Олег Коцарев / Алкоголь, секс, епатаж: богемні витівки «Розстріляного відродження»
Двадцяті роки ХХ століття належать до періодів яскравого розквіту української літератури. Проте існує стереотипне враження, що в публічних і приватних проявах людського, а не текстового життя тогочасні письменники ходили винятково сірим строєм під червоними гаслами й мусили жити за порядками мало не військової дисципліни.
Неформали тридцятих років
Насправді ж письменники «Червоного ренесансу», або «Розстріляного відродження», були справжньою богемою і вели часом вельми екстравагантний і цікавий спосіб життя. Звісно, озираючись при цьому на ті рамки, що їм накидала історія.
Час, коли різноманітні Хвильові, Поліщуки, Сосюри й Семенки почали займатися літературою, був напрочуд артистичним і грайливим.
Доба «зламу століть», «Срібного віку» чи «Fin de si?cle», наче вже підзабутий час дендизму, надихала своїх героїв бути артистами не лише на папері, полотні чи сцені, а й у кожному життєвому кроці. Особливо виглядати, особливо поводитись, особливо їсти й пити.
Цей «декадентський» заряд був такий сильний, що в усіх країнах європейської культури його вистачило не на одне десятиріччя.
Київ революційних часів став місцем, де літературна молодь училася мистецько-світського артистизму.
Часто вчилась у російських гастролерів у кафе «ХЛАМ» («Художники, літератори, артисти, музиканти»), у «Кривому Джиммі», а потім уже в суто українському закладі «Мистецький льох». Місце тусовки завжди накладало свій відбиток на літературний побут.
І без того театральний стиль доби ставав іще театральнішим завдяки перипетіям революції й Громадянської війни.
Зміни влади, шалений пафос усіх протиборчих сил, дикі загули, що чергувалися із переховуванням від вуличних боїв — увесь світ навколо був нестримно екстравагантним.
Молоді літератори всотували його в себе — не лише для майбутніх творів, а й для щоденного побуту. Цьому ж сприяли й радянські соціобудівні експерименти, що їх лише у тридцятих роках замінив чіткий уніфікуючий консерваторський пафос.
У новій столиці — Харкові — центром богемного життя письменників став закуток центру, відомий як «Літературний ярмарок», де містились основні редакції, видавництва і, наприклад, знаменита оспівана в багатьох творах, від спогадів Юрія Смолича до малюнків Анатоля Петрицького, кав'ярня Пока.
Тут літератори просто спілкувались, обговорювали індивідуальні й колективні плани, вербували одне одного в нові літорганізації, пиячили, влаштовували одне одному розіграші.
Ще одним важливим центром став згодом будинок «Слово», де оселилася більшість письменників.
Артистичний алкоголізм
Богемна «інтимна публічність» традиційно виявлялася передусім у демонстративному зловживанні алкоголем. Причому пафос «витонченого пиття» без особливих труднощів переходив у «демократичне» вуличне пияцтво.
Поряд із самозаглибленими дегустаціями найцікавіших зразків кримських вин Віктором Петровим мали місце й нестримні запої Миколи Хвильового з Миколою Кулішем на харківській Петинці.
Так, були випадки, коли творця «азіатського ренесансу» Хвильового знаходили під парканом на Шатилівці. Є спогади Аркадія Любченка й про те, як Хвильовий у п'яному відчаї бився головою об стінку.
Звісно, в такій поведінці мало бути багато звичайної психічної неврівноваженості й тому подібних речей, проте очевидна тут і потреба мати глядача, хоч би трохи глядачів (Володимир Сосюра: «я не був алкоголіком, але іноді за компанію випивав, і добренько таки випивав, іноді до самозабуття»).
«Артистичне пияцтво» не належить до найвитонченіших проявів богемності, про нього, може, й не найчастіше згадують серед навмисних «дивацтв геніїв», проте саме воно лишалось і лишається найпоширенішим способом відчути «політ» у повсякденному житті митця.
Дехто з літераторів двадцятих полюбляв витворяти на публіці божевільні речі — божевільні в прямому сенсі цього слова. Так, самобутній прозаїк Тодось Осьмачка в житті поводився надзвичайно химерно.
Не можна виключати, що він справді був божевільним (власне, щодо пізніших роки його життя це прийнято вважати доконаним фактом), проте безперечно він грав на публіку — ночував де попало та розлякував людей на вулицях антирадянськими вихідками.
Одного разу Осьмачка привселюдно спитав знайомого біля газетного кіоска, навіщо він читає «їхні газети» і «невже ти їм прислужуєш».
Іншим разом він демонстративно намагався перетнути кордон, а потім ще й написав заяву з проханням випустити його в Галичину чи Канаду.
Звісно, в країні, де панував політичний терор, така поведінка гарантувала яскравий імідж.
У прямому сенсі «божевільні» пригоди довелося потім пережити й Володимиру Сосюрі, який, схоже, просто переховувався в психіатричній лікарні від чергової хвилі репресій.
Що, втім, аж ніяк не означає, що з душевним станом у знаменитого лірика, якого, за деякими спогадами, часом била дружина й котрий позичав на трамвай у двірників, було все окей.
У них секс був
Звісно ж, один з головних китів богемного дивацтва чи епатажу — любовна пригода.
Традиційно з цього приводу прийнято згадувати Володимира Сосюру, проте вирізнятися на загальному фоні він міг хіба що кількісно.
А от відверто фривольне й неприховано сексуальне життя поетки Раїси Троянкер було для ще в суті своїй вельми патріархального суспільства викликом.
