Володимир Селіванов / ГАРЯЧІ ФРЕСКИ НЕЗНИЩЕНОЇ ПАМ’ЯТІ
Спроба погляду на українську художню свідомість з позиції всесвітньої енциклопедії в контексті репрезентування UNIVERSUMU та у контексті екстремальних архетипів (й.. твою мать та ін.) постмодерністичного мислення.Ніщо просто так не читається. Треба дати знак, відчути архетип, який одразу виводить тебе в пам’ять віків.
Про україніку, українську літературу, яка нікому, чесно, тут (далеке зарубіжжя) розлого невідома як ідентифікована субстанція, треба згадувати починаючи з понять пам’ять етносу, пам’ять степу. Причому Степу з великої літери як кодового поняття. Це ще і скіфські баби – кам’яні ідоли Півдня України. Тисячі років-вітрів на їхніх обличчях.
Українцям не поталанило. Їх етнос репрезентувався в складі інших етносів – Польща, Росія. І тому від українського єства генетично майже відділились Бортнянський(1) Ведель(2), Березовський(3), Петро Могила(4), Сковорода(5), Гоголь(6), Марія Башкирцева(7), Куїнджі(8), Рєпін(9), Вернадський(10)…
Майже – бо, визнаючи величезний вклад цих персоналій в культуру інших етносів, ми, однак, їх вважаємо своїми. Хоч це все спірно. Етносоціальні процеси наскільки дивовижно драматичні, що іноді хочеться просто мовчати. Не знаєш точно на чийому боці живе справжня істина. Скажімо, не знаємо, що було б з українцями, росіянами, поляками якби ще пару століть Київську Русь таранив Чингізхан, якби переміг Наполеон у двобої з Кутузовим, або коли б під Полтавою перемогли шведи… Тут треба мати мудре усвідомлення світової загальнодостатньості і просто радіти, що такі велети існують не залежно від етнічної приналежності.
Як там вже не було, а Україна таки лишилась з генієм Сковороди, Величковського, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської і з розстріляним відродженням 20-30-х років ХХ століття (11), персоналіями репресованої національної свідомості (період соціалізму), коли митець мав одне внутрішнє бажання – репрезентувати себе як хоч і гіпертрофовану, але потужну одиницю етнічної художньої свідомості, бо не може бути так, щоб нас не існувало взагалі. А потім у 60-90 роках ХХ-го століття - Гончар, Загребельний, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Стус…
Образно етнічну художньосвідомісну ситуацію можна за драматизмом долі передати словами української народної пісні – “половина саду цвіте, половина в’яне”.
От і говоримо про важку історичну внутрішню екзистенцію українського художнього мислення, настояну на степових архетипах долі, виповненої історичною катастрофічністю і часто безвихідністю на мужній пафосності, бо дискурс боротьби і визволення в українській свідомості був провідним.
Говоримо про фольклоризацію, а точніше, концептуальну фолькнаповненість художньої свідомості українців, яка вписується у постмодерн часто як фольккітч, самоіронія, глумління над стилістикою минулого і сучасного, але при цьому точно зберігається інтелектуальне поле метафори, настояної на образних архетипах Степу і Гір, той світовий посил думки, який робить твір вічнісним.
З приводу вписування української художньої свідомості у постмодерністичне мислення, треба сказати, що тут все гаразд. Єдине, що зарубіжному читачеві важко буде збагнути іронічні ремінісценції, або цитатні фрагменти, що виходять з гіпертексту національної свідомості. Але така складність завжди виникає при перекладі творів з іншої художньої культури. Щодо світового літературного контексту – тут все теж на місці.
Ось, що хотілося сказати, пропонуючи зарубіжному читачеві твори представника невідомого етносу, тобто себе. Це таки гарячі фрески невідомої пам’яті, яка хоче жити вічно.
Я точно знаю, що несу в собі від міфологеми степу (12) поетичний степовий ерзац, може й код. Може це називається поезія Півдня, або матриця поез Степу, де все рухалося в освітленні фольклорної лірики й епосу, починаючи від мовчання скіфських баб (13) тепер вже біля Дніпропетровського історичного музею ім. Дмитра Яворницького. Мені іноді хочеться читати ці обличчя, читати на рівні енергетики степу, коли у мовчанні відшліфованості часом рис нашіптуються слова таємного змісту. І хоч це однак перекладення контексту чи переказ змісту у сучасній образній логіці, все ж це те, що угадується, це теж відчуття, коли хочеш з пам’яті вихопити образ рідної матері, якої ніколи не бачив. Воно ж бо нічого й не виходить, проте... Ось зразок уявного прочитання обличчя одного кам’яного ідола (найвитонченіша форма обличчя).
