих же обставин. Витримаємо...
А ще у реальному полі зору нового нужника – сливи, яблуні, груші. Сливи й груші вже стиглі. Рясніють на траві. Пустка-хата, пустка-двір, настояні на солодкопригнилкуватому терпкому запаху долішніх фруктів. Пустка асоціюється з белебнем.
Для мене, студента філфаку, слово белебень було на диво означуване. Я у ньому відчував силу вітрів. Воно було могутнє як сила розстріляного долею етносу. Це була сцена дії, сцена буття. У мене на белебні, на сцені розмовляли вітри, герої, зорі. Одна новела так і називалась „На белебні”. Герой повернувся з війни з однією ногою. З іншою розмовляв уночі на вітрі... Коли ми приїздили студентами до Києва у Спілку письменників, цією новелою зацікавилась редактор редакції літературно-драматичних програм. Не думаю, що твір був викінчений, але спроба показати нерв характеру героя була. Я навіть запам’ятав прізвище редактора – Розстальна... Чому запам’ятав? Розмови з нею не пам’ятаю... образом белебня більше не користувався, але дух його у мені лишивсь. З вітрами, вигорілою травою, старою хатою споминів, вічними українськими героями – матір’ю, батьком, дідом, бабою, сином, що не повернувся з війни, рушниками над вицвілими фотографіями.
От і все про дух степів. Про деталеві означення пам’яті, про перші проби пера.
...У Спілці письменників відбувається розмова Олеся Гончара, Віталія Коротича з літстудійцями „Гарту” Дніпропетровського університету. Це ми.
- А ви хто? – питає у мене Олесь Терентійович.
Малось на увазі, яким видом творчості займаюсь. Хотів сказати – прозаїк. Але як я це скажу? Це Гончар – прозаїк, а я хто... Тому і мовчу...
Керівник делегації Сергій Бурлаков допомагає.
- Новеліст він.
- Ну так одразу і сказав би, отже, колеги...
Метафора дня: повний місяць над німим морем. Смуга-дорога не в глибінь обрію, а в місяць. Рожевість хвиль – мерехтить прямо в серце, і я сповнююсь тихою нічною тривогою. Це ніби з моря, всесвіту. Все на мить переходить до мене і мені важко від цього відчування, бо невидимі зорі вже тепліють у мені, тихо гасають по невидимих орбітах. Я боюсь цієї миті, бо все залежить від мене – рух, спокій, час, сльози, радість. Швидко заплющую очі, щоб зняти з себе це навантаження. Світ відходить, я – просто людина...
22. 07. 05. 19 год. 20 хв
- Щось від постмодерну навіює… Дякую. Якщо ми почали розмову з трахання… Все ж яка міра доцільності?
- Все в міру доцільності… Теорія «навмання» теж потрібна, це час збору медів, час експериментаторства… Вийти з «навмання» – відповідальна дія творчості. Хоч іншого боку, тут рецептів немає. Світ настільки красивий і глибокий, що кожному художнику вистачить сот для творчих рецепторів. Просто одразу треба усвідомити, що ти працюєш на вічне...
- А що таке «вічне»?
- Це синхронізація твору з ідеями вічного. Це не однопланова система вираження, це образна система, коли метафора, виходячи з контексту життєвих обставин, узагальнює досвід епохи, виражаючи і авторську сутність…
- А коли ти працюєш не на вічне?
- Можна про це не думати… Лишатися самим собою. А час визначить на якому ти рівні працюєш: регіональному, національному чи світовому… Світовий – це повний континуум вираження. Це геніально...
- І відповідно суперсексуально?
- Певно, що так… У мене на ці питання є відповідь в «Universumi». Ось фрагмент.
Нібито – 11.
Що треба? Від Монтеня - півнеба.
Від Верлена – галузку.
Від Шекспіра - мотузку сюжетом вправлять.
Богдан-Ігор Антонич, тонкий мислі погонич,
хай над ставом творчим стоїть
З Прустом погомонить як шипшиновий цвіт…
Кароокий мед пить…
Ще Загребельний, Пелевін, Сорокін, Міллер
глибокі яруги життя обминають.
На бричку складають напівтексти століть.
Майстові багато не треба, щоб із каменю диво сплести…
- Традиційне дякую. Успіхів!
Березень 09 р. Піски. Галерея 2. Пороги.