Елеонора Сіндєєва / Never say never

Вперше Вона побачила Його на нічному сеансі показу збірки «Життя після життя» фестивалю короткометражних фільмів. Взагалі-то, Вона навряд чи запам'ятала б цього нічим не примітного, абсолютно типового білявчика з темно-сірими очима, якби Він не був разом з Її однокурсником Григорієм. Точніше, хлопцем, який провчився з Нею трохи більше року, а потім «забив» на університет і пішов у «вільне плавання». Як пізніше випадково з'ясувалося, Григорія привабили бурхливі, населені хижаками води незалежної журналістики і саме в цьому амплуа він з'явився перед Нею після п'яти років з їх останньої орієнтовної зустрічі (точніше Вона пригадати ніяк не змогла б). Вони ніколи не приятелювали і навіть сиділи по протилежних закутках довжелезної кишкоподібної холодної аудиторії, однак коли Григорій – журналіст із напомадженим, розділеним на акуратний боковий проділ волоссям і рідкою рудою борідкою (ну справжній тобі народник!) прийшов на «Сиріану» і по завершенні фільму запросив на каву, Вона не відмовилась. Вже за кілька хвилин вони повели невимушену бесіду давніх хоч і не близьких, однак знайомих.

З тих пір Григорій став завсідником кінотеатру, в котрому Вона працювала і кожен раз намагався знайти Її і хоч трішки поговорити. Щоправда, переважно говорив він – розповідав Їй про обставини незаконних забудов в різноманітних куточках міста (схоже, це була його улюблена тема), про використання немічних дідуганів з метою захоплення цінних житлових квадратних метрів, бізнесові справи мера, розкрадання рекреаційних зон і таке інше. Вона завжди чемно слухала, в потрібних місцях помірно реагувала, однак ніколи не брала ці оповідки близько до серця. Вона знала, що життя сповнене підступних, злих і користолюбних людей, саме тому і тікала з нього наскільки могла у світ кіно. Зрештою, весь бруд існував незалежно від Її усвідомлення, то навіщо ж перейматися цим фактом?

Григорій був милий, чесний, розумний і дуже далекий від загальноприйнятих ідеалів краси сьогодення хлопець. З ним було легко, тому Вона майже з радістю приймала його постійні запрошення «на каву», що стали таким же неодмінним атрибутом його походу до кінотеатру, як і найдешевший квиток. Він приходив нечасто, адже любив серйозне і вдумливе кіно, переважно політичного спрямування. Таке в Її кінотеатрі, як, в принципі, і в інших кінотеатрах їх провінційного містечка, показували рідко. Однак в Її мережі була своя «фішка», яка щомісяця збирала поціновувачів особливого кіно – фестиваль короткометражних фільмів. Якщо додати до цього ще кілька цікавих прем'єр, то виходить, що вони з Григорієм бачилися один-два рази на місяць. Він завжди приходив сам, завжди з максимально пригладженим волоссям (що лише видовжувало його й без того довге кобилоподібне обличчя), завжди в костюмі чи принаймні піджаку, без краватки і завжди зі старим темно-коричневим портфелем в руках з навдивовижу довгими пальцями (мимоволі приходив на згадку Едрієн Броді).

І ось одного нічим не примітного четверга, Григорій прийшов на нічний сеанс короткометражок у своєму незмінному вигляді за виключенням одного – з ним був молодий чоловік зі світло-русявим волоссям.

До початку сеансу залишалося сім хвилин, Вона працювала саме в цьому залі, тож могла лише іноді перекидатися словом з Григорієм, відриваючи корінці квитків і пропускаючи глядачів. Це була тяжка зміна. Протягом дня було не так вже й багато відвідувачів, трохи більше, ніж у вівторок і значно менше, ніж у середу – традиційний «день глядача» (всі квитки по 15 гривень). Просто тиждень взагалі був невдалим з кінематографічної точки зору (за виключенням вечірніх і нічних короткометражок) – суцільні американські молодіжні дебільні комедії, за перегляд яких вона б не заплатила і трьох гривень (хіба що була б безпритульною і треба було десь переночувати в теплому приміщенні). Публіка була репертуару до пари – студенти і школярі, нестерпно галасливі, вульгарні і голодні. Здавалося, ніби вони як мінімум тиждень сиділи на найсуворішому посту аби за сеанс з'їсти усі ці купи чіпсів, відра попкорну та випити літри пива. Вони залишали по собі гори сміття (такі, що позаздрило б пристойного розміру звалище), скарги «випадкових» глядачів та головний біль персоналу. Ці юні особи зазвичай спізнювалися на сеанс на 20-30 хвилин, тому кожного доводилося проводити з ліхтариком до їхнього ряду, при чому навіть там вони примудрялися заблукати. І тільки-но всі всідалися і адмін міг дозволити розкіш спочити стомленим ногам, як частина аудиторії, яка дивом прийшла вчасно, розпочинала рух в напрямку виходу з благородною місією звільнення спожитих напоїв.

