Ольга Кваша / «Художник доти художник, доки змінюється»
Пейзажі на її полотнах видаються часом таємничими, казковими, іноді художниця вихоплює один момент, одне враження – і передає його в картині – як «Тіні», «Вогонь» чи «Сонце», де можна собі додумувати ситуацію, обставини, уявляти чи пригадувати подібні моменти споглядання світу у своєму житті. Експозицію творів Ольги можна було побачити у львівській галереї «Зелена канапа», де неодноразово відбувалися персональні виставки художниці.
Ольга пишається, що змогла довести, що художник – це фах, любить Львів, який «прийняв» її і став середовищем постійного творчого натхнення, мріє про те, щоб якомога більше знайомитися з людьми і глибше пізнавати їх, адже, за словами художниці, людина – то цілий космос. Про це та інше – в інтерв’ю Ольги Кваші ZAXID.NET.
- Олю, розкажіть трохи про себе, ви народилися у Луцьку, а Львів став для вас рідним?
- Народилася в Луцьку і от уже 15 років живу у Львові. Останній рік школи я сюди уже приїжджала, готувалася до вступу, зупинялася в гуртожитку у своїх знайомих. Львів став рідним. Але спочатку Львів не пускав мене до себе, і я зрозуміла, що спочатку цьому місту потрібно щось дати, а тоді вже щось просити. І тому, коли я почала в нього щось вкладати, якісь почуття, емоції, і коли почало вже від мене щось відходити, місто почало якось спрощувати мені побут, соціальні стосунки, відкривався мені дух міста. Це стовідсотково моє місто.
Недавно нам запропонували на дуже вигідних умовах до Києва їхати, я так і не побачила себе в Києві, хоча теж люблю це місто. Ну, комфортно мені тут. За що я люблю Львів? Відразу, коли ти виходиш на вулицю, і навіть не виходячи на вулицю, коли ти прокидаєшся у Львові, вже відразу стовідсотково можеш працювати, не потрібно чимось надихатися, щось шукати, чекати натхнення.
- Тобто більшість ваших картин створено у Львові?
- За винятком цієї останньої виставки, яку я в батьків вдома малювала, але придумано все тут, ідеї всі виникли тут. Туди приїжджала тільки працювати.
- Хтось із ваших батьків чи близьких займався живописом?
- У моїх батьків з обох боків обдаровані мистецтвом люди. Через складні часи післявоєнного дитинства ніхто з них не зміг реалізуватися як слід, але малювали всі. Дід малював. Він, до речі, в останні роки свого життя займався просто унікальною річчю. Він брав фотографії, які можна було знайти, а тоді можна було знайти хіба що політбюро, і малював портрети. І дуже непогано малював. І так всі потроху – і батько, і брат малює.
- А до речі, портрет як жанр зараз є актуальним?
- Він є актуальним. Хоча портрети ніхто зараз не малює, тому що це не комерційно, їх рідко коли купують. Це з одного боку. А для мене це як у великій літературі – спочатку письменники дивляться, спостерігають, а тоді починають пізнавати людей, починають розумітися в людях, і коли вже навчаться цьому, створюють характери, будуть портрети хороші. Так само і художники. Те, що ми малювали в інституті, змальовувати, це було дуже добре, десь знаходили образ, характер, хоч і не всім це вдавалося. Просто треба малювати предмет, знаючи його. Поки не знаєш, не вивчиш, це буде плоска робота, без третього виміру.
Як на мене, портрети – це дуже цікаво. От я вичерпаю себе в цій темі, що зараз працюю, і мене цікавлять люди, я робитиму портрети. Є куди рухатися. Люди – то такий діапазон! Я в дитинстві дуже любила Петрова-Водкіна, у мене була про нього книжка, як він гарно з фігурою працював. Будучи у класі третьому художньої школи, я сиділа і годинами дивилася: ну як можна було так фігуру звести до такого, що вона не попсова, не витіювата, а така чітка? Як можна звичайне тіло голе показати так? Я зараз говорю про «Купання червоного коня», як там ці фігури хлопчиків стилізовані.
