Крамниця / Книжки / Історія / Роберт Маєр (під ред.)

Історична освіта: європейський та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи

Зберегти

Книга «Історична освіта: європейський та український досвід» є перекладом о дного із ста томів серії монографій та наукових збірників Міжнародного інституту дослідження підручників імені Г. Еккерта (Брауншвейз, Німеччина). Ця наукова установа протягом останніх десятиліть впроваджує освітні проекти, головним чином спрямовані на ґрунтовний критичний аналіз підручників з історії різних країн, також на з’ясування і узгодження спірних і по–різному трактованих історичних колізій, питань, відносин між сусідніми народами (чесько–німецьких, польсько–українських тощо). Загалом цільовою аудиторією даного видання можна визначити вчителів закладів освіти, які викладають історію України та загальносвітову, також істориків, в першу чергу тих, хто напише нові підручники з історії.
Взявши до уваги рекомендації, які широко висвітлені у збірці, є великі шанси отримати якісний підручник з новою історичною дидактикою, без спадку державного погляду на історію та маніпуляцій, забезпечити виховний процес толерантності до інших поглядів та народів, плюралізм думок. Також варто виділити активну молодь, яка цікавиться власною історією і якій не байдуже, як і яким чином викладатиметься цей предмет у школах, адже історія, як на мене, є одним із тих предметів, які дають уявлення людині про свій народ та місце у світі, про те, як формувалася державність та відносини з іншими народами, врешті історія – це ключ до сьогодення. Тому молоді люди мають знати за якими концепціями повинні будуватись програми з вивчення історії, аби так чи інакше впливати на їх впровадження. Здається, що прочитати це видання не завадило б і людям старшого покоління, адже саме час дізнатися більше про історичне мислення інших народів, позбутися радянської зомбованості та комуністичних байок, національних міфів, уникнути спроб спрощення, перебільшення та узагальнюючих форм.

Одним з головних питань даного збірника є те, як поняття національної держави тлумачиться у національних програмах і підручниках у Центральній та Східній Європі: скільки воно містить «почуття» і скільки «уявного». У даній книзі йдеться про те, яким чином висвітлюється історія в Німеччині, Польщі, Чехії, Україні, Словаччині, Франції та Білорусі. Автори аналізу програм з історії дійшли до висновку, що спрямованість змісту підручників на національну ідентичність з одного боку є ще дуже живучою, а з іншого, – від неї вже поступово відходять. Тому наводяться рекомендації, за якими у школах потрібно надалі в більшому обсязі досліджувати і аналізувати творення національної ідентичності в минулому, її ґенезу, випадковість та штучність, об`єднати фрагменти національних історіографій та
представити історію «іншого» як рівноправного. Потрібно пояснювати, що всі національні ідеології мають спільну ознаку: присвоєння власній нації ореолу жертви і мученика, наділення її месіанськими завданнями, відмовитися від
морально оцінки національної держави (не звинувачувати і не возвеличувати).
Також авторам не слід піддаватися спокусі привласнювати видатних людей за національною ознакою, попри те, що об’єктивні дані суперечать цьому. Відтак школярі повинні навчитися вирізняти механізм самоідентифікації нації, розвивати критичне мислення до образу, який намагається створити про себе певна нація.

Книга складається з двох розділів: навчальних планів з історії вищезгаданих країн та аналіз їхніх шкільних підручників.

Стосовно навчальних планів, то в кожній країні вони різняться за структурою, хоча помітно очевидне – викладання історії має порівняно велике значення у кожній країні. Якщо, наприклад, Франція і Чехія, мають централізоване управління шкільною освітою, то у Німеччині не існує загальнодержавної
монополії у сфері культури та освіти, кожна з 16 федеративних земель формує свої навчальні програми. Завдяки огляду навчальних програм Франції, Німеччини та Чехії стають зрозумілими різноманітні погляди та оцінки національного. В той час, як німецькі навчальні програми відображають змішане ставлення до цієї теми і навіть вимагають «нової форми колективної ідентичності», Франція, Чехія і Польща стверджують свою національну ідентичність. Так, наприклад, мета кожного уроку історії в Польщі – формування громадянської позиції поляка, який має своє коріння в польській та європейській традиціях».

У збірці є великий за обсягом розділ, присвячений аналізу шкільних підручників з історії в країнах Центральної та Східної Європи. Перший з результатів дослідження стосується матеріалів підручників Чеської Республіки.
Автор Тобіас Вегер зазначає, що традиційний для XIX ст. погляд на національну історію як на низку тривалих періодів страждання, позначених різноманітних табу, зазнає змін та про те, що власна відповідальність чехів зараз перебуває у збалансованому відношенні із зовнішніми впливами. Основний висновок з польських підручників з історії – період поділів, Другої світової війни та повоєнні роки належать до історичних періодів, коли суспільство стає головним предметом інтересу авторів підручників, відтак детальний розгляд питання держави іноді відбувається шляхом скрупульозного зображення суспільної проблематики. У процесі аналізу німецьких шкільних підручниках стає зрозумілим те, що у 1970–1980 рр. в суспільстві панувало одностороннє, орієнтоване на політичну сферу бачення історії, яке було провідним у викладанні, проте ситуація набуває змін.