Після п'яти подібних сеансів мало що могло порадувати, тому коли за кілька хвилин до останнього сеансу підійшов Григорій і привітався, Вона ледь спромоглася вичавити з себе ввічливу посмішку. І навіть не відразу помітила, що поруч з ним стояв молодий чоловік, аж поки не почула приятелеві слова:

- Маріє, познайомся - це Женя.

- Добрий вечір. У вас п'ятий ряд, шосте і сьоме місце. Будь ласка. Перепрошую, дуже приємно, Женя.

Відриваючи корінці у чергової групи відвідувачів, Вона мимохідь згадала, що Женею звали хлопця, в якого вона до нестями закохалася в шостому класі. Він розбив їй серце, переїхавши за кілька місяців і одного майже побачення (танцювали на дискотеці «мєдляк», а потім разом курили) до Дніпродиму, відомого непосвяченим як Дніпродзержинськ. Цей недомірок проміняв її кришталево-чистий вітерець кохання на задуху одного з найзабрудненіших міст Європи. З тих пір ім'я «Женя» асоціювалося в неї з «чоловіками» (і взагалі це дівчаче ім'я!) вельми обмежених (висловлюючись евфемістично) розумових здібностей та викликало певний скепсис. Цей товариш Григорія виключенням не став. Навіть побіжного погляду, який Вона встигла на Нього кинути, було достатньо аби помітити разючий дисонанс – складно було уявити собі двох «приятелів», які б так не пасували один одному. Білявчик був на голову нижчий (щоправда, поруч з двометровим незграбним Григорієм всі видавалися гномиками), з короткою свіжою і акуратною зачіскою (поруч з якими прилизані довгі і масні пасма журналіста виглядали особливо занедбаними), дорогим темним, ідеально підігнаним костюмом з темно-синьою сорочкою і краваткою (старенький сірий зім'ятий піджак Григорія видався ще разючішим анахронізмом) та суворим поглядом сірих очей (на відміну від чистих, блакитно-невинних Її однокурсника). До того ж, судячи з усього, Він ще був і трішки старшим за них, тож по відношенню до нього страшенно незручно було вживати це дурнувате «Женя», радше «Євген Олександрович» (Олексійович, Андрійович чи якийсь такий солідний -ич). Однак Григорій представив його «Женя», а той не заперечував, тож яка їй різниця?

- Я запросив Женю сьогодні, запевнив, що буде цікаво, - продовжував Григорій з перманентною дурнуватою посмішкою. – Я був правий?

- Так, мабуть. Хоча, самі складете враження, мені сподобалось, - відповіла Вона втомлено.

- Ми ж вип'ємо по завершенню чаю?

- Авжеж, вам краще вже заходити.

Глядачів було мало, тож практично весь сеанс Вона сиділа в залі. Підбірка справді була чудова, і Вона втретє із задоволенням подивилась її. По завершенні вони з колегою оглянули зал, відмітились в адміністраторській і, захопивши речі, Вона повернулася до чоловіків. Була майже дванадцята. У wi-fi зоні сиділо декілька найбільш затятих любителів онлайн-ігор чи то просто шарового Інтернету. З цілого ряду фаст-фудів працював лише «японський», саме там вони і отаборилися, склавши компанію єдиній парочці.