Портрети некомерційні, так. Але якщо думати про комерційне, то що там зараз добре йде? Соняхи добре йдуть…(усміхається).
- Як у Ван Гога?
- Все одно краще не зробиш, а може, і зробиш. Художник доти художник, доки змінюється. Навіть якщо іноді в гірший бік, у провал. Але доки він буде змінюватися, доти житиме і буде художником. Дуже не цікаво працювати в одній техніці, хочеться і акварель попробувати, все попробувати, бо це розвиває, попробуєш щось інше – і воно тебе затягує, бачиш, що там безкінечність. Дуже хочеться попробувати всього, я поки що не знайшла своєї однієї ноти, якою гратиму і, дасть Бог, не знайду.
- Але, тим не менше, ваші картини вже є в колекціях Японії, США і Канади, як вони туди потрапили?
- Як завжди, випадково. Хтось приїжджав, купував. Один раз приїхав знайомий художник із Канади, здається, і каже: «Я приходжу до однієї знайомої, колишньої львів’янки і бачу свою картину, а поруч – твою картину. А цю картину, я знаю, купив був Маркіян Іващишин і подарував Дзвінці Гуцул, коли вона виїжджала, і так опинилася там моя робота. А це була одна з моїх перших таких свідомих робіт, якесь кафе Львова, мені вона дуже подобалася. Мені не соромно за неї. Я взагалі не показую людям тих робіт, в яких я не впевнена. Були випадки, коли покупець у мій період ранній, більш схожий до народного мистецтва, побачив мою роботу і дуже хотів купити, але давав дуже мало грошей, а гроші були таки потрібні, і я впиралася. А він (він якраз з Бразилії був, українець) каже: «Я взагалі колекціонер, в моїй колекції є Примаченко і є Гєнєраліч, це такий югославський художник народний, дуже хороший. Ну і я зрозуміла, що за це сусідство я б ще йому дала грошей, я б пишалася ним. Ну це дві роботи. А так, є якісь постійні клієнти. А в Україні, знаю точно, якась верхівка політична має мої роботи, але це не я особисто продавала їх, а, як казав мій агент київський, це він формує смак нашої політичної еліти.
- А хто встановлює ціну картини, як вона встановлюється?
- Утрясається (сміється). Я взагалі працюю з галереями або з агентами. Це дуже зручно. Продавати мають люди, які вміють продавати, а художники мають малювати. І дуже раджу всім художникам, так має бути, цей розподіл праці зберігає масу енергії. Називаю я свою ціну, галерея відчуває, наскільки ця ціна відповідна – вони ж орієнтуються на цьому ринку, і тоді кажуть, може бути більше чи менше. Але бувають роботи, які я дуже люблю, і тоді на менше не погоджуюся (сміється)
- А бувають такі роботи, що ви взагалі не продаєте їх, бо шкода з ними розлучатися?
- Є такі роботи. Я взагалі художник, який живе з своїх грошей, в мене немає «лівого» прибутку. Я живу з свого хліба і теж пишаюся тим, що я змогла довести (своїм батькам передусім), що художник – це фах. Мої батьки дуже хотіли, щоб я отримала другу освіту, юридичну, так що я ще і юрист з авторського права. Так, може художник жити зі своєї праці, для цього треба бути чесним, не можна з клієнтом від товщини його гаманця працювати, треба зберігати своє обличчя, не бігти за цими грошима, тоді буде комфортно.
А ще був період, коли дуже треба було грошей, і я все продавала, продавала, і не можна було назбирати навіть на виставку, картини розходилися і не можна притримати було. Там були такі роботи, за якими я зараз дуже шкодую, думаю, з кожного періоду треба залишати якісь «хітові» речі, які вдалися найкраще, на мій погляд. І я почала вже залишати.
- У відгуках в пресі ваші роботи порівнювали з творами Анрі Руссо, як ви до цього ставитеся?
- Звичайно, я поважаю цього художника, і в свій час він повпливав на мене. Як і Марія Примаченко вплинула. Знаю, що його Пікассо поважав надзвичайно, бачила його оригінали в музеях, це вражає, це захоплює, але я і Полаком теж захоплююся. Але ж я не схожа на нього.