……………………………….камінь………………………………..січе…………………...………….води ……………….гортанну сутність……………………. половіє спис ………………… пам’яті сердець……………………………….вичиненої шкіри………………………………. оленя………………………………. не досить………………………………. убити совість ……………………………….вовка
Ця кодова образна енергетика передавалася тут від фольклорної пам’яті Іваном Манжурою (14), Дмитром Яворницьким (15), Яковом Новицьким (16), потім відчайдушно нищилась гідростанційними буднями Дніпрогесу і мартенами Придніпров’я (міста Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Дніпроджержинськ) – геоісторичного монстра з трубами заводів від руди і металу. Все це у пам’яттєсвідомісному контексті переросте у міфологему Місто, як звіра і насильника українського духовного коду...
Ми якось вилізли з-під цього насильницького тиску, після розстрілів і заклять, утворюючи змішану за творчими архетипами скорочену поетичну пектораль:
Носії фольклору, Іван Манжура, Дмитро Яворницький, Яків Новицький, Павло Усенко, Дмитро Кедрін, Михайло Свєтлов,
(далі бажано за алфавітом, а зараз я просто вихоплюю імена з пам’яті без ніякого підтексту)
Іван Данилюк, Віктор Корж, Михайло Чхан, Ганна Світлична, Іван Сокульський, Михайло Селезньов, Сергій Андрєєв, Ігор Пуппо, Петро Шаповал, Дмитро Демерджі, Наталка Нікуліна, Олександр Завгородній, Сергій Бурлаков, Михайло Кудрявцев, Володимир Грипас, Іван Кібець, Юрій Кібець, Євген Романов, Іван Данилюк, Юрій Буряк, Любов Голота, Олександр Кобринський, Семен Заславський, Леся Степовичка, Володимир Селіванов-Буряк, Володимир Міщенко, Леся Омельченко, Людмила Левченко, Сергій Лебідь, Сергій Злючий, Григорій Гарченко, Анатолій Шкляр, Михайло Романушко, Григорій Маловик, Григорій Лютий, Микола Лиходід, Петро Ребро, Анатолій Рекубрацький, Олександр Шостак, Федір Ісаєв...
Ой, ой. Я не всіх назвав – це просто неможливо. Це лише поверховий рівень пам’яті. В українців прийнято називати усіх, бо спрацьовує парадигма недобудованої стіни – розвалиться, а винен будеш лише ти, той хто вибудовував... З іншого боку – дуже важливо, щоб ми відчули, що стіна будівлі є, вона, хоч поки-що кількісно, а видається монолітом. А це вже не повний духовний розстріл Півдня (мається на увазі тотальне винищення творчої еліти в 30-40 роки ХХ ст. Одним словом, якщо щиро, історичний жах...). І важлива деталь – існування такої стіни – підмурівок для народження у майбутньому яскравих індивідуальностей (не будимо використовувати поняття “геній” Cтепу, або нації)... А з приводу “пропонуючи зарубіжному читачеві твори представника невідомого етносу, тобто себе”… Я теж починав у класично соцреалістичному дискурсі. (повістинки у журналі “Прапор“ “Ходімо в сад”, “Їдемо в молодість”). Все було щиро і трохи наївно за стилістикою. У “Жовтні“ я виглядав краще, бо був зріліший, (новели “Вічність“ про поета-воїна Володю Бураєнка, “Догоряв вечір“ – тут я був вамим собою. Тут вже мені вдавалася фактура деталей. Тут був образ героя. Тут був час, хоч і трохи деформований.
Хотів сказати декілька слів про Володю Булаєна (17). Він для мене став неординарною фігурою, не тому, що його ім’я носила літстудія Дніпропетровського університету, що ще в студентські роки мандрував його батьківщиною (Хмельниччиною) і писав про нього документальні новели. а тому, що я у нього відчув напівдику степову образність, коли метафора як струна навічно ранить серце. Це справді поезія Степу, вистояна на якомусь неймовірному духові цноти і боротьби.
Осінь в димах.
?Підводь мати коня.
Витри сльози, війна навколо.
Сиву шапку потяг зняв
над німим і печальним полем.
Чуєш, сурми зовуть.
Не тужи, не молися світанком на небо.
Якщо вб’ють – кінь прибіжить,
заірже під вікном у тебе.