Вони замовили чай з лимоннику (Вона була переконана, що все одно відразу ж засне) і одну порцію ролів з лососевою ікрою. Паличками Вона користувалася не дуже майстерно, тож зосередила усі залишки уваги на оперуванні цим столовим прибором, аби якомога менше осоромити честь адмінського мундиру і лиш коли-не-коли вставляла слово в розмову, точніше, в монолог Григорія. Той перебував у чудовому настрої, розповідав про свої враження від фільмів та останні статті, і у зв'язку з цим історію свого знайомство з Женею. Виявилося, що білявчик – вельми солідний молодий юрист, який кілька місяців тому почав консультувати Григорія в тих чи інших питаннях (звісно ж, взамін згадки в статях назви своєї контори). Під час останньої зустрічі він і розповів про фестиваль короткометражок та запросив Женю приєднатися до нього. Саме тому вони прийшли на останній сеанс, раніше заклопотаний юрист просто не міг вирватися. Майже не слухаючи, Вона подумала: «От кляті яппі, ладні скніти в конторі до ночі, лише б прогризти собі дорогу». Вона чомусь завжди відчувала стійку неприязнь до кар'єристів, «трудоголіків» та інших істот, які жили заради грошей і такої-сякої, однак влади. Для Неї самої це були другорядні поняття, саме тому Вона обрала роботу, яка приносила Їй в першу чергу задоволення. Так затята кіноманка опинилася в світі своїх фантазій, в усякому разі – одну добу на три. Щоправда, все виявилося зовсім не так, як Вона собі уявляла, однак це було краще, ніж зогнити в офісі. До того ж, попри всі репертуарні недоліки, в Неї кожен раз перехоплювало подих, коли згасало світло і запускався проектор. Було щось в цьому казкове – як скрипіння при відкритті дверей в зовсім інший світ.

Протягом усього вечора Він промовив загалом слів двадцять, щоправда, завжди доречно. Вона не сприйняла це як свідчення видатного розуму, що ховається за муром глибокозначного мовчання чи куцого інтелекту, який не міг сформувати і кількох речень і тим більше, це не було «іствудівською» похмурістю, яка вороже щетинилася проти світу дулами двох одночасно витягнутих кольтів. Швидше за все це було просто свідчення цілком зрозумілої і природної замкненості цього молодого чоловіка. Тому коли по завершенні їх опівнічної вечері Він спромігся відразу на кілька речень, аби запропонувати підвезти Її додому на своєму авто, Вона, сприйнявши це як неабиякий крок, не вагаючись погодилася.

Вони усі разом вийшли з майже темного торгово-розважального центру і біля автостоянки розпрощалися з Григорієм. У Нього був сірий «Daewoo Lanos», судячи з усього, зовсім новенький. В салоні було дуже чисто і пахло хімічною речовиною, яку недолугі жертви суспільства споживання вважали «цитрусом». На дзеркалі висів об'єкт, від вигляду якого Вона ледь не розреготалася. Це був звичайний лазерний диск, у верхній і нижній частині якого висіли червоні кисточки в традиційному китайському стилі. На самому диску, точніше, на золотавому фоні, нанесеному на нього, були зображення дорослого Ісуса, Діви Марії без дитяти, Архангела та якогось святого, мабуть Миколи Чудотворця. Це поєднання християнських зображень, китайської символіки і хай-текового продукту виглядало відверто по-ідіотські, але з абсолютно незрозумілих причин цей предмет користувався великою популярністю серед автолюбителів. Усю дорогу, а вона, за відсутності автівок зайняла не більше п'ятнадцяти хвилин, Вона весь час зиркала на диск, ледь стримуючи посмішку.

За виключенням кількох пустих фраз, вони не розмовляли. Не вирізнялося багатослівністю і їх прощання.

- Що ж, дуже дякую, що підвезли.

- Нема за що.

- Щасти.

- Доброї ночі.

Це знайомство здалося Їй таким незначним, що наступного ранку Вона навіть не розповіла про нього своїй подрузі і партнерці по половині будиночка Ользі, від якої в Неї майже не було секретів. І тим дивніше того ж дня було почути Його голос по телефону. Однак ще більше Її вразило гігантське (по міркам мовчуна) вступне слово:

- Доброго дня, Маріє. Я перепрошую, я попросив ваш номер у Григорія. Мені просто захотілося ще раз з вами зустрітися…Поговорити (Вона здивовано підняла брови). Зазвичай запрошують у кіно, однак я думаю, що ця пропозиція навряд чи вас зацікавить…Можливо просто… ми можемо піти у кав'ярню чи де інде. Що ви скажете?

Вона мовчала, вкрай здивована таким поворотом сюжетної лінії.

