Олесь Ульяненко / Добра книжка – то майже завжди книжка заборонена. До галасу навколо книжки О. Ульяненка «Жінка його мрії»
Скільки галасу з нічого. Крики лунають звідусіль – «pro» і «contra» стали постійними супровідниками персони Олеся Ульяненка. «Жінка його мрії» – роман, що тепер «відкрив» новий тип цензури – цензури неідеологічної. Йдеться про заборону комісії з питань моралі цієї книги. Але чому стільки галасу? Приблизно те саме вже було. Згадаймо Винниченка, що «розбризкував сперму на сторінках власних романів» (слова із рецензії). Але це сто років тому, тоді спідниці носили нижче колін, а позірна мораль була врівень з хмарами. Тепер рецензії на творчість Винниченка стали бібліографічною рідкістю (їх мало хто знає), а художні тексти цього автора відбулись як фундамент літературного процесу ХХ-го століття. Саме так їх бачив Євген Маланюк. Так що хочу запевнити – невідомо чи згадають колись комісію з моралі (як весело це звучить!), але творчість Ульяненка ввійде, (зрештою вона вже там) в канон української літератури. З приводу згаданої комісії з моралі (моральної комісії) дуже вдало висловився Богдан Бойчук у розмові з А.Щербатюком: «Є якийсь комітет по боротьбі за моральність, державна інституція, санкціонована президентом, що бере на себе повноваження забороняти книжки. Я не хочу знати, хто є в тому комітеті і навіть не цікавлюсь їх компетентністю, але точно знаю, що завжди в усьому світі подібні комітети були і є некомпетентні. Компетентна і чесна людина не буде займатись такою брудною роботою… Це є втручання в особисту творчу свободу письменника і втручання в свободу вибору читача. Мені не треба комітетів, я хочу ту книжку купити і сам вирішити, чого вона варта» [http://inlit.com.ua/node/3582]. Невже комітет з боротьби за моральність не розуміє, що чим більше «закручує гайки», тим сильніше у читача виникає бажання читати? Це найкращий піар для Ульяненка. Хто у теперішній псевдодемократичний час не хоче бути забороненим? Це ж пряма дорога до слави. Тим більше, мова йде не про щойно спеченого літерата, а про лауреата малої Шевченківської. Горизонт сподівань читача у даному випадку дуже обнадійливий. Думається, прозаїку личило би щиро подякувати комітетові за прекрасну рекламну кампанію.
Подібне шумовиння утворилось навколо Олеся Ульяненка і у 1997 році. Саме тоді йому вручали премію за твір «Сталінка». Моралізатори подібно до нинішніх кричали – «чорнушник», «нє позволіть». А що відбувалось насправді? А насправді всіляка подібна літературно-функціонерна бригада розуміла, що це прихід нового типу письма. Не ставлю зараз завдання говорити кому належить першість «потоку свідомості», але у цьому творі він абсолютно доступний для не філолога. Відтак утворилась своєрідна художня формула: з одного боку – естетичне поглиблення художнього письма (потік свідомості), з іншого – вихід на широку (і то досить) аудиторію. Останнє, здається, великою мірою завдяки кримінальній тематиці роману. Великий «бум» навколо твору вчинився якраз через естетизацію у тексті криміналу (задоволення / катарсис від споглядання потворного). Ось тут і «забили тривогу» найбільше. Якщо говорити коротко, то найсерйознішу загрозу моралісти бачили у тому, що у літературу проникає новий тип героя, undegrоund’ної людини, з усіма прикметними для її типу рисами: одяг, поведінка, розмова (не завжди цензурна).
У 2003 році 14 серпня у газеті «День» з’явилось інтерв’ю Олеся Ульяненка, де він абсолютно зухвало і безцеремонно заявив, що «подарував українській літературі нового героя». Чи це справді так? Можливо. Але герой подібного плану є і в романі «Свято» Євгена Пашковського. Тут про первинність говорити складно, але те, що Ульяненко відчував, що саме «висить у повітрі», це безумовно так. Маргінальні типи роману для моральних літературознавців з псевдодосконалим смаком були десь так далеко. Але чому тоді, у той час (90-ті), «Сталінка» прозвучала? Спробую це показати. Тепер, серед сучасної молоді, твір напевно не мав би аж такого резонансу. Багато що змінилось з часів жорстоких 90-х. Молодь «2000» має інший побут, світогляд, мораль – і це добре. Відтак, подивіться, література набирає іншого напряму. Про що я?