Оце “Сиву шапку потяг зняв над німим і печальним полем” носиться за мною все життя як молодик у степу. Як сива переболіла народна душа, як вічна поезія материнства. Я лише зараз відчув, що для мене Володя Булаєнко, що загинув у Прибалтиці. Його фольклорна стихія, образна ментальність якось буяє і у мені, вже у інших вимірах, але вона існує. Отут два слова і про саму літстудію універсситету. Прізвищ можна не називати, бо ми всі - молозиво свого часу, нас нуртувало, боліло, нас переслідувало КДБ і часто навколо горіло. Це з нас – Ваня Сокульський, поет-десидент, староста літстудії. І я, редактор літстудійної газети “Гарт”, “націоналіст у підпіллі”, як про мене говорив шанований професор, наш студійний куратор…
Контекст шістдеся?тників (18) звичайно впливав на нас (Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Борис Нечерда…), але для мене взірцем був Віктор Корж, з драматичною долею поневірянь творчих і життєвих. Він існував поруч, ми його бачили, ми його відчували, ми зачитувалися його “Борвієм”, стриманою, і водночас гарячою на лінії серця біллю. Тоді, за соціалізму, у текстах нічного не можна було сказати, а ми відчували його - ерудита, художньо красивого і мужнього.
Є щось печальне в тихій ночі,
коли земля - мов немовля,
і згірклі і тривожні ночі
на мене дивляться здаля.
І не здолать холодну відстань,
І не збагнуть безмовну вись...
Бодай би шепотами листя,
німа зачаєність, урвись!
Щоб я не знав докору злого,
Нехай обізвуться громи...
Ніде нікого і нічого! –
а хто ж то дивиться з пітьми?
А ще Сашко Зайвий. Пам’ятаю його ще з університету, коли нам читав свої вірші. Схожий на Єсеніна, він водночас видавався за Байду, повішаного турками на гаку, чи якогось сліпого месника-бандуриста. Перша його книжечка віршів “Молодик”– свята безпосередність. Такої природної метафорики і водночас юної часто не зустрішеш. І це тоді, в далекому 1962 році.
Ніжність в бузковім просторі
Вічних озер і полів.
Хлюпають золотом зорі
Прямо на наш Могилів.
Наче міністр освіти
Ранок іде по землі.
Квапляться в школу діти,
Топчуть сухі ковилі..
Ранок. Мої трактористи
Степ розтривожують знов.
Юне повітря і чисте.
Чисте, як перша любов...
А потім у зрілості поет напише:
Я лиш тільки починаю
Молодіти в сорок років.
А в сто років, очевидно,
Стану вічно молодим.
І тому в саду моєму
Соловей співає взимку,
Сходить сонце опівночі
Наді мною все життя...
Народна культура пронизувала його, він сіяв образами, наче градом з неба і вони якось боляче лупотіли по серцю. Це були степові шістдесятники. Від них йшло щось скіфськобаб’яче, вистигле на вітрах, трохи моторошне, але дико правдиве. Ще світла душа поезії - Ганна Світлична. Її страждальний поетичний тенор переболював душевний і фізичний біль і давав силу душевного цунамі.
Хтось не повірить, запитає: - Де це
Калини жар між сірої сльоти? –
Це близько.
На кордонах мого серця.
Але до них не кожному дійти.
А могутній духом Михайло Чхан, а зореслава Наталка Нікуліна. І ще, і ще…
Я був би останнім бевзем, якби не згадав Женю Романова, що рано пішов з життя. Друзі після його смерті видали малесеньку книгу його віршів.
А він для нас був знаковим. Не друкувався зовсім. Його не друкували. Такого у тій системі не можна було друкувати.
Засею пульсом
Засею ногтями
Засею телефонными звонками
Засею колючей проволкой
Засею козырными пиками
Засею отвертками
Засею прививками
Засею мурашками по спине
Засею водянками
Засею кукареканьем
Засею тес-ами шш-ами сс-ами
Засею восьмыми этажами
Где раки зимуют
Сниму урожай без пяти минут чекнутый
Но он
Не будет пахнуть
Ни одним поэтом
И ни одна антология к нему не примажется.
Женя був той, хто буде ПотІм. Час ще не чекав його... Він був таким, якими ми маємо бути зараз – метафорична сміливість, неординарність самовираження, повний пофігізм до того, хто дуває, що це не так і, звичайно, всесвітність, вивірення власної долі на терезах загальнолюдського.