- Маріє?

- Так, я слухаю вас, Женя.

- Ви розмірковуєте? Може зателефонувати пізніше?

- Ні, все гаразд.

Несподівано Її осяяла геніальна думка:

- А що ви скажете на мою пропозицію замість кави піти на концерт симфонічного оркестру у філармонію?

- У філармонію!?

Мабуть так мамусині синочки вимовляють слово «армія», а цнотливі малолітки «вагітність».

- Так, у філармонію.

Така реакція Її розвеселила і Вона вже починала входити у смак, врешті-решт, такий «відшив» можна вважати досить елегантним. Однак Його відповідь Її дещо здивувала:

- Так. Я гадаю, що це гарна ідея. Коли?

- Женя, а ви слухаєте класичну музику? - запитала Вона досить суворо.

- Якщо чесно, то ні, мені більше до вподоби російський рок. Але я б хотів все ж послухати.

- Ну гаразд, тоді зустрічаємось завтра о 17:30 біля філармонії.

Той вечір, як не дивно, виявився дуже вдалим – обом сподобався концерт, потім вони пили смачну каву і досить невимушено розмовляли. За кілька днів вони знову зустрілися, трішки погуляли містом, потім ще раз, і знову. А через сім місяців Вона переїхала в його стареньку двокімнатну «хрущовку».

Вони були дуже різними, однак кохання, як заїжджено це не звучить, іноді й справді творить дива. Вона швидко вивчила більшу частину текстів пісень Шевчука, Гребєнщикова та Бутусова, навчилася готувати, стала гарною господинею і навіть потай читала його книги по юриспруденції. Він же став м'якшим, більш товариським і менше часу проводити на роботі.

Перші місяці були просто фантастичними, дійсно солодкими – Вона вперше в житті відчувала себе по-справжньому щасливою. Однак потім ситуація майже непомітно почала змінюватися і все опуклішим ставав ПОБУТ. Через півтора роки спільного життя серйозні сварки зі сміховинних причин стали звичним явищем. Однак кохання все ще опалювало їх серця, тому кожен конфлікт так чи інакше закінчувався періодом ніжності і, здавалося, ще більшої близькості. За виключенням одного разу, коли Їй здалося, що це кінець і їхні стосунки себе вичерпали.

Того пізнього осіннього вечора, майже опівночі, сварка розгорілася з такого незначного приводу, що вже за кілька днів Вона не могла пригадати його, скільки не напружувала свою практично ідеальну пам'ять. Це точно була якась побутова річ – невимитий посуд, розкиданий одяг чи крихти, не піднятий обідок унітазу чи ще щось подібне. Обоє були дуже втомлені, тому найобразливіші та найгидливіші слова і звинувачення лилися легко і невимушено. Недопалки розуму і критичності згасли вже за кілька хвилин. Вона добре запам'ятала, що останню краплею, яка застелила Їй очі, стала згадка Її батька «алкаша» і «товстожопої» матері. Після них Вона з усієї сили вдарила Його долонею по обличчі, не переймаючись несумісністю їх вагових категорій. Він відповів таким сильним ляпасом, що вона відлетіла на кілька метрів і, не втримавши рівновагу, впала на підлогу. Його сірі очі вмить посвітлішали і Він кинувся до Неї, почав обіймати і благати прощення. Вона ж настільки ошаліла від несподіванки, що ніяк не могла зрозуміти що Вона робить на підлозі. Коли ж трохи оговталась, то відвела його руки в сторону, встала, мовчки одягнулася і вийшла з квартири.

В голові пульсувала лише одна думка: «Тепер ми перетнули межу. Тепер ми перетнули межу. Тепер ми перетнули межу». Для Неї це був справжній шок, причина якого ховалася в минулому. В дитинстві Вона кілька разів була свідком побиття власної матері, бачила скривавленою свою сестру після «розмови» з чоловіком, а пізніше - синці подруги, отримані від бой-френда. Саме тоді в Ній народилося стійка відраза до тих жінок, які це терпіли та тверде переконання, що Вона цього НІКОЛИ не зробить. Жоден чоловік не був вартий такого приниження! І от тепер це сталося з Нею, і так вчинила людина, яку вона кохала як нікого і якій так довіряла!