- А за кордоном тільки в Польщі були ваші виставки?
- Була праця з однією галереєю в Америці, а так, в основному тут, у Києві ще була одна виставка, а зараз я найбільше зі «Зеленою канапою» працюю, і на більше часу не вистачає, я ледве цю останню виставку встигла зробити. Запланувала ці 20 робіт, то тільки за шість днів до виставки закінчила останню.
- Скільки часу йде на створення картини?
- Буває так, що одну картину я за дві години малювала, а буває, що на одну йде півроку, так, етапами малюється. Що більш продумана робота, технічно, композиційно, то швидше її малюєш. А так, можливо, прощупалась ідея – це теж непогано, це теж може вийти швидко, а може вийти, що десь не до кінця продумала, доведеться заново перекроювати композицію. Цього я не люблю. Мені треба, щоб роботи виглядали легко і щоб не було видно тієї роботи, яка була «на кухні», «за лаштунками», а добитися легкості в роботі, яка повільно просувається, дуже важко. Тому треба багато думати, а потім швидко зробити.
- Які є відгуки на вашу творчість?
- Ну хто відгукується, переважно свої, друзі, кілька офіційних відгуків. Переважно позитивно, у мене ж не є якісь такі провокативні роботи. Хоча, наприклад, в Інтернеті прочитала: «Все это хорошо, но сколько можна рисовать эти картини на сельськую тематику?» А я дві попередні виставки малювала під Луцьком, в батьківській хаті, і оскільки часу було дуже мало, доводилося малювати те, що навколо. Або ще інші відгуки, що ці картини ніби якась «глупишка» малювала, а в світі стільки зла і горя, і невже я така вузька і сліпа, що цього не бачу? Бачу, звісно. Бачу і хочу його поменшити. Але що я його бачу – не треба цього декларувати, я відразу переходжу до якихось заходів, «лікування». Між іншим, цікавий ще випадок – в Дніпропетровську є лікар, психіатр, психотерапевт, який терапію робить моїми картинами, доктор Шостакович.
- Так, у ваших картинах такі барви, вони емоційно впливають, «зігрівають»…
- Можливо, справа не в кольорах. Може, справа в тому, що я не починаю малювати, коли в мене щось не гаразд. Це може, якесь свого роду служіння культу, тому що були в мене якесь розчарування в релігії, немає часу на пошуки відповідей на такі питання, які не дасть суспільство. Тож для мене мистецтво – це теж є служіння культу, і я намагаюся, як сідаю за працю, бути максимально чесною, чи, образно кажучи, не в «галошах» брудних заходити, а просто роззутися і почати працювати, з чистими руками.
- А чому було розчарування в релігії?
- То були чисто побутові причини. На початку мого суспільного становлення, коли я ще тільки вступила в академію і навчилася робити вітраж, я робила вітраж на замовлення одній церкві, він хороший вийшов, і там досі є, не скажу, де. Ми робили його разом з колегою, і так сталося, що ми замовлення отримали при одній конфесії, і робили недовго, два місяці, добре що хоч гроші на матеріали взяли, а здавали роботу при іншій конфесії. Цей вітраж вийшов на три з половиною квадратні метри, складний дуже, це півколо і дуже високо монтувати, а тут нам сказали: ні, нам цього не потрібно, але якщо вже зробили, то давайте. А це такий був час складний, 1993, здається, рік. А коли ми згадали про гроші, то староста каже: «Дитино, ти така молода, та ти проси в Бога пробачення, що ти така захланна, за гріх жадоби…» І тоді я для себе це питання назавжди вирішила, тобто я людина віруюча, але не релігійна. А вітраж стоїть, людям подобається.
- Розкажіть ще про вашу роботу над ілюструванням книжок.
- Три книжки зробила. Подобається ілюструвати, все життя хотіла це робити і десь це мені це заважало в живописі. Мій вчитель мені навіть казав: «В тебе картини «з’їжджають» до ілюстративності». А я дуже хотіла робити ілюстрації і дуже хотіла робити живопис, і коли я почала робити окремо те, а окремо те, то все стало на свої місця. Ілюстрації пішли своїм шляхом, а живопис ніби звільнився.