Цікавим є аналіз українських підручників із всесвітньої історії ХХ ст. Роберта Маєра. Зокрема, він встановлює такі очікування щодо шкільних підручників з історії, як нормативні передумови, тобто підручник має відповідати правам людини та цінностям демократії, зробити внесок у розвиток толерантності й порозуміння між народами. Також Маєр називає політичні критерії – в підручнику повинні знайти відображення різні прояви ідентичності, що можливо лише за плюралістичного викладу матеріалу, а абсолютизація (національна) матиме негативний вплив на інші прояви
ідентичності. Зокрема, завданням шкільного підручника є захист від дискримінації меншин та віддати належне їхньому внеску у творення спільної історії. Також називає історіографічні критерії: неупереджене висвітлення фактів і обставин, врахування сучасного стану наукових досліджень, без замовчувань протилежних поглядів та вивчення історії як відкритого процесу, який не є наперед визначений законами. Встановлює також і дидактичні критерії, відповідно до яких вчитель повинен викладати історію як предмет для роздумів,
аніж як предмет для заучування. Маєр стверджує, що урок історії повинен навчити учня самостійно аналізувати минуле, щоб сформувати власні погляди, необхідні для осмислення теперішнього й майбутнього. І для цього повинні бути дотримані педагогічні критерії (мова підручника, вибір тем, формулювання заголовків, візуальна інформація повинні орієнтуватись на вік і потреби школярів).

Р. Маєр аналізує п’ять українських підручника всесвітньої
історії для десятого та одинадцятого класів: за редакцією Рожик М. Є.;
Бердичевського Я. М. і Ладиченко Т. В. (окремо для 10 та 11 класу); Полянського П. Б.; Буракова Ю. В. Для кожного з них робить зауваження, конструктивні пропозиції та розтлумачує хибні та неточні твердження. Найменше претензій у
Маєра до підручника 10 класу П. Б. Полянського. Формат, дизайн, оформлення, гарно підібрані малюнки документи як самостійна частина книги, нетрадиційний вступ, хороші підсумки, карти, критичність матеріалів, висока частина
авторського тексту, – це все в нормі.
Однак часто (як, між іншим, і в інших вище згаданих підручниках) автор допускає такі помилки, як: надто багато дат та цифр для запам’ятовування (а також вказування
місяців і днів) та зайва деталізація (Антон Дрекслер – засновник німецької робітничої партії, що була попередником НСДАП тощо), недобре редаговані іншомовні слова, друкарські помилки, незрозумілі діаграми, мало місця для історії країн Азії, Африки та Латинської Америки. Інші автори «йдуть» ще далі: скандальні назви параграфів, вживання марксистсько-леніністського жаргону («робітничий клас Англії», «німецькі монополісти»), моральні, а не політичні аргументи, занадто детально описані військові плани сторін, емоційна перебільшеність та «співчутливість», рудименти з комуністичної історіографії)тощо. Однак, в підручнику Ю. В. Бурякова, напевне, найбільше розвіяно радянських міфів і Маєр постійно на цьому наголошує.

Окрім цього, в розділі ґрунтовною є стаття про білоруські підручники «Історія на службі держави» Райнера Лінднера, про нові підходи в їх написанні (зокрема, йдеться про прагматизацію національної історії). Крім національного самоусвідомлення Франції та висвітлення теми «Нація і Друга світова війна», в збірці йдеться про образ Європи нового часу в українських шкільних підручниках (мова про дидактичну літературу, розкрито радянські стереотипи образу Європи, а також нове бачення образу Європи) та про їх просторові координати. Проаналізувати козацькі постання і війни у шкільних підручниках взялась Надія Гончаренко. Авторка робить висновок, що у більшості з шкільних книжок домінує авторський текст, націлений на нав’язування учням готових однозначних, ідеологізованих оцінок подій та постатей, відсутні запитання/завдання, які б ініціювали дискусію навколо суперечливих проблем та розвивали критичне мислення і розуміння мотивації різних учасників історичних
подій. Завершується збірка статтею Катерини Стецевич про «націєтворення» держави перехідного періоду (ґрунтується на тезі, що українська політична еліта пристосувалася до нових реалій викладання історії, в якому віддзеркалюється образ нації та гомогенна національна ідентичність та впорядкувала концепцію шкільних підручників під політичний проект, який мав консолідувати новостворену українську націю). Загалом аналіз шкільних підручників в Україні засвідчив, що українська історія висвітлюється однобічно, події представлені з етноцентричної перспективи. Як позитив – всі підручники відійшли від догматичного та ідеологізованого зображення історії.

Тому один із основних висновків є те, що шкільні підручники з історії повинні будуватись на засадах плюралізму, щоб виховувати школярів, які вміють самостійно і критично мислити. Як сказав Роберт Маєр, для нас давно настав час, перебуваючи у серці Європи, більше дізнаватись про історичне мислення один одного.

Тверда палітурка, 288 с., 2010 р.

Про автора

Роберт Маєр (під ред.)

Науковець, під редакцією якого було створено книгу "Історична освіта: європейський та український досвід.