Хто виростав у 90-х, пам’ятає часи, коли дворова бійка ще була негласним законом. Сила вирішувала багато, тому був період, коли спортсмени, що подавали надію, йшли у кримінал. Багато кого зламав морально цей час. Літературознавці замкненого «кабінетного типу», які поза межами власного столу не бачили нічого, зрозуміло, не хочуть сприймати реалій доби, вони чужі для їхніх білих накрохмалених «моральних» манжетів. Історія формування характеру одного з центральних героїв роману «Сталінка» ну ніяк не вписується у парадигму «їхнього» Героя: «Коли влітку дворові бійки сягнули апогею – один район на інший, Горік був попереду. Сунув прямо, не зважаючи на ножа чи кастета. Не боявся. Битись навчився рано» [О. Ульяненко. Сталінка. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 28]. Епізод, де Горік рятує склад зі зброєю, причому він це робить один (усі інші розбіглись) як на мене виказує тут героя світоглядно Джек Лондонського типу. Про мене – це Морський Вовк у становленні, тільки в українських реаліях, близьких до блатного світу. Своєрідна ініціація Горіка – це теж «пощечена общественному вкусу», але покажіть хто може описати так живо, різко, я би навіть сказав сенсорно процес зґвалтування-покари за зраду: «І ціла бригада під вереск, тонкий, мов цвях по склу, лигали Боцмана «за ізмєну», пітушили Боцмана. А Нілка дивилася, – аж перехопило їй подих, мурашки по шкірі, по спині, – приємно і гидко робилося; вона заворожено дивилася на те дійство молодих самців, спливаючи од німої похоті, та зіткнулася із холодним, непорушним поглядом Горіка, враз побридилася, охолола, стояла з мокрими трусиками, заплаканими очима. Горік дивився понад голови й понад ліс: ранок рожевив небо, Боцман хлипав у жовтому листі, люди Носача просилися, а декотрі й огризалися з води. Так він вийшов на дорогу» [С. 40]. Цікаво, чи не хоче заборонити комісія з питань моралі цей роман? Це ж відверті збоченства, гомофілія і т.д. Проблема тут, як на мене, не у тому що описане, а у тому як це зроблено. Графоман скільки би не пробував зобразити статевий акт – він завжди прочитуватиметься блякло. Якщо ж письменник вміє подавати образ чуттєво, відтворювати ситуацію так, що вона проходить (відбувається) у читача «перед очима» – хіба це ґандж? За словами О.Донія, комісія з питань захисту моралі заборонила продавати роман «Жінка його мрії» саме тому, що статеві акти зображено там настільки реалістично, що комусь захочеться їх відтворити. Яку, скажіть, більшу похвалу може отримати автор? Згадайте І. Франка «Із секретів поетичної творчості», де він говорить про силу сугестії, як одну з визначальних оціночних умов художнього тексту.
Десь у будівельному вагончику (можемо уявити собі обстановку – брудні куфайки, запах від них, вичовганий лінолеум) «на ліжаку розпласталась п’ятнадцятирічна Нілка із запаморочливо сірими очима – тільки упади туди… Горік побачив, як тріпочуть повні жіночі перса, спраглі набухнути молоком; соски урізнобіч, сонце вилизує підлогу…» [С. 36]. І у вагончику, шановні моралісти, є своє, таке життя. Проживати його саме так – не заборониш. А література, згадайте, має його відтворити, і проблема мімезису до цього часу є незакритою.