Але ілюстрація займає багато часу. А оскільки в нас це не підтримувана галузь, то грошей багато просити не можна, це раз. По друге, що більше стоїть людей між художником і кінцевим результатом, то більше буде помилок. Кожна людина робить помилку. Врешті-решт ілюстрація доходить зовсім не тим, чим би мала бути. От, наприклад, художник намалював ілюстрацію, максимально вклав у картину, потім у фотографа фото виходить не зовсім в різкості, ну так, могло би бути, далі йде дизайнер, який вважає, що ці фарби заяскраві. І що їх комп’ютер «не потягне», хоча потягне, бо я знаю, що мої роботи в поліграфії виглядають дуже добре. Потім я вже мовчу про те, що мало хто робить хороший друк, палітурні роботи – десь там щось не вийшло, склеїли до половини листка. Відкриваєш – розривається – і в кінцевому результаті книжка вийшла не така, як би мала бути. Не така, як в Малковича, Малкович дбає, щоб кінцевий результат був максимальний. Інша справа, що він до книжок як до товару трохи ставиться. А до честі тих видавництв, що я з ними працювала, вони мають до книжки не лише як до товару ставлення, а якесь інше, високодуховне, правильне, я б сказала.
- То яка, на вашу думку, книжка вийшла найкраще?
- Перша вийшла найкраще, бо було найменше людей. Я робила ілюстрації. Під моїм контролем робився макет, я знала, де буде робитися друк. Друк, можливо, трохи вийшов затемний, я постійно натикаюся на зауваження, що, як для дитячої книжки, ілюстрації затемні, але ілюстрації насправді були нормальні. Просто надрукували так. Я в принципі, задоволена всіма трьома. Це такий ефект, коли робиш-робиш, потім віддаєш і пропадаєш на деякий час. А потім тобі приносять і в руки дають книзю. Напевне, чоловіки це переживають, коли їм дитину їхню на руки дають (сміється).
- А яку ви ще хотіли би проілюструвати книжку?
- Все життя мріяла, але навряд чи вдасться, бо вже багато хто проілюстрував «В країні сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка, мені з самого дитинства ця книжка подобалася. Миколи Вінграновського «Первінку», але вона коротка, не знати, чи вийшла б окрема книжка. Багато б хотілося проілюструвати і дитячих, і дорослих, точно хотіла б Нестайка. Думаю, що зробила б щось класне.
Багато хороших ілюстраторів є, і може, через те зараз не беруся, відмовилася від кількох пропозицій щодо книжок, тому що я знаю, що є люди, які зроблять це краще. Зараз дуже хороший ілюстратор є, наш друг Максим Паленко, він і в «Видавництві Старого Лева», і в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» ілюстрував, це справді прорив, він малює ні на кого не схоже, і якщо він буде далі це робити, то це буде дуже потужний ілюстратор в Україні. Він молодий і знає куди рухатися, він повністю Джеремі Стронга «Левам» проілюстрував, а «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» зробив дуже хорошу книжку «Джури козака Швайки», а зараз продовження – «Джури-характерники».
- До речі, Єрко робив для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» ілюстрації до «Маленького принца», але вони не можуть його видати, бо є вимога видавництва, яке має право власності на твір, що він мусить виходити тільки з ілюстраціями, які робив сам Екзюпері. Це виправдано чи ні, на вашу думку?
- До слова, я бачила «Маленького принца», здається, в Чехії, там були ілюстрації інші, не Екзюпері. Але, можливо, Сент-Екзюпері так в заповіті казав, або ж правонаступники так вирішили, тоді вони просто не викуплять авторських прав, а так – чому б і ні? Добре проілюстрував Екзюпері, але, можливо, інші люди по-іншому б відкрили цю книжку, переосмислили, інша справа, що це має бути не гірше. От мій батько цю книжку зовсім по-іншому сприйняв, ніж я, і це було для мене відкриття, що можна так по-різному сприймати, і що кожна людина, читаючи, сприймає її по-своєму. Я за те, щоб ілюстрували інші люди, мені здається, що це шкоди Екзюпері не робить, тільки розширює, збагачує.