Нещодавно ми дискутували з науковцями літературного музею Дніпропетровська. Хто такий постшістдесятник? Той, хто творив після шістдесятників? Ні, це той, хто ставив творчу планку своєї епохи вище наявних у ній ідеологем і худождніх традицій… Спробуємо бути постшістдесятниками…
Про митарства у видавництвах не розповідаю - одна історія для всіх. Хоч перед цим багато писав юнацького непотребу. Звісно, то теж був досвід – як не треба писати. А потім була книжка прози – повість “Молода трава“, за яку мене прийняли до Спілки письменників. Мені тоді здавалося, що це - суперклас на тлі моїх опонентів. Там справді сильний особистісний акцент, тятивна деталізація, але трохи не вистачає всесвітнього зору, дистанційності до пережитого. Трохи все надто приліплено до конкретного серця. А може я засуворий до себе. А потім - роман “Любов завжди“. Деякі фрагменти мені зараз важко читати. Надто болюче і автобіографічне. Виходило так, що я самим процесом написання в щодениковому стилі намагався загальмовувати страшенний біографічний біль. Така собі творча екзикуція. Не хотів би знову колись таке повсторювати. Це треба багато здоров’я. Й досі не можу оціиити цей твір. Болить. Те, що пробивається на поверхню – це жорстокий драматизм обставин, експресія сюжету, фрезковість деталей і зима у душі. Завірюха. Важко...
Цей роман я видав чере п’ятнадцять літ… Контракт з видавництвом “Січ“ розірвано. Воно банкрут. А у мене на дотягнення друку грошей не було. Зараз твір виданий без правок. Ми лише модернізували оформлення. А потім роки писав у шухляду. Це том прози “Над островами“. Старі і нові повісті. Тут все чесно. Тут автор такий, який є протягом творчого життя – від легконаївності, щоправда з симпатичністю сприйняття – до постмодерністисних кітчових психовитинанок, де межа між поетичним вираженням і прозовим стає просто ХУДОЖНЬОПОЕТИЧНОЮ системою, де важливіше не жанр, а художні модулі крику, сліз чи радості. Мені не соромно за цю прозу, шкода, що вона зараз лише у комп’ютерному варіанті. А ще роман – “Земля о(е)рогенна“. Я його для лукавого приколу видаю під іншим прізвищем. Наш читач ще все сприймає буквально, автобіографічно. І це все через кляту манеру вставляти персоналії власної долі у наковальню сюжету. Але зараз нічого не зміниш. Роман не зовсім про секс і любов. Це скоріше - про ерогенність душі, яка коли вичерпується, засвідчує, що ти не лише бовдур, а просто сухе дерево буття. А може я забув сюжет. Давно не читав… Ну тоді ви запропонуєте свою модель відчуття твору…
Прозовий дискурс важкий, вимагає зусиль, теж знання не лише національного, а й світового контексту. В університеті це знайомство йшло галопом, по діагоналі. Брав методикою. Вивчав від дівчат сюжет твору, а потім лиш перечитував найяскравіші місця, що характеризують художню специфіку автора… Виходило… Але справжній кайф отримав від перечитання зарубіжжя, коли кореспондентував на телебаченні. Ось тоді з’явився Моріак, Кьопен, Пруст, Дигат, Кавабата, Жене, трішки Джойс, бо видавали його потроху. Ну а поезія жила завжди –Лермонтов, Верлен, Анна Ахматова,Тарковський, Хлєбніков, Євтушенко, Межелайтіс… А ще поетичне кіно – Параджанов, Довженко, Ільєнко…
А ще на творче мислення позитивно впливала хоч і виснажлива робота на телебаченні. Я був сценаристом, але присутність на зйомках програм виробила точне відчуття кадру, деталі, принципів монтажа. Я єдиній на Україні, хто створював на телебаченні документальні радіо і телеповсті про наших сучасників. Це все ж епічний досвід хоч і часто у контексті нав’язливих ідеологем. Так з’вились “Гончареве поле” (Олесь Гончар), “Дзержинці” (робітничі династії), “Наклеп на сонце (Володимир Булаєнко)”.