Надворі йшов холодний дощ, однак заглиблена в свої переживання, Вона помітила це лише за два квартали, коли перестала стримувати сльози. Вона не знала куди Їй піти, телефон був при ній, однак гроші Вона взяти забула, тому кілька годин просто блукала темними ворожими кварталами віддаленого спального району. Так, вони перетнули межу після якої немає вороття. Чи є? Вона різко спинилася від однієї згадки, яка лише зараз з'явилася: «Адже це я його вдарила! Я вдарила його перша, а він просто відповів». Дивно, як Вона могла це забути? Так, вони перетнули межу, але Вона зробила це першою, а Він лише послідував за нею!

Ставало дедалі холодніше і Вона вже ніяк не могла стримати стукіт зубів, ноги остаточно закоцюбли, натомість голова потрохи позбувалася афективного туману. Вся ситуація почала продивлятися і з протилежного боку і те, що Вона там побачила, не дуже Її втішило. Так, Він був винен, бо вдарив Її, і вдарив сильно, та чи не була Вона сама в цій ситуації ще більшою ідіоткою? «Так, була», - відповіла Вона уголос, - «однак більше цього не буде, я не дозволю йому підіймати на мене руку і сама більше ніколи цього не зроблю, якою роздратованою не буду, ніколи!». Непомітно для себе, Вона завершила величезне коло і будинок виріс прямо перед нею. Світло в їх вікні горіло, вона повільно піднялася сходами на четвертий поверх, деякий час постояла перед дверима і нарешті відкрила їх. Він зустрів Її у дверях, схвильований, засмучений. Швидко окинув поглядом, приніс рушник, доки Вона знімала взуття і мовчки почав набирати гарячу ванну.

В цей вечір вони більше не розмовляли і спали в дальніх куточках ліжка, однак зранку вчорашня поведінка здалася їм настільки безглуздою, що вони посміхнулися один одному і почали так солодко і відчайдушно кохатися, як не робили цього майже рік. Звичайно ж, після цього вони не жили «довго і щасливо», сварилися, мирилися, однак ніколи не були такими близькими до розриву як тієї дощової осінньої ночі.

З того часу минуло майже півтора роки. Був звичайний, нічим непримітний вечір. Він прийшов майже о восьмій, роздягнувся, підхопив на руки кота й зайшов з ним до кімнати, в якій Вона працювала за комп'ютером. Легкий поцілунок, обмін кількома фразами про робочий день, усе як звичайно, по-сімейному.

- Я не починала вечеряти, чекала на тебе.

- Дякую, але я не голодний, ми сьогодні відзначали день народження Артура.

- Зрозуміло, так ти випив? - запитала Вона, цілуючи його в шию.

- Та ні, не хотілося, лише дві чарки коньяку, - мовив Він, відповідаючи на її поцілунок.

Потім кинув погляд на монітор.

- Що ти робиш?

- Хочу скачати собі Пруста, давно хотіла послухати.

Його очі потемнішали, Він відсторонився і несподівано різким голосом сказав:

- Не треба викачувати траффік вже сьогодні. Мені потрібно буде подивитися трансляцію в суботу. Я спеціально для цього провів собі Інтернет і я за нього плачу.

- По-перше, - відповіла вона, зачеплена його словами за живе, - Інтернет провели МИ і я також за нього плачу. Врешті-решт маю я право на половину траффіку?

З кожним подальшим словом обидві сторони підвищували тон і за кілька секунд звичайна побутова розмова перетворилася на гучну сварку.

- Мені потрібні трансляції, ти й так постійно сидиш в мережі коли захочеш, можу я хоч у вихідні скористатися комп’ютером!

- Це я сиджу цілими днями?! Та ти користуєшся ним не менше, ніж я. Я сіла десять хвилин тому, а протягом дня прибирала квартиру і готувала тобі вечерю!

- Я тебе прошу зберегти до вихідних!

- Просиш?! Таким тоном?! В неділю вже буде тридцяте і ти сам не викачаєш і мені не даєш скачати книгу!

- Я тебе нормально попросив і перестань горлати!

- Ти сам горлаєш! Зміни тон, і слова не можеш нормально сказати без грубощів!

-Да?!

-Да!

- Кончєна істеричка!

- Та пішов ти!