У своєму особистому щоденнику Юрій Смолич із захватом бабусі, що сидить коло під'їзду, смакував деталі, як він стверджував, німфоманії поетки — вона буцімто принципово не могла пропустити жодного чоловіка, не порівнявши його фалоса з попередніми.
Дуже розкуте особисте життя приписували й Наталі Забілі, що прославилася як дитяча письменниця. І, звичайно, яскравим «смаколиком» був любовний трикутник Валер'яна Поліщука та сестер Лідії й Олени Тонухес.
Втім, самим тільки сексом публічні поведінкові загравання з тілесним низом не обмежувалися.
Тогочасні мемуаристи взагалі часто воліли уникати опису таких подій, але й до сьогодні дійшли перекази про те, як Михайль Семенко, живучи в Києві на вулиці Володимирській, нібито міг зранку вийти в доброму гуморі на балкон та помочитися вниз. Хоча ця людина не цуралася й таких «галантних» занять, як паління люльки та гра на скрипці.
До речі, про дозвілля. Воно так само виділяло письменників і подекуди ставало богемним маркером. Наприклад, хрестоматійна пристрасть до полювання.
Особливо полюбляли це заняття учасники ВАПЛІТЕ, від Миколи Хвильового й до Остапа Вишні. Мисливиські вилазки вважалися стильним тлом для будь-якого твору.
У своєму щоденнику за 1949 рік Вишня згадує, що й ті, хто вижив після репресій, продовжували традицію своїх розстріляних попередників:
Менi дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли дзвiнкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи несмiливо-смiливий Смiлянський, чи колючий Макiвчук, чи їйбогужялюблюприроду (а любить вiн таки її по-справжньому) Новиченко,
чи «а ви коли-небудь тягли» Гончаренко,
чи «не дай бог хто-небудь дiзнається що я спiнiнгiст» Вiльховий,
чи «їй богу товаришi я обов’язково поїду аякже ж» Копиленко,
чи «та там двi щучки й один окуньчик» Дорошко,
чи «поїхали бачили не стрiляли як стрiляли не влучили» М.Т.Рильський,
чи «може ай боже i я б поїхав так воно як стрiляє так бахкає а птичка ж вона хоче жити» П.Г.Тичина,
чи «i в мене була сучечка ой сучечка чорна хороша i я їй богу мисливець» О.Є.Корнiйчук,
чи «ай що ви менi говорите я бiльше футболiст» Ю.К.Смолич,
чи «ой охота вона мене намочить» Ю.I.Яновський,
чи «слово честi убив шiстсот найшов одну» Богдан Чалий,
чи «i в мене пес гавкає а я ж один а в мене хазяїн» Семен Скляренко,
чи «нащо менi мисливська рушниця коли я той що греблi рвав» Платон Воронько,
чи «а в сталинграде мы не охотились» Борис Палiйчук,
чи «а кто его знает стреляет не стреляет» М.М.Ушаков,
чи «Ярослав мудрий теж ходив на лови» I.А.Кочерга,
- от коли цi всi коли-небудь де-небудь скажуть: «Остап Вишня — старий!» — I, збираючись на полювання, додадуть: «Не турбуйте його!» — я того ж часу — вiзьму й помру!
А стильним способом менш активного відпочинку був, приміром, більярд.
Письменник Майк Йогансен якось у Харкові обіграв «самого» Володимира Маяковського, котрий до того дуже рідко кому програвав. Довелося російському футуристу, на виконання парі, пролазити під більярдним столом і навіть застрягнути там.
Класик в жіночому капелюсі
Взагалі Майку Йогансену були притаманні переважно «позитивні», «творчі» богемні риси. Такі, як інтерес до всіх сфер людської діяльності та прагнення якнайдетальніше в них орієнтуватись.
Або оригінальний та охайний одяг — на всіх фотознімках Йогансен різко виділяється своїм дещо англійським стилем — бриджами, гетрами та іншими деталями костюму. При цьому він теж був палкий шанувальником полювання. Ось як описує свій візит до Йогансена майбутній перекладач Василь Мисик:
…Синя майка
Йому підкреслює спортивний торс. На час
Мене покинувши, він знову до розмови
З гістьми вертається — про порох, дріб і лови,
Забувши начисто про муз і про Парнас.
Мисливці харківські, о скільки шуму й диму
У колі вашому було в той день! Проте
Я слухав радо вас, бо думав, що пусте
Приніс на суд йому: якийсь там вірш і риму.
Полюбляв оригінальність в одязі, особливо замолоду, й Валер'ян Поліщук: «Я зиму
Звісно, це лише деякі показові приклади (а то й неперевірені чутки :), що стосуються лише деяких літераторв. Та якщо поглянути на різноманітність їхнього творчого доробку та їхніх доль, можна впевнено сказати: від «богемності» чи «небогемності» їхнього способу життя мало залежала творчість.
Хто з ким спав, хто як одягався і хто куди ходив у туалет — лише клаптики історії побутового боку культури. Про талановитість самого митця вони не свідчать. Бо любимо ми їх не за секс, більярд чи п’янки.
Як писав у своїй химерній «Автобіографії…» той же Йогансен: «Мій фах — грати у теніс, більярд та інше. Це інше і є те все, що залишиться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні в більярд».
Довідка. Термін «богема» виник у Франції у ХІХ столітті. Він позначав аналогію між способом життя асоціальних митців і ромів, котрих тут називали «boh?mien» через походження багатьох із них з Богемії (частина нинішньої Чехії).