Поки прозу не видавав серйозно, писав поезію. Отож у 2001 році вийшло “Трикнижжя“. Це був мій майже навіженний прорив у літературу. Щоправда, її майже ніхто не читав (літературу, взагалі). Всі вже звикли до думки, що її немає. Це була не зовсім поезія, скоріше інтелегізовано вивірена народна матриця свідомості. Це прагнення вилізти з постсоціалізму у свіжу сприйняттєву ріллю, довести, що українська література така ж естетично повна з приколами постмодерну з вибриками стилей. Звідси – іноді і ненормативна лексика, або її стилізація. Мої колеги по письменницькому цеху (поняття соціалістичної доби) наче аж перелякано відверталися. Критикували мене й ті, кого я любив у літературі. Я знав, що це епотаж, але хотів його. Мусив був бути естетичний прорив, мусила бути синхронізація національного мислення з постмодерністичним. Жарт, не жарт, але мовиться про світоглідну концептологію епохи і про співвимірення власник кодів душі з світовими. Ось що було насправді. А реально, нещодавно взяв “Трикнижжя“ і почав гортати. Я ахнув. Такої фразеологічної творчої “безпардонності” (викликаючої епотажності) зараз собі не дозволив би. Я був тоді такий сміливий? Все-таки цього вимагала естетика часу. Перші роки незалежності України. Грошей не платили, розруха духовна, соціальна і фізична… Треба було говорити народною свідомістю. Як самозахистом. Мат завжди ніс астральну функцію. Очищення…
Хотілось би навести хоч один фрагмент з поеми “Лелечі технології” (“Трикнижжя”, 2001 р.) – це таке своєрідне накладання бутєвого людського існувального дискурсу на лелечий з усіма його катаклізмами...
Розшифрування назви “Лелечі технології” у книзі звучить так:
ЕКСКУРС І ВОДНОЧАС ДИСКУРС ДО ПОЕТИЧНО-НАЦІОНАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ЧЕРЕЗ ЕТНІЧНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ З НЕНАВ”ЯЗЛИВИМ СТАНОМ ВИБАЧЕННЯ ЗА ВХОДЖЕННЯ ДО ВНУТРІШНІХ ЕМОЦІЙНО-ЧУТТЄВИХ ПОЛІВ ВЛАСНОЇ ДУШІ
І ось тут я виловив сільки фразеологічних пасажів... Не буду цитувати всі, зупинюсь на одному, бо він дуже точно відтворює складну архетипнообразну каламуть сучасного понняттєвого смислу і майже незрозумілу генетику степового сучасного мислення і не лише українського етносу, а сусідніх. Але, певно, треба зацитувати весь фрагмент, щоб утямити специфіку змісту. Текст подається з дотриманням шрифтового дизайну книги.
7.
Коли я вранці сьогодні беру з колодязя відро крижаної води,
То я ще не знаю, що зараз - зима, а чи літо.
Все таке невиразне в зміїному колі означень.
Баба Санька (19) жене своїх семеро кіз по вулиці аж до Пісочника.
Це там найвища напруга зелена,
Що аж цибенить із ширіньки знемог.
Тут росте молоко наших майбутніх дітей.
Я подумки все ж вибачаюсь за те,
Що все континуумне теж недоречне,
Поки коза ще не здоєна,
Що інформаційні горизонти подій не представлені повністю,
Бо іще гусей виганяти на пашу,
А вони, кляті, перегризли всі затички баняка нашої слави…
Сугестивність (20) теж не на належному рівні –
Треба варити національні борщі. А нема що кидати?
Ріпи шматочок. Половину думки. Ще самограй.
Це ми вміємо пити із горя по три діжі на одну революцію.
Качок уже жменька. (Це все ще про борщ.)
Вибачаюсь, що воду з цього колодязя ми не п”ємо.
Бо вода лиш годиться для замісів натхнення із глини й полови,
Вибачаюсь за те, що не можна отак метафорити,
Коли кухоль до уст підведеш і заглянеш у себе.
Ми ж шукаємо закордонних криниць (21), а свої засипаємо сміттям…
…Зараз, чесно, мені не до метафористичних означень,
І я вибачаюся раптом уголос за те, що лелека упав несподівано,
Знаючи, що це не в моїй компетенції відповідати за все
(це не лише про лелеку ) .
Я так і кажу:” За все ти пробач, як і всьому народу,
За всю реструктуризацію карного потягу долі.
За усю
Пої...ень історичної совісті,пої…ень історичної совісті,
За всі голови, зірвані з п”єдисталів національних змагань (22).
Це ж бо треба. Мільйони голів і так тихо…
А про те, що композіційні наші думки у постмодерністській оскомині
не такі й світові, то вже й не кажу.
