Тала Пруткова / Мокрий андеґраунд

Вода в метро стояла майже по коліна,

І вікна плакали від щастя цілу ніч.

Було так порожньо. Дванадцята година.

Порожні станції – така незвична річ.

А гострі блискавки ламалися об руки,

Бо ми тримали мокрі поручні-мечі.

І наші пальці вигиналися, мов луки,

І наші аури світилися вночі.

З сидінь стікали води літа-породіллі,

І тепло крапали надламані дахи.

А ми цвіли, і наші спори перезрілі

По різних станціях розносили птахи.

І хтось це знав, і хтось це літо бачив мною.

Торкався шрамів, третім оком розглядав...

Метро зробилося священною водою,

Ми поросли корінням в цей підземний став.

І ми цвіли, і ми сплітали у намисто

Перлини, вийняті з гарячих животів.

Я відчувала, що вода в метро навмисно.

Я відчувала – це тому, що ти хотів.