Роман «Сталінка» має кілька колоритних характерів – Горік, його дід Піскарьов, та старий блатяга, урка, рецидивіст Нікандрич. Зараз трохи про останнього. Думається, що автор мусів бути близько знайомим з прототипом. Характер урки, його типаж відтворено унікально правдиво. Починаючи від дрібниць (побуту), закінчуючи злодійською ідеологією. Це останній урка, який сидів ще за Сталіна, зберігав стару злодійську традицію «нікого і нічого не мати»: «Він нікого не мав; хата зяяла пусткою – пара дзиґликів, дюралевих засмалених кухлів, кіпи газет із вирізками про амністію та портретами вождів, за яких Нікандрич відбував строк.» [С. 49]. Його справедливої покари не міг уникнути ніхто. Він був господарем району Сталінка. Жлуктав чифір кольору машинного масла та обпивався кукнаром (опіумний наркотик, що робиться з головок маку, у народі – маковий узвар). Що цікаво, Ульяненко не пояснює цих особливостей. Очевидно, розраховує на відповідну аудиторію. Твір писався з того, що давало життя. Матеріал, як бачимо, філологічно не «підроблявся». У цьому оригінальність «Сталінки» – свіжість образу, внесеного у текст без прикрас.
У рецензії на сайті видавництва «Кальварія», прочитав приблизно таке, що герої роману «Сталінка» – люди без духовного начала, у них немає виходу на трансцендентне, на Бога. Певна рація у тому є, навіть можна сказати, що ціла сюжетна лінія, пов’язана з Піскарьовими, виявляє неметафізичність їхнього буття, своєрідне людське обезбожування. Дід Піскарьов, колишній чекіст, згадує як пускав кулю у потилицю. Хто знає українську історію, той розуміє, що йдеться про розстріли політичних, за Піскарьовим вони «лисі, падаль кукурудзяна». Сам він із дільничим колись «носилися по розкуркулених українських степах, не одну дівку перелюбили, та й 33-го на одній роботі, – тільки дільничий здебільше спеціалізувався на поетах, а Піскаренко – яка «шарага» привалить» [С. 22]. Тут треба сказати, що ці історичні контексти розширюють читацьке коло. У романі не тільки Сталінка – соціальний низ, але й історична ретроспекція, яка по-перше, багато чого пояснює у творі, а по-друге, читач мусить бути підготовленим, обізнаним з певними особливостями української історії. Тут для глибокого відчитання потрібний спільний фонд знань автора і читача.
Дід Піскарьов – генетичний фонд Горіка у романі. Характер молодого пояснимий через особливості дідової поведінки: «Все б мирно обійшлося, коли б не дідів скажений гонор. Таки скажений, – бо як понесе, як закрутить; харчить, високо здіймається лють у його грудях, дриґотить в одряблому череві, обтягнутому майкою, – од тих часів, коли дід отримував «довольствіє». Років немало, а як підгилить самогону чи казьонки – зразу за багнета-ножа, й ну гарцювати молодим лошаком по комунальній кухні, трощачи на друзки трофейний посуд…: я вас на лапшу поріжу, собаки дикі й неприв’язані» [С. 22]. Так ось Горік – своєрідне продовження діда – з одного боку і виховання Нікандрича з іншого. Про його батька не згадую, оскільки він постать не харизматична – алкоголік, що може у коханки «безпробудно, немов доганяючи щось у житті пити три дні, у своє задоволення, заїдаючи квашеною капустою, кнуром вивалюючись у чорних, непраних простирадлах» [С. 31]. Смерть також підкреслює нікчемність його існування. Сцена, де відбуваються поминки найбільше промовляє за це: прямо у кімнаті двоє займаються сексом, Марія, його жінка – рве салатом олів’є. «Свічка жовто гостроносить обличчя покійника» – образ, як на картині. Покійники мають жовтавий відтінок, свічка додає цей колір, крім того, у покійників риси обличчя загострюються, кінчик вогнику свічки теж гострий. Тут йде нашарування двох деталей, що створюють ефект посилення візуалізації образу. Це страшна картина. Додайте сюди те, що мати Горіка захворіла сифілісом. Така правда Сталінки. І саме тут формувався центральний герой – серед смраду помийниць, запаху анаші і тріскоту поламаних ребер. Автор не ховає, не прикрашає нічого – дає так, як є, саму квінтесенцію життя соціального низу. Горік мав би також бути в традиції своїх попередників / родичів, він, як зауважує автор – «без фантазії», але подібна рецепція цього образу ламається словами Нікандрича: «От тебя сентиментом отдайот, мальшонок» [С. 53]. Це говорить про хоч якусь душевну чутливість героя. Зрештою, Горік у кінці приходить у монастир до Йони, він шукає щось, шукає Бога.