(Невже знов гопака захотілось ? )
Бо таки не “понятні” в контексті устьлип”янського говору,
Бо таки забиває дощем справжній менталітет особистості (23),
Що випиває чергову сулію думок про екзистенцію Міллера ,
Про строкатість Пелевіна, про елітарність духовну Драча (24),
Хоч і втомленого, про героїзм Гончара,
Про націосугестію Ліни Костенко,
Про смислову епотажність польових сексдосліджень Оксани Забужко ,
Про нікому незнанного Андрія Вусатого –
Двомовного Сковороду, що ледь не втопився при розподілі
Національного смислу, а тоді якось батько-материне завагітніло
І він нарешті відлучивсь від сусідноього етносу. До хати прийшов.
-Тато-мамо, це я, ось сорочка долі порвалась…
… -Здрастуй, Сковорода. Ми тебе й не чекали.
Твій ідентифікаційний номер (25)
для податкової інспекції 4 000 000 000…
посилання:
19. баба Санька – перший прообраз матері степу. Дітей виростила. Залишилася одна з козами. Під очима різкі сірі впадини. Ніби з життєвих днів намулило й затвердло. А ось ще брат Іван помер. Тепер та муленість як закам”яніла. ”І чого ти взимку у своїй холодній хаті мучишся, - якось сказала, коли зайшов до неї - переходив би до моєї хати, а як помру- господарем будеш”…
Батька степу я ще ніколи не бачив, а от жіночий прообраз відчуваю – Леся Степовичка – матір метафор із Придніпров”я. У ній щось видзвонює і біжить до водопою і ніби теплі зайченята розбігаються усюбіч…
20. сугестивність – здатність перекотиполя вмикати всесвітню ауру відчувань під час лету і водночас мріяти про грандіозне поле кохання, з якого йдуть завжди поранені бійці, лиш мертвих майже немає…
21. шукаємо закордонних криниць – шукання полірованого рівня води душі, коли все етнічне вихолощується, залишаючи лише кайф ковтання вічного задоволення.
22. національні змагання – речетатив суворого вітру уночі тривог, що роз”їдає серце прогноїнами історичних ран. (Відводження від кайфових джерел збройними засобами.)
23. менталітет особистості - форми доторку уст, коли ріки повертають до кордонів своїх ( свого народження ) і завдруге оглядають майбутні плеса миттєвих відтінків початкового солоду пасіонарної аури всесвітнього.
24. втома духовна Драча - передбачений душевний стан національної еліти на берегах вічного мовчання долі. Або просто:
ми втомились
і все,
а далі?
А втомлена квітка плаче не лише від сонця, а й від власної любові до себе у оточенні світового невизначення. (Простіше: втомлена квітка, що плаче від сонця принад, а від блискавки прагне стати модулем нації. )
25. ідентифікаційний номер - кількість парканових штахеток сумнівів, що помножена на ту ж кількість забутих етнічних одиниць буття. Результат ділиться на суголосся національних трав, які ні в чому при цьому не винні…
Отож бо з приводу вислову Пої...ень історичної совісті.
Здається за змістом уривку все зрозуміло, але ж треба говорити про астральний зміст мату, скоріше російського, бо в українській традиції витачало замість пізнішого й.. твою мать (19,20) (найогидніше, що може бути у контексті сприйняття культа Матері!). Українцям вистачило б – Цур тобі й Пек! (21) (А щоб тобі недобре було!) - давніх страховиськ-домовиків. Звідти і – спекатися – відцуратися, тобто відбитися від чогось лихого, злого, недоброго. А по..бень та і ще й історичної совісті – це від ї....атися, мати статкеве зношення, але у вульгарній стилізації цього поняття. І знову ж таки у контексті суспільного історизму – історичне казнащо, все на виворіт, та й ще з траханням (синонім – статеві зносини у менш вульгарному смислі, тут підкреслюється автоматизм біологічного процесу) перекрученого астрального відчуття... Один Ляк, Кошмар. Пишу ці слова з великої літери, бо у цьому контексті вони набираються астрального смислу... А ще - безвихідність, етнічна, національна, політична, загальнолюдська...Ось яка коротка історико філологічна парадигма вислову Пої...ень історичної совісті. А ще це відповідь моїм опонентам. Свідомість митця повинна синхронізуватися з мислимими знаками етносу, що виражають час. Це одна з ознак того, що автор виводить свій етос в образну і суспільну євро чи світосферу століть, яка точно виражає архетипні коди народу у всіх їх перевтіленнях.ь історичної совісті
А з приводу постмодерніської стилістики… Я таким заквашувавсь давно. В Дніпропетровську авангардистські тенденції були помітні. З одного боку це групувалося навколо “Артикля“ Юри Маліночки. Там було все – гра, стилізація, буфанода. Але там поступово народжувались молоді персоналії. Я був дещо древніший та ще й членом спілки письменників. І моя публікація спочатку видавалась випадковою. Це Сашко Мухарєв, мій колишній студент, сам вирішив провести мене туди та ще й вибрав епотажний шматочок з відкритою лексикою. Мені було якось лячно ходити коридорамит свого університету, здавалось, що чимось забруднений, бо ще і призвище автора була справжнє, не Селіванов, а Буряк. Я ж не міг одразу усвідомити, що спрацьовують застарілі психомодулі соцдоби. Але Сашко проклав мені туди дорогу. Офіційна література такого не друкувала. Київ жив своїм тихим щасливим столичним життям. Ну ось ми тут у Катеринославі – Січеславі - Дніпропетровську... (Міста, назви якиз змінюють більше двох разів несуть у собі заповідний смисл…) Потім видання “Стых“ Макса Бородіна і того ж таки Сашка Мухарєва. Здається, я трохи став їхнім. Я своїм новим друзям вдячний, що допомогли зняти зашкарублість старих ідеологем. А це для автора вирішально.