За мить Вона відчула, як запекло її ліве око. Перш, ніж встигла щось зрозуміти, Вона до остатку віддалася надпотужному імпульсу і накинулася на Нього, намагаючись вдарити долонею по обличчі. Він міцно схопив Її за одну руку і перш ніж зловив і другу, Вона встигла ще кілька разів ляснути його по грудях та в районі шиї. Вона скрикнула від болю в кистях і Він різко штовхнув її на ліжко. Її переповнювала така невимовна лють, що вона знову стрибнула в його напрямку, мріючи про одне – вбити цю сволоту. Цього разу Він перехопив її руки відразу і знову, ще сильніше, жбурнув на ліжко. Вона злегка вдарилася головою об стінку, однак цього було достатньо, аби прийти до тями. З величезним здивуванням вона помітила, що в неї з лівої брови крапає кров. За мить набігла і хвиля болю.

- От тварюка, кулаком вдарив, - промовила Вона дуже тихо, однак з такою люттю в голосі, що від цього могло б і море скам'яніти.

Він змовчав і вийшов з кімнати, а Вона пішла у ванну. «От сволота, козел, бити по обличчю…», - шепотіла Вона. Хтось працює головою, хтось руками, хтось грудьми та дупою, хтось усім тілом, а Вона працювала обличчям, для Неї воно було рівнозначне рукам для піаніста. Вона працювала з людьми, зустрічала їх, проводжала, спілкувалася, щось підказувала. Вона могла іноді виглядати не дуже гарно, але виглядати жахливо просто не мала права. Люди дивилися на адміністратора, і не хотіли бачити за цим фасадом долю нещасної жінки. Тому в різних небезпечних ситуаціях Вона особливо переймалася збереженням цілісності свого обличчя та зубів, і саме такі травми снилися їй в найгірших снах.

І от тепер без синця на все око не обійтися, більше того, брова виглядала дуже погано, складалося враження, що розсічення занадто глибоке і можливо знадобляться шви. Це була катастрофа. І не стільки від болю, як від передчуття завтрашнього робочого дня, обережних поглядів та обхідних розпитувань, співчутливих чи засуджуючих поглядів, Вона розплакалася. Від сліз рана почала боліти ще дужче, кров продовжувала сочитися, а повіка поступово напухала і прикривала око. Жаль до себе роздирав груди, однак ненависть до Нього була ще сильнішою. Їй захотілося десь піти, якомога далі, зникнути, розчинитися в просторі і про все забути. Вона зайшла в кухню, не вмикаючи світло, виглянула у вікно. Лютий лютував – на вулиці лежав сніг, а мороз був градусів десять. Погода зіпсувалася два дні тому, до того протягом двох тижнів було десять вище нуля, сонечко і навіть несміливо почала пробиватися травичка. Однак зима, відчуваючи, що її час потроху минає, зібралася з останніми силами і сипонула снігом. Можна було зібрати найнеобхідніші речі і піти. Але знову ж таки, куди? Спати на вокзалі? Її кращою подруги не було в місті, колеги були або ж заміжні, або проживали у гуртожитку. На картці залишилося не більше чотирьохсот гривень, на таку суму вона могла б лише зняти поганенький номер на кілька днів. А потім? Вона повернулася до ванної, кров спинилася, однак повіка далі напухала, Вона намочила холодною водою краєчок рушника і приклала його до ока.

Зростання Її зарплатні не йшло ні в яке порівняння зі стрибком цін на житло, тепер Вона не могла б винаймати і найгіршої квартирки на околиці. Схоже, настав час працювати заради грошей, життя в черговий раз нагадало, що саме вони вирішують градус людського щастя. Звичайно ж, можна було б змінити роботу, теоретично, бо практично в часи розпалу кризи і масових звільнень це виглядало швидше фантастично. Але якби й пощастило, то довелося б працювати десь в офісі від дзвінка до дзвінка – з дев'ятої до п'ятої, жодної радості, жодної вільної хвилини аби поглянути на блакитне небо. Можливо б Вона змогла взяти дві зміни, керівництво кінотеатру, здається, непогано до неї ставиться. Хоча… мабуть як і до всіх. А працювати два дні підряд по шістнадцять годин… грошей було б не набагато більше, а от будь-яке задоволення від роботи відразу б випаровувалося.