Не ставлю собі за мету аналізувати роман. Особисто на мене він вплинув надто сильно, тому складно розкладати його на частини і описувати їх, як це потребує скрупульозний аналіз. Тут скоріше йдеться про відчуття, що викликав твір у душі читача.
Нещодавно журнал «Дніпро» оголосив конкурс критиків на тему «Який герой потрібний / непотрібний українській літературі». Думається, що певна заданість героя формується з уявлень саме читача про нього. Книжковий ринок, запотребуваність на ньому того чи іншого образу продиктовує письменникові параметри героя. Так є тепер. Можна домислити, що коли писався твір «Сталінка», український книжковий ринок був в ембріональному стані. Схема «попит – продукція» ще як така не вступила в свою диктуючу фазу. Це видно з роману. Кожен образ тут – життєво адекватний. Такі в сучукрліті майже відсутні. Про що я? Про ті ж буремні 90-ті. Читаємо: «Наче б уперше окидав Горік поглядом Сталінку; напнулося у грудях щось непробивне, як стіни домів; перехожі зігнутим бадилинням лінькувато снували під ударами вітру, низько над ними рвалися червоні хмари, жовтіла розпечена куля сонця й нестерпно різало між переніссям; кроки перемішувалися, налазили на кроки; лущав виламаний штахет; із рук в руки передавались відкорковані пляшки дешевого вина» [С. 73]. Це епізод, коли Горік з товаришами йде на розправу. Відчуття ситуації просто вражає. Якщо колись хто брав участь у таких бійках (30 на 30, можливі різні кількісні варіанти), той зрозуміє таке письмо. Смак перемоги, змішаний з солоним запахом поту і крові з власного розбитого носу чи брови. А ще більше – лоскочуча тривога перед бійкою. Це багато хто пройшов у 90-их. Хто ж цього не бачив – тому роман видається незрозумілим. Наприклад, чому ламають штахети і на ходу п’ють вино, звук велосипедної, як її тоді називали «цепки». Ці речі неймовірно оживляють роман, але саме для тих, хто розуміє тривогу перед справжнім, не дворазовим життям.
Я би сказав, що в українській літературі відсутній образ сильного героя, героя Джек Лондонського типу. Хочете, тепер скажу Ульяновського. І це дуже прикро, оскільки філологічні забави, філологічний досвід у текстах вже набрид читачеві. Хотілось би бачити образ «шматками з життя», без іронії, надуманості. Пастиш вже стоїть комом у горлі. Нещодавно прочитав роман «БЖД» Сашка Ушкалова. Зараз не порівнюю письменників, бо і вік і досвід різні, але йдеться про світогляди героїв. Головний герой згаданого роману Баз – себе, світ навколо і себе у цьому світі сприймає як комікси, картинки, що змінюються і кожна з претензією на більшу веселість, ніж попередня. Автор сам не помічає, що в контексті власного роману стає персонажем з коміксу. Сміх закриває всю картину життя. Його в літературі стало забагато. Потрібний певний поворот до серйозного художнього тлумачення світу, тим паче – він дає відповідний матеріал. Його потрібно побачити, упіймати.
Ще кілька слів про «Сталінку». Хорошою прикметою роману є вживання незатертої української лексики на кшталт «гирун», «тирлуватись», «кушпелінь», «ханька», «мантачити». Скажу відверто, деякі слова (не з цих) не знав, і навіть більше, не знайшов у «Словнику української мови», а вони мало схожі на неологізми. Це крок в сторону поглиблення художньої мови. Такі процеси потрібно вітати.
А наостанок, для морального комітету, цитата з Гельвеція – він писав: «Ухвала цензора майже завжди буває для автора свідоцтвом дурості», і навпаки – «добра книжка, то майже завжди книжка заборонена».