- А як ви поєднуєте творчість і сім’ю, жінка завжди більше «вгрузає» в побут…
- Мене завжди запитують: як ти вирішуєш проблему побуту, а я кажу – в мене немає проблеми побуту. Я до побуту не ставлюся як до проблеми. З появою дитини часу стало трохи менше, але півдня чоловік з дитиною, півдня я, а як в мами, то звільняємося ми обоє. Щось воно робиться постійно, щось миється, грається, малюється, придумується. Я і всім раджу не ставитися до побуту, як до проблеми.
Чоловік у мене теж художник, і мені не треба пояснювати, чому я зараз не роблю щось інше, а хочу малювати. Я навіть не уявляю, як би могла з кимось іншим жити, це мені б довелося багато зусиль і часу затрачати, і не знати, чи зрозуміла б мене та людина, чи не було б цього обману, що людина б зробила вигляд, що зрозуміла, чому для мене це важливо, а насправді всередині думала б по-іншому. Мені насправді дуже важливо, щоб усі були так «нагодовані» увагою, і тоді мені дуже комфортно працювати. Навколо мене все має бути в порядку, і тоді я сідаю до праці. Коли вже всі спати будуть (сміється). Та ні, насправді вночі спати потрібно, я от коли цю останню виставку робила, то по три-чотири години спала. І це трохи виснажує.
- А про що ви мрієте?
- Вже давно не мріяла. Напевно, мрію, щоб з’явилася, оця відповідність бажань і можливостей, коли захотілося мені, наприклад, це і це зробити, і я зробила. І не потрібно було б мені рахуватися з соціальними чинниками. Звільнитися по-перше, внутрішньо, хоча от я читала, що для людей, які звільнені і працюють багато, і займаються улюбленою справою, їм це соціальне і не потрібне, я це відчуваю і розумію. Якби йшлося тільки про мене, я б могла собі на такому клаптику простору сидіти і працювати, але є сім'я, і хочеться своїй дитині забезпечити отаке дитинство, яке було в мене хоча б, і увагою, і книгами хорошими, і впливами хорошими. Мрію багато з людьми спілкуватися. Хочеться, напевно, багато нових людей пізнавати, люблю відкривати для себе нових людей. От випадково знайомишся, а потім бачиш – там цілий космос. Якщо ці люди пускають до себе, не закриваються, а дозволяють побачити себе, то це, напевно, найкраще.
- А мандрувати?
- Ну, це навіть не мрії, воно завжди є, ми постійно десь мандруємо. Взагалі мій чоловік сказав, що 2010 рік оголошується роком байдарок. Він взагалі мені каже: «Боже, Кваша, ти три роки не була на байдарках, як ти живеш?» (сміється). А взагалі для мне це байдарки, велосипед і похід в гори – саме в такій послідовності. Ну а туристичних мандрівок я не люблю, як я десь була за кордоном, то це, наприклад, на якийсь фестиваль їхалося з ковалями нашими з академії, або до когось в гості. Мої київські друзі часом кажуть: «Чому ти не поїдеш в Туреччину, хіба тобі гроші не дозволяють?» Я розумію, що там класно, це добре – і комфорт, і побут, я цього не заперечую. Але для мене це не цікаво. Якщо вже їхати в Туреччину, то їхати до когось знайомого, в якесь село чи місто, знайомитися з тамтешніми людьми. Отака мандрівка є цікавою. А так нещодавно поїхала на Чортові скелі перший раз, жодного разу там не була, і було от стільки емоцій, вражень! Так що це навіть не ставиться як мрія, це необхідність життєва.
Довідка:
Ольга Кваша народилася 1976 р. у м. Луцьк. 1999 закінчила Львівську академію мистецтв. Живе та працює у Львові.
Твори у приватних колекціях України, Росії, Польщі, Франції, США, Канади, Японії, Бразилії.
Проілюструвала книжки Романа Скиби «Кожному по скибці» (Видавництво «Апріорі», Львів, 2006); «Різдвяна зірничка», («Видавництво Старого Лева», Львів, 2007); Блеза Сандрара «Маленькі негритянські казки» (Видавничий дім «Артклас», Львів, 2008).