Вона відняла рушник і ще раз поглянула на око, здається, ставало краще. Раптом Вона помітила, що руки і загалом кожен м’яз тіла починає дрібнесенько тремтіти, тож Вона зайшла в кімнату, знайшла валер'янку і проковтнула дві пігулки. Він курив на балконі. Повернувшись до ванної, Вона знову змочила рушник і приклала його до ока. Вже майже не боліло. А може й не буде видно синця, він трохи збоку, під тінями не дуже буде виділятися? За кілька хвилини пігулки подіяли і ноги вже не підгиналися. Він повернувся до квартири і увімкнув телевізор. Вона згадала, що зранку нічого не їла, насипала собі ще теплого супу з вермішеллю, зробила бутерброд з грудинкою та чорним хлібом і повільно, в якомусь наростаючому заціпенінні почала їсти, лівою рукою все ще тримаючи рушник біля ока.

Кінець вечора вони намагалися провести в різних кімнатах, однак спати лягли, як завжди, в одному ліжку – вона раніше, а він години за півтори. Намагаючись обережніше вкластися на лівому боці, Вона з сумом згадала чудовий вчорашній вечір, його гаряче тіло і сильні руки, які сьогодні зробили Їй боляче.

Наступного ранку Вона прокинулася о шостій. Можна було ще півгодини поспати, однак відчуваючи дискомфорт в лівому оці, Вона швиденько встала і пішла до ванної. Повіка прикривала третину ока і сильно напухла. Майже піддавшись паніці, Вона схопила хустинку, змочила її якомога холоднішою водою і приклала до ока. В кімнаті було холодно, тож довелося знову лягти в ліжко. Він міцно спав. Через двадцять п'ять хвилин задзвонила приємна мелодія Її будильника. Вона тихенько встала і поглянула в дзеркало, припухлість значно спала, тож Вона полегшено зітхнула. Розсічення здавалося вже не таким і страшним, за ніч воно добре затяглося, хоча накладати тіні було й боляче. Та все ж як би Вона не старалася, макіяж не міг приховати рану трохи нижче лінії брови та того, що ліве око було меншим за праве. Тоді з'явилася інша ідея – окуляри. Не ті класичні широкі окуляри від сонця, якими жінки традиційно намагаються приховати свої синці, а звичайні окуляри для короткозорих, які Вона вдягала в рідкісних випадках – аби зловити маршрутку чи роздивитися якийсь важливий предмет на відстані. Їх широка червона-чорна дужка лягала просто ідеально – практично повністю прикриваючи краєчок синця і роблячи відмінність очей практично непомітною. І це спрацювало! Чи то колеги були абсолютно неспостережливими, чи то просто проявили крайню тактовність, однак Її ніхто ні про що так і не запитав. Протягом дня в Неї був час подумати, однак жодного рішення вона прийняти не могла. Її ненависть потроху згасла, залишивши по собі сум, пустку і величезне відчуття ЗАГНАННОСТІ. Вона остерігалася одного – вечора, адже не була певна як Їй поводитися. Коли ж Вона прийшла додому, Він, як завжди, вже відпочивав і дивився черговий (мабуть четвертий за вечір) випуск новин. Вона коротко привіталася і пройшла в іншу кімнату, роздягнулася, сіла за стіл і почала, не усвідомлюючи навіщо, копирсатися в своїй сумочці. Він тихо зайшов у кімнату, обійняв Її ззаду і ніжно поцілував у шию.

- Привіт. Як минула зміна?

Вона дещо знітилася:

- Привіт. Нормально.

- Втомилася? Розігріти тобі супу?

- Так, будь ласка.

- Як завжди два?

- Так.

Він вийшов. А Вона деякий час дивилася перед собою. Грубість не має виправдання, як і крик. Можна ж було поговорити спокійно, як нормальні люди. Хіба виховані люди можуть дозволяти собі «посилати» інших? Вона знову згадала свою матір, як та влаштовувала істерики, аж поки батько не скаженів і не розпускав руки. Як могла вона, тринадцятирічна дівчина, засуджувати матір, ненавидіти її за слабодухість, зарікатися, що вона краще помре ніж допустить, щоб в її житті сталося щось подібне? Вона скаженіла від материного: «ой доцю, ось поживеш з моє…», а тепер зрозуміла, що життя завжди вносить свої корективи в усі наші переконання. Так, цю іронію чудово передав Шон Коннері у своїй класичній фразі: «Never say «never».

Вона поволі підвелася і пішла вечеряти.