Дмитро Дроздовський / «Манкуртів у нас вистачає»...
Як скоро молоді фахівці зможуть щось змінити на краще у нашій державі? Про це наша розмова з науковцем, вихованцем Києво-Могилянської академії, екс-стажером Оксфордського університету, автором праці «Код майбутнього» (про феномен українського шістдесятництва). Тільки за останній рік Дмитро Дроздовський брав участь у міжнародних конференціях із літературознавства у США, Греції, Перу, Польщі...
— Культура — це дзеркало; коли письменник існує на перехресті кількох культур, у проекції кількох дзеркал, то він має здатність бачити світ значно глибше, цікавіше, рельєфніше, — каже Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ. — Але, з іншого боку, в кожного з нас є своя ідентичність, своя батьківщина, хоч комусь це видається порожнім пафосом. Ми не можемо бути в межах двох ідентичностей. Кожна людина може володіти кількома мовами, але вона не однаково відчуває світ цими мовами. Звичайно, може бути інтерференція, в такому разі з’являється індивід із мішаною ідентичністю, яка наразі не є достатньо вивченою.
—Як ви ставитеся до суржику, яким нині говорить переважна більшість українців?
— Я не можу ставитися до суржику ані негативно, ані позитивно. Це суспільний феномен. Потрібно вивчати причини його появи, а це насамперед — постімперський спадок, коли всіх нас, як зауважив Юрій Шевельов, «навчали правільних проізношеній». Постав культ міста, тож коли людина з села потрапляє до «города», то дух меншовартості, витворений у ній через позірну вищість міста, змушує цю людину адаптуватися в російськомовному середовищі. Відбувається перехід на мову «колонізатора», починається процес створення мішаної ідентичності...
Передовсім має відбуватися підтримка української мови. Мені здається, що якби була налагоджена програма обміну випускників українських відділень філології зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя у зросійщені регіони, то це могло б змінити ситуацію. Український філолог на Сході та Півдні потребує моральної підтримки, потребує кола однодумців. Із часом такий обмін міг би спричинити позитивні зрушення. Уявіть, якби до Криму відправити кілька тисяч викладачів для середньої та вищої школи з Тернополя чи зі Львова?! На перший погляд, ідея видається утопічною, але в нинішній «демократії» не вистачає сильних рішень. Демократія без національного коріння — порожнеча. А волати про допомогу в чистому полі — невдячна та страшна справа. В нас сьогодні Україною керують іміджмейкери, злочинці та бухгалтери. Манкуртів у нас вистачає, а чи знайдеться хоч один Мойсей? Відкинувши весь пафос і риторику, важливо зрозуміти, що Україна — держава, а отже, в неї має бути державний лідер...
— А чи не думаєте ви з часом піти в політику?
— Філолог (перефразовуючи Джона Стейнбека) має писати. Мова — тільки одна проблема в ситуації цинізму і відчуження, яку ми маємо. Безперечно, в Україні потрібно наводити лад, але якою ціною і за якими етичними принципами? Ви запитайте наших парламентарів: що таке етика? І вони не дадуть відповіді. На жаль, ми сьогодні живемо в час профанацій. Буквально кілька тижнів тому я повернувся зі Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури. Для мене олімпіади й досі залишаються чимось особливим. Свого часу саме ця олімпіада дала мені путівку в життя. Як і конкурс Малої академії наук. Але олімпійський рух для мене означає значно більше, хоч саме перемога на Всеукраїнському конкурсі Малої академії наук дала мені можливість на пільгових умовах вступати до Могилянки (мав перше місце в секції «Українська література»).
— Ваше ставлення до сучасних перекладів?
— Переклад завжди виконував дві найважливіші функції: долучення світової культури до національної та утвердження стильово-стилістичної потуги власної мови. Без перекладацької роботи світ так назавше і мав би лишитися глухим одне до одного, адже міф про Вавилонську вежу — це міф-пересторога, історія про покарання людства за його закладене на найглибшому рівні генокоду бажання дорівняти себе Богові, а то й перевищити Його. З цього тотального гріха й постала потреба в тлумаченнях із однієї мови на іншу. В нас перекладацька діяльність сьогодні не має ані системної підтримки, ані системного спрямування, є лише амбіції та поодинокий альтруїзм. Мій досвід роботи у журналі «Всесвіт» підштовхує до таких висновків: потрібно сформувати при Міністерстві культури і туризму або при Міністерстві освіти і науки (в якому наразі заступником є знаний перекладач Стріха) Національну раду з питань перекладацької діяльності; започаткувати Український національний фонд для підтримки перекладів українських авторів у світі; розробити інфраструктуру для стажування перекладачів із різних країн світу в Україні; визначити механізми державної підтримки з боку Міністерства культури і туризму України для оплати авторського права; збільшити підтримку посольствам і консульствам України для поширення культурницької діяльності, утвердження кафедр україністики в університетах; сформувати відділ дослідження перекладацької роботи при Інституті літератури для щорічного формування бібліографічних видань, у яких мають бути зафіксовані всі переклади, здійснені в Україні протягом року. Розумію, що ці кроки не є остаточними і можуть бути доповнені.
—Як ви вважаєте, чи може суспільство ХХІ століття відмовитися від літератури і замінити її новітніми технологіями, зокрема, інтернетом?
— Спіраль розвитку історії немислима без літератури — наша свідомість вишукує потрібні образи, переживання, знання, щоб наповнити вакуум мозку. Сьогодні представники літературного континууму занепокоєні: що відбудеться з літературою в епоху інформаційного вибуху, «третьої хвилі», епохи постінформаційної людини? Чи потрібна тоді література? А навіть якщо й потрібна, то що робити, якщо справжньої літератури дедалі менше? Такі процеси призвели до «перекодування» естетичних смаків. Сьогодні, наприклад, маємо сплеск кібератури (комп’ютерної/інтермедійної літератури), пов’язаної з віртуальними технологіями. Фактично це — ознака зневаги до природи людського мозку. Біда не в технології, а в кореляції між наукою та етикою. Питання в тому, чи техніка працює на людину, чи людина — раб техніки...
— Вважається, що сенс життя будь-якої людини — посадити дерево, збудувати будинок, виховати дітей...
— І посадити, й збудувати, і виховати — все чудово. Але перераховані процеси супроводжують процес життєдіяльності. Це еволюційна, генетична заданість. А знайти в собі дар, найкращу якість і реалізувати її максимально — у цьому може бути сенс... Проте сенс відкривається нам, може, в нашу останню хвилину.