Після “Трикнижжя“ вийшов “Етнобузок“ (2007р.) зі спробою створити етнообразний атлас Землі у контексті українського народного знання. І, врешті, - “Unіversum“(2009 р.) – міфопоетично-філософська вигадинка, трішки прикол, а насправді поетична філософія буття. Не більше і не менше…
Тож бо читайте, які ми є.
Щастя тобі, читачу, у самопізнанні. До наступних зустрічей!
Володимир Селіванов (Буряк).
Дніпропетровськ-Запоріжжя.
Понеділок, 9 листопада, потім 20,21 і далі... 2009 р.
Примітки
(для зарубіжного читача і не лише...)
1. Бортня?нський Дмитро? Степа?нович (1751 (52) Глухів, Україна — †10 жовтня 1825, Петербург) — відомий український співак, композитор і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту...
2.Ведель Артемій Лук’янович - композитор і співак; народился у Києві у 1770 р. Виховання одержав у Київському духовному училищі, співав в архієрейському хорі.
3. Березовский Макси?м Созо?нтович (27 жовтня 1745, Глухів — 2 квітня 1777, Санкт-Петербург) — український композитор.
4.Петро? Моги?ла (рум. Petru Movil?; 21 грудня 1596 — 1 січня 1647) — молдавський боярин, політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.
5.Сковорода? Григо?рій Са?вич (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.
6.Го?голь Мико?ла Васи?льович (рос. Николай Васильевич Гоголь; 20 березня (1 квітня) 1809, Великі Сорочинці — 21 лютого (4 березня) 1852, Москва) — російськомовний прозаїк, драматург, поет, історик, фольклорист українського походження.
7.Башкирцева Марія (1860-1884) Російська художниця. Творча спадщина (больше 150 картин, малюнки, акварелі, скульптури), а також «Щоденник» (французькою мовою; в російському перекладі опублікований у 1892) відтворили настрої та естетьичні віяння ост. четверті 19 ст., що пізніше оформилися в естетиці декадентства.
8.Куї?нджі Архи?п Іва?нович (15 січня 1841 - 1910) - видатний український та російський живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Народився у м. Маріуполі в сім'ї бідного шевця-грека. Рано залишився без батьків і жив у великій бідності. Живопису навчався, в основному, самостійно. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. В 1868 вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв. З 1875 - член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1882 - професор, з 1893 - дійсний член Академії, а з 1894 - керівник художньої майстерні. 9.Рє?пін Ілля? Юхи?мович (24.07(5 серпня) 1844, Чугуїв — †29 вересня 1930, Куоккала, Фінляндія) — визначний російський і український художник-реаліст
10.Вернадський Володимир Іванович (28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія — 6 січня 1945, СРСР) — український радянський філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення.
11. Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом. Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.
12.Міфологема степу символізує здебільшого безмежність простору, що метафоризовано передає сутнісну рису національного характеру (“безберегість” почуттів 13.Скіфські баби Скіфські божества, що персоніфікували природні стихії.
Ці сакральні кам’яні статуї, які крізь тисячоліття збереглися до наших часів, несуть у собі вірування і звичаї наших предків. Кам’яні баби різних періодів викликають до себе шану, несуть у собі таїну. Вони завжди були джерелом натхнення для художників та поетів. Скульптура скіфської баби знаходиься на території Дніпропетровського та Херсонського обласних музеїв.
14. Манжу?ра Іва?н Іва?нович (* 20 жовтня (1 листопада) 1851, Харків — † 3 травня (15 травня) 1893, Мануйлівка, нині частина Дніпропетровська) — український поет, фольклорист, етнограф. Псевдонім Іван Калічка.
15.Яворницький Дмитро Іванович (Еварни?цький) (*6 листопада 1855, Сонцівка — †5 серпня 1940, Дніпропетровськ), історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) й ВУАН (1929). Дмитро Яворницький родом із села Сонцівка Дергачівського району на Харківщині, син дяка. 1881 року по закінченні історико-філологічного факультету Харківського університету Яворницький був залишений для підготови до професури, однак захоплення історією Запоріжжя викликало невдоволення університетського керівництва, і його звільнено з роботи. 1886 — 91 Яворницький викладав історію в гімназії й на педагогічних курсах у Петербурзі. Як політично неблагонадійного його 1892 вислано під нагляд поліції до Ташкенту, із забороною викладати в гімназіях. Тут він продовжував досліди у галузі історії й археології, склавши «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (1893). 1901 Яворницький захистив маґістерську дисертацію («История запорожских казаков», 2 тт.) в Казанському університеті; 1897 — 1902 працював як приват-доцент на кафедрі історії Росії Московського університету. Паралельно з педагогічною роботою Яворницький продовжував досліди над історією Запорозької Січі, організуючи археологічні розкопки на Запоріжжі та відвідуючи архіви Москви, Варшави, Києва, Соловецького монастиря й закордонні (Туреччина, Персія, Палестина).1902 земська управа і наук. товариство м. Катеринослава запросили Я. на дир. крайового іст. музею ім. О. Поля, в якому він працював до 1932, придбавши для нього цінні рукописи, портрети іст. діячів, мист. картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції й ін. 1920 — 33 Я. був викладачем Катеринославського Інституту нар. освіти, в якому 1925 — 29 очолював н.-д. катедру українознавства. 1925 Я. обрано чл.-кор. ВУАН. У 1927 — 32 pp. його призначено відповідальним керівником археологічного нагляду над розкопами на території будівництва Дніпрельстану.
Як археолог-дослідник запор. старовини, Яворницький написав розвідки: «Запорожская печера над Днепром» (1885), «Раскопка Кургана „Мухина гора“» (1885), «Раскопка Кургана в д. Вороной» (1885). Готуючися до археологічного з'їзду 1905, що відбувся у Катеринославі, він розкопав бл. 200 могил; завдяки його старанням створено колекцію матеріальних пам'яток — 75 000 експонатів, зв'язаних з Запоріжжям і Півднем України, які зберігаються в Дніпропетровському держ. іст. музеї. Я. досліджував старі церкви: «Церковные памятники Запорожья» (1893), «Церковное устройство у запорожских казаков» (1890), і зібрав понад 600 експонатів церк. старовини, переважно з 18 ст.
16. Новицький Яків Павлович (1847-1925) - добре відомий в Україні збирач старожитностей, фольклору, історичних джерел.
17. Булаєнко Володимир Дмитрович — поет-воїн, член Національної спілки письменників України (8 червня 1918, с. Сорокодуби — 19 серпня 1944, м. Баускас). Навчався у Дніпропетровському державному університеті. Його поезіям характерна яскрава образна стихія, сильне фольклорне начало.
18. Шістдеся?тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 60-70 років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радяського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «вязні совісті», дисиденти). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники І.Драч, М.Вінграновський, В.Симоненко, Л.Костенко, В.Шевчук, Є.Гуцало, художники А.Горська, В.Зарецький, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, режисер Л.Танюк, кінорежисери С.Параджанов, Ю.Іллєнко, перекладачі Г.Кочур, М.Лукаш та ін. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХх- поч.ХХ ст.
19. Еб..ть — от праиндоевропейского *(o)yebh- («совокупляться»). Отсюда же древневерхненемецкое eiba, греческое ????? и санскритское yabhati[6].
20 .Ё... твою мать, ебать твою мать! — (застар. ебёна мать) — устойчивое фразеологическое словосочетание; употребляется как междометие для выражения недовольства какой-либо ситуацией, обстоятельством и т. д.,
21. Цур і Пек Різновиди домовиків. Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" — відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" — позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/. Чур або Цур, ст.сл. Щур, — це обоготворений предок, порівняйте пращур"».
Дніпропетровськ – Запоріжжя. Україна.